Спритко та Гарнюня

“Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

Все, що дало мені життя,

В красу перетопляв я,

І всю красу, весь жар чуття

На неї перелляв я.

Вона мій спів, вона мій хліб!

Душа моя – аж дивно –

До неї, наче той поліп,

Приссалась невідривно.

Усіми нервами приляг

Мій дух до неї, мила, –

І тут вона – аж страх! аж страх!

Твій вид мені явила.”

Іван Франко

Кажуть, що можна нескінченно дивитися, як палає вогонь, як тече вода та як працюють інші. Але насправді, хоч до нестями можна споглядати тільки акваріумних рибок. Це мене завжди захоплює і надихає. Є якась грація в тому, як вони плавають і ніби танцюють. Від цього важко відірватися. Але ось у кімнату зайшла дівчина-ейчар¹ і доводиться повертатися до реальності. Я кинув останній погляд на акваріум і влаштувався у кріслі. Надивитися на рибок ще встигну. Не остання моя співбесіда в подібних компаніях. Дівчина сіла навпроти.

— Доброго дня, пане Олександре. Мене звати Ірина. Дякую, що відгукнулися на нашу вакансію. Про нашу компанію ви читали. Розкажіть про себе.

— Моє резюме ви також читали. Я дизайнер з п’ятирічним досвідом роботи. Дизайн — це моє друге я. Ще як я був малим і в мого батька в середині дев’яностих з’явився перший комп’ютер, я зрозумів, що цифрова графіка це моє покликання. Що саме вас цікавить?

— Нас цікавить ваша особистість. Чи зможете ви дійсно влитися в наш колектив. Чим ви цікавитеся, захоплюєтеся?

— В основному я малюю. Але також граю на гітарі.

— Акустичній і електричній?

— Тій і тій.

— Ви десь вчилися, чи самі опановували?

— Брав уроки у майстра.

— І яку музику Ви полюбляєте?

— Рок. Український. Є такі гурти як “Тінь Сонця” та “Веремій”.

— А як ви відноситесь, коли хтось поруч слухає те, що Вам не до вподоби?

— Я людина толерантна, за будь-яких обставин залишаюся спокійним.

— Гаразд. А які книги ви читаєте чи читали?

— Остання, яку я брав до рук — це якраз “Майстер та Маргарита” у Булгакова. Дуже розчарувала, якщо чесно. Все чекав... Ось! У того Воланда нарешті гідний суперник! І пшик!

— А вас не сильно переймала...

— Я його читав саме тому, що переймала. Саме тому я читаю зазвичай українських авторів на самвидаві в електронному вигляді.

Ірина всміхнулася.

— Згідно резюме, що Ваше останнє місце роботи — “CFC Consulting”. Чим займалася компанія?

— Ви про неї безперечно чули. Вона розробила бренд-бук для України, а також Спритка і Гарнюню. Ще тоді.

— І саме Ви брали участь у їхній розробці?

— Так. Саме я їх створив.

— І як ви поставилися до шквалу критики на їх адресу?

— Спочатку мене це деморалізувало. Але зараз я відношуся до цього філософськи. Та й критикували в основному ті, вже шаровари не вгодили. Тому... Не сподобалося... Так буває... Всім не догодиш. До того ж піар — це піар, який би він не був.

— Коли ви їх малювали, Ви опиралися на реальних людей чи на якийсь загальний образ українців?

— Спритка я малював з себе. А з Гарнюньою було складніше. Річ у тім, що я не досить вправно малюю дівчат і всі вони в мене схожі на якусь ідеальну дівчину моєї мрії. Тому я просто дозволив скластися її образу у своїй уяві й реалізація вже справа техніки.

— Тобто Гарнюня це романтичний образ і до реальних людей відношення не має...

— Ні. Я зустрічав багато схожих дівчат. Навіть підходив знайомитись. З жодною нічого не вийшло.

Ейчар щось занотувала і закрила записник.

— Що ж, пане Олександре, дякую, що приділили нам час. Якщо керівництво ухвалить Вашу кандидатуру, ми Вам зателефонуємо.

— Дякую.

— Всього найкращого, — посміхнулася дівчина.

Я востаннє глянув на рибок і пішов. Дорогою ввімкнув смартфон. Було кілька пропущених дзвінків. І чому саме в такі моменти я всім потрібен?

— Так, Святославе, ти щось хотів? — сказав я у слухавку.

— Привіт, Сашку. Ми можемо зустрітися?

— Щось треба?

