Спритко та Гарнюня

“Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.”

Василь Симоненко

Ми зі Святославом сиділи у мене вдома і пили каву. Ефіопську. Натуральну. Дрібного мелення. Він все ще дивився на мене якось дивно, хоча я вже годину виливав йому душу.

— Знаєш, що мені не подобається в цій історії? — сказав він, щойно як мене вислухав. — Мені не подобається, що такий сильний боєць як ти — розчавлений обставинами. Ми живемо в романтичні часи. Герої мають долати перешкоди, що б це їм не коштувало.

— Як протистояти силам, які не розумієш? — спитав я.

— Боєць має йти до кінця. Це закон.

— І як протистояти самому дияволу?

— Ти зараз засмієшся. Треба просто вірити в Бога.

— І це мені б допомогло?

— Якби ви з Гарнюнею одружилися по всім законам і провели весілля, хай би навіть на вас тицяли пальцями... Так от, якби ви обвінчалися в церкві, ваш шлюб би охороняв сам Бог. І жоден диявол чи інша сила вас би не посмів і зачепити.

Якийсь час запала незручна тиша.

— У шлюбі стається купа бісовщини, — все ж сказав я. — Як його тоді охороняє бог, якщо...

— Отак і охороняє. Кожному дістається за віру його.

— І все так просто?

— Думай як хочеш. Можу дати ще одну пораду. Відведи дитину у дитячий садок. Дай їй надію на щасливе дитинство.

— Щоб з мене кепкували діти?

— Це буде принаймні цікаво. Але ти це не взнаєш допоки не спробуєш.

Славко довгий час був моїм найкращим другом. І він завжди знав, про що мовив. То ж до його слів я вирішив прислухатися.

Спочатку я сходив до священника. Отець Антоній мене уважно вислухав, а тоді сказав:

— Знаєте, як я став “святим отцем”? Я почав чути голоси. І мені довелося довго молитися і пройти складний шлях, поки ці голоси змінилися Голосом Божим. Приводьте дитину. Ми її охрестимо.

Гарнюнька була дуже рада, що ми з нею йдемо кудись. Але у церкві боялася і не відпускала мою ногу. Я раз у раз озирався. Чи не примариться знов той чоловік в круглих окулярах.

— Тебе ніхто більше не скривдить, — пообіцяв я. — Ходімо.

І ми прийшли до святого отця. Він нахилився до дівчинки.

— Як тебе звуть? Не бійся, можеш сказати голосно. Я тебе почую.

Я краєм вуха почув шепіт. Чи це просто почулося.

Священник був серйозний.

— Що ж, Гарнюнька, тепер у тебе буде і друге ім’я. Нарікаю тебе Христиною.

Отець Антоній благословив рукою порожній простір перед собою. В ту мить я пригадав, що залишив смартфон вдома. І зараз у темному храмі, я пожалкував, що... Але в наступну мить, холодний простір осяяло сонячним світлом. І я на мить побачив дівчинку з довгим сплутаним та нечесаним волоссям. Але лише на мить... Потім тільки свічки мерехтіли навколо. І я просто знав, що вона поруч.

На наступний день я став ходити по дитячих садках і вишукувати у завідувачок, чи прийняли б вони невидиму дитину. Як і очікувалося, мене підняли насміх. Так я був у десяти садках. В одинадцятому було ще гірше — пообіцяли викликати поліцію. Тож у дванадцятому я не чекав нічого доброго. Але все одно вирішив спробувати.

— Ви не бачите випадково, куди я поділа свої окуляри? — спитала завідувачка. — Я без них геть нічого не бачу.

— Це добре, — сказав я. — Бо я якраз хотів у вас спитати, чи можна у ваш садок привести невидиму дитину.

— Як це невидиму?

— Її ніхто не помічає.

Завідувачка посміхнулася.

— Я рада будь-яким дітям. Хай навіть я їх не бачу. А я їх переважно не бачу, навіть якщо вони стають посеред носом. І куди я поділа ті окуляри?

Потім вона нахилилася до Гарнюньки.

— Як тебе звати? Христина? Ходімо, Христю, я відведу тебе до діток.

І вона взяла її за руку. У дверях завідувачка мало не вдарилася об одвірок.

— Ой! Дякую, Христю! Йдемо! Йдемо!

Коли я зостався сам, я тільки й второпав, що досі стою з відкритим ротом.

Ввечері я прийшов за донькою, все ще з острахом очікуючи сюрпризів. Але сюрпризи не скінчилися. У роздягальні я побачив жінку, що вдягала панчохи своїй дитині. І зомлів. Вони як дві краплі схожі на Гарнюню та Гарнюньку. Я підійшов до них.