— У мене є кілька нових ідей щодо коробки. Я хотів би...

— Вишли мені на пошту. В чому проблема?

— Розумієш, це просто так не передаси. Треба зустрітися. Давай у тому кафе у центрі.

— Добре. Я буду.

Святослав був з тих клієнтів, яких неможливо вдовольнити. У нього була своя думка і байдуже чи сумісна вона з реальністю. Він завжди йшов напролом і завжди досягав цілі. Це імпонувало та й кому його судити. Він мав успіх у відеопродакшені та надзвичайний діловий нюх. Але...

Кава в кафе надзвичайно дорога. Центр все ж як-не-як. Святослав дістав блокнот і став малювати.

— Я хочу, щоб коробка була отакої форми.

Фігура нагадувала скруглену вісімку.

— І з чого ти її хочеш?

— З дерева звісно.

— І як ти це думав реалізувати?

— Ми проріжемо збоку купу маленьких отворів такої самої форми як і коробка. А потім вигнемо.

— Воно ж не буде триматися.

— Та буде воно триматися! Всі так роблять і нічого.

Я ще раз втупив погляд у малюнок.

— Знаєш, таку форму простіше зробити з картону.

— Сашунчику! Не мели дурниць! Краватку-метелик за сто євро ми будемо пхати у картон! Придумав таке! Покупець має відчувати, що він купує ексклюзивну річ.

Я знову поглянув на малюнок.

— Сама крута коробка була б такої форми з прозорого пластику. Покупець має бачити, що він купує.

Святослав скривився.

— Пластик — це теж питання. Але його ще гріти треба. Та й ще має купу недоліків...

— А дерево — ні?

— Сань, я завжди досягаю цілі. Як би це важко не було. Я так роблю у своєму відеопродакшені. Якщо я не зміг вдовольнити клієнта — я повертаю гроші. Скільки б я не витратив на таких помічників як ти. Бо це реально мотивує робити продукт крутіше. І тому я коштую дорожче ніж в середньому на ринку. Так, мені довелося спочатку три роки працювати за просто так. В мене не було грошей навіть щоб купити зубну щітку. І дорослі дядьки кидали й нічого не платили. Але я завжди досягаю цілі. Чого б це не коштувало.

— Іноді це лише зайво витрачені зусилля.

— Сашун, в тому й проблема нашої країни, що в ній ніхто нічого не робить. Старі бздуни нахапалися легких грошей, а гримнула криза — і все мозок виключається, думати нікому не потрібно. Я все сподіваюся, що наше покоління щось змінить у цій країні. А поки ми на відсосі у старих бздунів.

Ми розплатилися за каву і вийшли із кафе. Святослав сів до своєї Хонди. З динаміків машини залунала пісня L`one “Жити молодим”. Під виспів “Я буду молодим жити до кінця. Якщо пити, то до дна...” Святослав помахав, вивернув руль і вдавив педаль газу. Автомобіль рвучко зірвався з місця. Тільки його й бачили. Пісня мене не відпускала. І продовжувала звучати у голові. Жити до кінця. Пам’ятаю як я її почув вперше, коли тільки познайомився зі Святославом. Вона завжди звучала в його машині. Жити на повну. Це був його принцип.

Я попрямував до метро, аж раптом... Аж раптом побачив, як мені на зустріч йде Гарнюня... Великі ясні карі очі з довгими віями... Струнка постава... Високі вилиці... Довге волосся нижче пояса... Наші погляди зустрілися і мене ніби вразило струмом. Вона відвела очі і пройшла повз. Я озирнувся, щоб її наздогнати, але... Але її наче й не було. На переповненій людьми вулиці вже нікого схожого на неї. “Відблиск” зрозумів я і швидко покрокував геть.

Наступного дня мене чекав потяг до Львова. Я мав взяти участь у семінарі та майстер-класі з дизайну. Подорожі завжди мене надихають, бо можна зустріти ще одну Гарнюню. Але звісно ще знайомство з новими людьми. З самого ранку до опівдні я був зайнятий, але друга половина дня була вільною і я вирушив у прогулянку по місту. Спершу я заліз на Замкову Гору. Це місце де медитація наповнює мене енергією. Потім я відчув єдність зі світом і пішов блукати вуличками туди, де мені вказувала Сила. Виявилося, що я відчуваю випромінювання кохання від закоханих. Дивлячись на пари, що обіймаються і цілуються, я постійно думав, чому в мене не може бути так само з моєю, саме моєю... Гарнюнею.

Сила привела мене до пам’ятника Богдану Хмельницькому. Якщо ви пройдете трохи далі, то побачите лавку спеціально для закоханих. Я сів на неї уявив, ніби сиджу та обнімаюся з Гарнюнею і зробив кілька селфі зі смартфона.

Я поглянув на фото, що вийшло. Там була Гарнюня. Та сама. Але реальна. Я озирнувся, але нікого не побачив. Треба терміново до психіатра.

Хвала Ісусу, номер лікаря один з перших у контактах мого смартфону.

— Доброго дня, Геннадію Петровичу. Це я, Сашко Мрійник.

— Вітаю, пане Олександре. Що, знову впали у депресію?

— Ні. Цього разу все набагато цікавіше. У мене шизофренія.

— Он як... Заходьте, поговоримо.

В лікарні, де працював Геннадій Петрович, ще спробуй не заблукати. І про що тільки думав архітектор? Але ось я знайшов такі знайомі двері з написом “Гіпнотарій”. І постукав.

— Можна?

— Заходьте-заходьте.

В кабінеті як завжди панувала напівтемрява. Тут панувала своя, унікальна атмосфера. Цьому сприяли похмурі шпалери та безліч дивних речей, що в різні роки Геннадію Петровичу дарували вдячні пацієнти. Здавалося, ти прийшов не в кабінет психіатра, а до чарівника. Хоч може це так і є. Я сів у крісло перед столом лікаря. Він пильно на мене поглянув.

— То що, пане Олександре... Ми давно не бачилися. Як поживаєте?

— Дякую. Добре. Роботу постійну ще не знайшов, але все ще повно замовлень від старих клієнтів. Тож виживаю.

— А як настрій?

— Бойовий. Хтось же має витягувати за вуха цю країну. І хто як не я?

— Це гарно. А то коли ми вперше бачилися, Ви справляли враження людини, яку зламала доля. Я радий, що ви знайшли в собі сили піднятися.

— Тут я маю вам подякувати. Ви один з людей, що мене врятували.

— Чим можу, тим допомагаю. До речі... Чим можу допомогти цього разу?

— Пам’ятаєте, я вам розказував про дівчину своєї мрії?

— Про ту, в існування якої Ви зневірилися? Так.

— Так от... Тепер я став її бачити. Постійно. Спочатку просто іду вулицею... бачу... Вона! Проходить повз. Озираюся... Нема!

— То це хіба шизофренія? Так буває...

— Це був тільки початок! А тепер погляньте на ось це!

Я дістав смартфон, знайшов ту саму фотографію і передав Геннадію Петровичу.

— Так... Гарненька... То в чому проблема?

— Проблема в тому, що я при цьому її не бачу в реальності! Наче вона існує тільки на фотографії!

— Олександре... Ви ж спеціаліст з комп’ютерної графіки. Ви самі можете створити те, що буде існувати тільки на фото. У вас в портфоліо навіть є такі роботи.

— Суміщати 3д-модель і фото — це одне. А тут зовсім інше. Я справді знаюся на комп’ютерній графіці. І можу сказати, таку реалістичність не відтвориш. Ні в “Максі”², ні в “Мая”³, ні в “Блендері”⁴, ні в “Сінема”.⁵ Жоден рендер⁶ та редактор на таке не здатен. Я не кажу про те, скільки б роботи треба на імітацію такого фото.

Геннадій Петрович примружив очі та зняв окуляри.

— Добре, — врешті промовив він. — Щоб наша розмова мала під собою основу, відправлю Вас на енцефалограму. Будуть результати, ми продовжимо розмову.

Лікар передав мені направлення.

В діагностичному центрі мені одягнули купу датчиків і спеціальну шапочку. І сказали завмерти та не рухатися. Але було важко втриматись, щоб не поворухнути хоча б пальцем.

— Не рухайте мізинцем. Покази збиваються, — зауважила мені спеціаліст навіть не озираючись.

Наступного дня я знову зайшов до Геннадія Петровича.

— То як? — спитав я.

— Хочу Вас заспокоїти. Немає у Вас ніякої шизофренії, — сказав він. — До того ж хочу зауважити, що Ваша епілептоїдність з шизофренією погано сумісна.

— Епілептоїдність? Це як?

— Це коли людина може довго робити дрібну і кропітку роботу. Такі люди більш схильні до епілепсії⁷, ніж до шизофренії.

— А як же мої глюки?

— Взагалі-то думав, що ви вирішили пограти комедію. Але на комедіанта ви не схожі. То ж нумо домовмось, що якщо ви захочете випробувати свою майстерність у містифікації, то виберете інший об’єкт для цього дійства. Мій час занадто цінний, щоб витрачати його на дурниці.

— Але як тоді пояснити те, що зі мною відбувається?

— Олександре, ви людина з дуже розвинутою уявою. Нічого дивного, що межа між вигадкою і реальністю може для вас стертися. Підсвідомість може грати з нами дивні ігри. У своїй практиці я бачив різні випадки. До речі... Як ви спите?

— На сон не скаржуся.

— Тоді тим паче дивно.

Лікар прикусив дужки окулярів.

— То що мені робити?

— Те, що з вами відбувається вам заважає?

— Ні. Але...

— Тоді я раджу відноситися до цього простіше. Якщо хвороба приносить задоволення, її не треба лікувати. Хоча можу прописати Оланзапін⁸ про всяк випадок.

Коли я повернувся додому, я сів перед комп’ютером і довго дивився на фото мене і Гарнюні. Що б це могло означати? А потім я відкрив “Блендер” і знайшов одну з моїх тридешних спроб зобразити дівчину мрії. Я поставив модель у таку саму позу, що була й Гарнюня на фотографії. І зітхнув з полегшенням. Все! Я — нормальна людина! Гарнюні не існує!

І раптом задзвонив дзвоник у двері. Тобто може й не задзвонив, у мене часто бувають такі глюки. Відчуваю, наче вібрує телефон. Дістаю — жодних викликів. І до подібних речей я ставлюся з пересторогою. Але я наче нікого в гості не чекав, то й вирішив махнути рукою. І знову взявся за модель і став її трохи коректувати. Щоб риси обличчя були ті самі, що й у дівчини на фото. Але дзвоник залунав знову. Як так можна працювати!

Я встав з-за комп’ютера і пішов до дверей. Як я й думав, порожньо. І все ж я відкрив замок і вийшов до сходів. Тиша. Але в мене чомусь “пішли мурахи” по спині.

— Це ти? — спитав я в нікуди. — Заходь-заходь...

І посунувся, наче пропускаючи невидимку в оселю. Потім зайшов сам. А як зачинив за собою двері, став у нерішучості й не знав, що робити далі.

— Чай будеш? — все ж спитав я.

Мовчання можна було оцінити як згоду і я пішов на кухню та набрав воду в чайник. Поки він не закипів, панувала ніяковіла тиша.

— Тобі чорний, чи зелений? Хоча це я просто так питаю. В мене лишився тільки чорний.

Я дістав дві чашки і налив до них окропу. Потім кинув у кожну пірамідку з чаєм і поставив одну перед уявною гостею. І знову ніяковіла тиша. Я відпив зі своєї чашки і вирішив — це треба сфоткати! Може й справді вліплю на фото триде-модель. Я взяв смартфон і зробив знімок кухні та столу. А потім поглянув результат.

Від подиву я мало не впав. Гарнюня сиділа на моїй кухні й пила чай з чашки! Але її видно тільки на фото! Я зробив ще кілька знімків. На одному у дівчини був замріяний погляд. На іншому вона була ніби готова луснути зі сміху. На третьому вона ледь не плакала. Я кілька разів зиркав то на екран смартфона, то на те місце де вона мала сидіти. Почухав підборіддя.

— Знаєш... Знаю, це дуже не зручно... Давай я запрошу тебе на романтичну вечерю. Тільки ти і я! І вечір при свічках... То як?

Мовчання знову можна було оцінити як згоду. Добре мати жінку, що ні в чому тобі не заперечує! Жодного поганого слова не скаже. Це просто мрія! Про що я?.. А так, на вечерю ще треба щось приготувати.

— Підеш зі мною за продуктами?

Я взяв її за руку і ми пішли в гуртівню. Дорогою я час від часу робив селфі, щоб пересвідчитися, що дівчина все ще поруч. В самому магазині люди дивним чином нас обходили. Я набирав у візок то того, то того. Дороге вино... Консервовані ананаси... Рябчиків нема, обійдемось куркою... Солодощі... І свічки звісно... Коли вже набрали все що треба, візок сам покотився до каси. Я дістав смартфон і сфоткав. Так — це був мій полтергейст. На касі я вивантажував все сам. Жінка-касир на нас не дивилася. Ніби я теж був невидимкою. Сума до сплати не сходилася з тим, що я розраховував, але я вирішив, що Гарнюня взяла ще щось собі, і без питань розплатився.

Вдома я заповзявся готувати вечерю. Для помпезності під Rhapsody⁹. Відбивні у клярі з ананасами та сиром. Спагеті з томатним соусом. І салат з тертими морквою та яблуками. Кухня для мене — це свій особливий світ. Тут та сама творчість.

О пів на дев’яту я накрив стіл і запалив свічки. Налив вино у келихи. Потім зробив ще одне селфі, як ми сидимо з Гарнюнею. Якийсь час панувала тиша. Та ми розуміли одне одного і без слів. Я підняв келиха.

— Я маю це сказати перший. Байдуже, реальна ти чи ні. Байдуже, чи реальний я сам. Я люблю тебе! І це єдине, що важливо.

Я зробив ще одне селфі, як ми п’ємо вино. Потім ще одне селфі, як ми цілуємося. Я відчув, як моїх губ торкнулося тепло. І наш поцілунок наповнився ще більшою пристрастю. У пам’яті виплив, виринув та просто забив гейзером забутий спогад суниць. Ні. На моїх губах був не смак полуниці, як на дешевих помадах. А он той смак саме тих ягідок, що росли в лісі біля городу хати діда. Такий забутий смак дитинства. Смак і відчуття прохолоди на губах. Прохолоди та тепла водночас. Що ставав все більше палким жаром та морозом, від якого губи просто німіли. Я спробував відсунутися. А що, як це все лише витвір моєї... Але нічого вже не міг вдіяти. Губи заніміли, мене втиснуло до стільця. І все що я зміг, це насолоджуватися дідовою суницею, аж поки не скінчилося повітря. Тоді я зміг голосно вхопити ротом повітря. Повітря майже таке ж свіже як у поході до Сивулі.

Після їжі, вина та поцілунку я поринув у таку нірвану, що зовсім не здивувався, що якась сила тягне мене до спальні. Я впав на канапу і цілунки довго мене не відпускали. Прохолодні та гарячі водночас. Як той дощ, що бризкає у березневі морози. Шкіра вкрилася гусячою висипкою, наче її справді хтось торкався. Руки. Плечі. Груди. Далі прес. Кожен кубик один за одним. Аж до...

— Стривай, — сказав я. — Якщо ми вже вирішили побешкетувати...

З шафи біля компа я дістав стару відеокамеру. Так було значно зручніше. В ній можна було бачити Гарнюню і ми стали одне одного пестити. А потім ми почали поволі знімати свій одяг. Як іноді складно буває розстебнути уявний бюстгальтер. Але ось він знятий і я лащу її груди правою рукою, в лівій все ще тримаючи камеру. Долоня йде нижче, пестить живіт, талію, йде ще нижче, допомагає скинути спідницю, стягнути трусики... Якась хвилина і ми вже лежимо поруч голі.

— Давай мила... ти зверху...

Зробив музику голосніше, заграла Вісімнадцята Увертюра Моцарта. Я підхопив Гарнюню та ліг на спину, так щоб вона осідлала мене. Це було дивне відчуття. Її наче й не було. І в то й же час ніби мурахи бігали там, де наші тіла спліталися разом. Але чим далі ми рухалися в такт музиці, тим все реальнішою і реальнішою ставала для мене дівчина. Я вже чув її дихання, що шелестіло в такт моєму диханню. І чув стукіт її серця, що билося в такт моєму. А тоді я відкинув камеру, ми помінялися місцями і я став зверху, тримаючи свою вагу на руках. Дівчина стала ще реальнішою, я вже відчував її дотик. Але все одно боявся на неї надавити. Я заковзав між її стегнами ніби ріка тече по гірському річищу. Ми рухалися все швидше і швидше. Ріка вийшла з берегів і загуркотіла гірським схилом. І ось я почув її стогін. І кінчив...

Ми лежали поруч і не могли перевести дух. Я вимкнув відеокамеру і подумав, де грань між справжнім сексом та онанізмом, у тому, що ми робили. Провів рукою по простирадлу. Слідів сім’я ніде не було...

Зранку мене розбудило сонячне світло. Відкривати очі не хотілося. Ще досі душу гріли спогади. Та й хіба може бути в реальності уявна дівчина? Я все ж відкинув ковдру і встав. Перше, на що я звернув увагу — простирадло та ковдра були зім’яті так, наче перед цим хтось лежав поруч. Ну, то таке, мало чи як воно помнеться. Я пішов у ванну. Вмився. Голова ніби прояснилася. Але друге, на що я звернув увагу — сидіння санвузла було опущене. Не те щоб я його ніколи не опускав, але я звик його завжди підіймати. Така вже звичка. Я нічого не міг з собою вдіяти. А тут... Ну, то таке. Буває. Я пішов на кухню. На столі не було жодних ознак вчорашньої вечері, весь посуд був у мийці, а пляшка від вина в смітнику. Я вже, бува, подумав, що міг і сам все прибрати, аж тут одна з тарілок впала на підлогу та розбилася.

— Не треба, люба! Я сам помию посуд! — у ту ж мить сказав я.

Тепер з моїм холостяцьким життям було покінчено. В чомусь для мене нічого не змінилося. Я так само прибирав у квартирі, готував їжу та мив посуд. Але зараз я не відчував себе самотнім. Я постійно відчував її присутність. Для цього навіть не треба було знімати на телефон. Тепер ми з нею стали подорожувати світом і само собою я фоткав нас на фоні різних пам’яток. Ми об’їздили всі чудеса світу. Замовлень на фрілансі вистачало і я міг собі це дозволити.

Аж раптом одного дня подзвонила мати.

— Сашко! Що сталося? Чому ти мені не дзвониш?

— Перепрошую, мамо. Просто купа роботи.

— Та яка робота? Чому я про все дізнаюся остання?

— Мамо, про що ти?

— Весь інтернет вже гуде “Спритко знайшов свою Гарнюню”, а я ні сном ні духом!

Я зітхнув. Клятий “Інстаграм”! ¹⁰

— Мамо, я тобі зараз по секрету скажу, ти тільки не кажи нікому. Ту дівчину я зробив у триде, і вставив на фото. Тільки...

— Сашко! Не треба придумувати казки! Я не лізу в твоє життя. Але я все ж твоя мати!

Це було складно і я не знав, що робити з рідними. Просто взяти сказати як є? У мене уявна дівчина з паралельної реальності! Ха! Чи може ще й весілля зіграти? А чому б ні? Всі будуть старанно удавати, ніби наречена є, навіть якщо її не бачать. От тільки прийде хтось і скаже... “А король-то — голий!” І тільки фото та фільмування...

Час летів невпинно. І ось на світлинах можна було побачити, як у Гарнюні збільшився живіт. Треба купляти ліжко та коляску, зрозумів я. Але все одно ніяк не міг повірити, що от-от стану батьком. Навіть коли це вже стало фактом і я носив невидиме немовля на руках, підступний голос у голові казав: “Гей! Це нереально!” І я думав... Так, я з’їхав з глузду. І це класно! Гарнюня сама доглядала за дитиною, мені залишалося тільки з головою поринути у роботу. І ось я незчувся, як за рік біля мене стала бігати дівчинка, так схожа на Гарнюню. Гарнюня та Гарнюнька. Моя радість і втіха. Мій новий сенс життя. Байдуже, якщо не можна побачити.

Якщо раптом вимикався комп’ютер і пропадала робота, я не дивувався. І коли раптом у тексті самі собою набиралися літери. Тільки робив суворе обличчя та грозив пальцем. Але полтергейст час від часу вибрикував всіляку шкоду. І все для того, аби сказати: “Дивися, тату! Я реальна!” Мабуть, всі діти так чинять з цієї причини. Потребують уваги. Я став читати дитині перед сном книжки. Водив у зоопарк. Купував солодощі та іграшки. Катав на гойдалці. Грав в індіанців. Дитина на фотографіях сяяла від щастя.

Дзвінок у двері. На порозі стояла моя мати.

— Добридень, мамо.

— Вибач, що без запрошення. Але мені набридло. Я маю побачити свою невістку та онуку.

Я встряв у ступор. Я не знав, що мені робити далі.

— Дозволиш мені зайти?

Довелося посунутися. Мати пройшла до передпокою. Зняла пальто. Потім взяла торбу й пройшла до кухні.

— Я взяла тобі італійські спагеті. Це щоб не з пустими руками приходити. А ще купила тобі кільця ананасів.

— Мамо! Я сам можу купити собі ананаси!

— Ну, ти ж їх любиш! А ці — найкращі.

— Мамо, ананаси всюди однакові.

Та вона наче й не чула.

— То де твої любі красуні? — спитала мати, коли закінчила лаштувати принесені продукти в холодильник.

Я трохи забарився з відповіддю.

— Вони поїхали до її батьків. Будуть через місяць, — знайшовся я. Як виявилося — дарма.

— От бачиш! До них — так "будь ласка"! А до мене — так ні! Чи я чимось гірша?

— Ні, просто...

— Нічого. Я їх зачекаю. Як же ти тут сам один будеш?

— А як же батько?

— Він у відрядженні. Повернеться — може теж до тебе заїде.

Ітіть-їтіть... Що ж робити?

— Мамо, давайте я Вам дещо покажу.

Я провів її в кімнату до комп’ютера і відкрив “Блендер”. Знайшов ту саму модель, що працював, ще коли Гарнюня вперше до мене прийшла.

— Дивіться. Вона існує тільки тут.

Я трохи підкоректував позу, поставив випадкову світлину на фон і натиснув кнопку “рендер”.

— І що? — спитала мати, поки обчислювалася картинка.

— Я її вигадав.

— Ти хочеш сказати, що її не існує?

— Ні! Чому ж! Існує! Тільки вони невидимі. Он де Гарнюня! Он де Гарнюнька!

Я вказав то туди, то сюди. І для певності зняв на телефон. На фото нікого не було.

Мати ще раз подивилася на рендер триде-моделі.

— Знаєш, тут видно, що зроблено на комп’ютері. А на ваших світлинах справжня фотографія.

— Це просто треба більше часу для обчислень.

— І в тебе так само є модель доньки?

— Так, — збрехав я, — тільки не пам’ятаю зараз, де вона. Треба шукати.

Мати відсторонилася і допитливо на мене поглянула. Я сидів наче дурень і відчував себе котом Шредінгера.¹¹

— Добре, — врешті сказала вона. — Якщо це для тебе так важливо, я не буду лізти у твоє життя.

І матір пішла. Я почув, як гримнули двері.

Робота не клеїлася. Я ніяк не міг вдовольнити замовників і вони присилали мені купу претензій, на кшталт “замініть орла на орла”. Настрій був на стільки кепський, що здавалося гірше й бути не може. А на додачу я відчував таку пустку, наче й справді був один у цілому світі. Час від часу я ходив по квартирі зі смартфоном і намагався знайти Гарнюню чи Гарнюньку. Але їх ніде не було. Може й справді поїхали до її батьків. Треба бути обережнішим зі словами.

Але їх ніде не було. І мене вже за хвилину почало тіпати. Я дуже зрадів, коли пролунав дзвоник у двері. Тобто саме той, який ніби й не лунав. Я вийшов до сходів... Але... Але там нікого не було. Ані візуально. Ані зі смартфоном. Зате на підлозі я побачив конверт. На ньому не було ані кому адресовано, ані від кого. Жодних написів. Я його відкрив і знайшов у ньому фотографію Гарнюні. Вона лежала у калюжі крові. Ще у конверті був лист з аплікацією вирізок із газет. “Хочеш отримати живою хоча б доньку — візуалізуй всі фотографії та вистав у мережу сітки. Не гай часу, він спливає не на твою користь.”

Коли я прочитав, в мене похолола спина. Я повернувся до кімнати, сів за комп’ютер і довго не міг прийти в себе. А тоді відкрив “Блендер” і став працювати наче навіжений.

Місяць я жив на одній вермішелі швидкого приготування, залишаючи на сон не більше трьох годин. Весь час я тільки те й робив, що моделив та підлаштовував ріґ¹² у певні пози. Багато часу займало волосся. Ще одяг. Скульпт.¹³ Текстури. Я не відволікався на сторонні задачі й не брав замовлень. Тож з грошима от-от мала настати скрута. Тому фейк більшості останніх фотографій я робив аби як. І от настав день, коли я виставив все у мережу і сказав: “Дивіться! Я все придумав! Гарнюні не існує!” Це був справжній вибух. Вся мережа розділилася на тих, хто повірив, і тих, хто ні. Почалася справжня Священна Війна.

У той же день пролунав (чи не пролунав) той самий дзвінок у двері. Я знайшов попід порогом ще один конверт. “Приходь за донькою у місце першої зустрічі” було виклеєне аплікацією з газетних вирізок. З душі ніби впав камінь. Здавалося, ось-ось — і я полечу.

Коли я прийшов в той самий парк, біля тієї самої лави стояв огрядний чоловік з довгим волоссям і круглими темними скельцями. Його рука час від часу сіпалася, ніби він намагався когось втримати.

— Нащо Ви це зробили? — спитав я його.

Він посміхнувся.

— Реальність має бути реальною, а не тим, у що намагалися її перетворити ви двоє.

Його рука так сіпнулася, що йому ледь вдалося встояти на ногах.

— Гаразд. Біжи мала, — сказав він.

Я відчув, як мене обійняло тепло. І погладив маленьку невидимку по голівці. А коли знову повернувся в бік чоловіка в круглих темних окулярах, його й сліду не було.

Для мене настав новий час. Тепер я сам мав опікуватися за доньку. Слідкувати, чи їсть вона кашу. Чи почистила вона зубки. Чи гарно себе почуває. Чи не болить у неї животик. Я мав стати ідеальним батьком, байдуже, чи бачу я малу, чи ні. Прийшов день, я став вчити її читати. І кубики з літерами самі собою складалися у напис “де мама”.

— Мама, поїхала, але скоро повернеться. Не переживай, вона тебе любить, — відповідав я.

Та це її не заспокоювало, дівчинка час від часу плакала. В такі моменти я брав її до комп’ютера, відкривав “Блендер”, домальовував моделі крила і казав:

— Дивися! Мама янгол.

Мала раділа. Після цього вона могла годинами сидіти біля вікна і дивитися на небо.

Одного дня у мій Фейсбук написав хлопчина, що теж почав бачити дівчину, якої не існує.

— Олександре! Допоможіть! Мені ніхто не вірить! Навіть психіатри сміються!

Я зітхнув.

— Якщо Ви хочете, щоб з вашими рідними все було добре, забудьте все як страшний сон. І шукайте собі звичайних дівчат. Примарна любов того не варта. Не треба збурювати сили, які не розумієш, вирішив я. І відчув себе ладним на все заради безпеки доньки.

Жовтень 2017. Кінець Першої Частини.

_______________________________________

Примітки:

1. Ейчар — Транслітерація англ. "HR", тобто "Human Resources" у великих корпораціях спеціальна людина, що опікується знаходженням, рекрутингом та супроводженням персоналу у компанії.

2. 3ds Max — станом на дві тисячі двадцять перший рік лідер ринку серед застосунків для тривимірної графіки, візуалізації та анімації.

3. Maya 3d — просунутий застосунок для анімації та візуалізації, що має більшу кількість функції за сам 3ds Max. Все ще активно розвивається незважаючи на покупку компанією Autodesk.

4. Blender 3d — повністю вільний та незалежний застосунок для тривимірної графіки. Активно розвивається вільною спільнотою, що просуває незалежне та вільне програмне забезпечення. Має найбільшу з усіх застосунків кількість плагінів та доповнень, що дозволяють виконувати різноманітний спектр завдань, від ігрової індустрії до доповненої реальності.

5. Cynema 4d — на момент часу, коли відбуваються події, найпоширеніший затосунок незалежних розробників, що випускався компанією Maxon. Зараз майже не розвивається після покупки компанії розробника компанією Autodesk, що вже володіє 3ds Max та Maya.

6. Рендер — англ. "Обчислення", застосунок для обчислення та візуалізації зображення.

7. Епілепсія — змінений стан свідомості, що супроводжує важкі порушення у мозку. Може супроводжувати як шизофренію, так і ракові пухлини. Характерними для епілепсії є паніка, конвульсії та труднощі з диханням і ковтальними рефлексами.

8. Оланзапін — легкий нейростимулятор, що має широкий спектр дії. Випускається виключно за рецептом лікаря.

9. Rhapsody — італійський рок гурт, що грає симфонічну рок-музику.

10. Instagram — сайт, на якому користувачі викладають світлини або малюнки. Зазвичай там всім байдуже, якщо художник виставляє свої роботи, але всі вподобують та поширюють усіх, хто чиїсь роботи виставляє як власні, або привласнює світлини інших людей як власні.

11. Тут відсилання до уявного експерименту нобелівського лауреата Едвіна Шредінгера, науковця, що вивчав квантові ефекти та критикуючи колег наводив уявну ситуацію про кота, що знаходиться у суперпозиції двох станів в залежності чи перевіряє дослідник стан кота в момент експерименту з ізотопами у стані напіврозпаду.

12. Rig — англ. "оснаска", сукупність "кісток" що поєднуються у скелет моделі, з яким певним чином пов'язані точки самої моделі, що дозволяє керувати рухами при анімації.

13. Sculpt — Функція у тривимірних застосунках, що дозволяє працювати з дрібними деталями, як зморшки та фактура, так само як скульптори з реальною глиною ти іншими матеріалами.