— Вітаю, у вас гарна донька, — сказав я. — Шкода, в неї вже є батько.

— Батька немає, — відповіла жінка. — Це був партеногенез. Але мені ніхто не вірить. Я так довго чекала на принца, що повірила у свого уявного залицяльника. От і з’явилася ця дівчинка. Можете вважати це божевіллям.

Її тонкі губи смикнулися дивним чином.

— Моя історія ще божевільніша, — сказав я.

Раптом хтось мене збив з ніг.

— Христю! — крикнула дівчинка. — Годі! Ти вже всіх дістала!

І насуплено стукнула ніжкою маму. Бідолашна аж зашарілася намагаючись помітити хоч когось. Я спробував підвестися. І знову мало не впав. Яка ж вона важка вже...

Того вечора ми йшли разом. Просто реготали та дивилися крізь смартфони, як грають у квача наші доньки. Такі схожі мов сестри. Чи справді сестри?...

“I'm just a dreamer

I dream my life away

Today

I'm just a dreamer

Who dreams of better days

Oh yeah

I'm just a dreamer

Who's searching for the way

Today...”

Голос Оззі розчиняв прохолодну осінню ніч. Оля притулилася до мене.

— Олександре, мені раптом спало на думку, що це розіграш.

— І?

— Я хочу вірити у цей розіграш.

Оля всміхнулася. І тут її Віка закричала, й так голосно, наче вони з Христею кричали разом.

— Мамо! Вона мене спіймала! Хай він їй скаже, щоб відпустила!

Дівчинка ніби зігнулася під мішком картоплі. Я кілька разів гукнув. У смартфоні нічого не змінилося. Довелося знімати той мішок картоплі навпомацки.

— Не втечеш! Я тебе бачу! — крикнула Віка й дременула з усіх ніг парком. Тільки її довгі коси й бачили.

Я спробував побігти трохи за ними. Але куди мені вже наздогнати!

— Облиш. З ними справді буде все добре.

Оля засміялася. Таким знайомим сміхом, що мені так не вистачало в тій самотній квартирі.

— Знаючи твою доньку, — почав, бува, я.

Але Оля лише штрикнула мене під ребра.

— Реальність така як ми хочемо.

— Точно? — зробив круглі очі я.

Вона спробувала ткнути мене вдруге. Але я перехопив її долоні. Такі реальні та теплі попри пізній вечір. Від неї я відчував те саме тепло, що й в перший день від Гарнюньки. І ми й справді наче знали одне одного більше сотні років. І може ще більше.

— Мені треба встигнути вкласти її спати, поки метро ще ходить.

— Далеко?

— На Русанівку.

— До Січових ближче...

В мене мало не підкосилися ноги. І тільки через мить я зрозумів, що...

— Тепер ти квач!

— Віка!

— Не наздожене! Не наздожене!

Оля затулила долонею обличчя. І поглянула мені за спину.

— Христю, спіймай її знову! Її треба спати вкласти!

У парку залунав ніби тупіт натовпу дівчаток.

— Здається то кепська ідея...

— Я вже стомилася її батьком-привидом лякати. А більше ніщо на неї не діє. Взагалі не знаю...

— Я знаю.

Мій погляд якраз зупинився на сяйві вивіски гуртівні, куди ми вперше зайшли з Гарнюнею.

— Діти! Морозиво!

Оля спохмурніла.

— Ти їх розбештаєш!

— Твоїй однаково нічого не дістанеться.

У бідолашної Вікусі насуплений вигляд однозначно свідчив, що вона все почула. І тримала руку, ніби не хотіла когось відпускати.

— Тільки мені вишневе, а їй шоколадне. А то ти купуєш їй тільки з ваніллю.

Вже в магазині, коли дівчинка взяла обидва морозива, я все ж озвався до Олі.

— Тобі теж як їм, чи все ж ванільне?

— Суничне. Там якраз одне зосталось.

І потім тільки розплатився карткою. Чи все навколо дійсно реальне? Від останніх спалахів раціональності рятувала тільки праця. Готування вечері. Тушкована картопля з грибами, ківі та нарізаним кубиками голландським сиром. І веселий сміх, що лунав з кімнати поки ми з Олею пили чай на кухні.

— Мамо! Вона з мене регоче! Скажи Сашкові хай їй скаже!

Життя завжди починає нове коло. Тим часом мені прийшла нова пропозиція роботи.

— Добридень, пане Олександре. Ми займаємося спецефектами для кіноіндустрії. Наш замовник Раян Джонсон потребує точне відтворення Леї Органи. Ми бачили Ваші роботи з візуалізації та хотіли б запросити Вас до співпраці. Чи змогли б Ви взятися за таку роботу?

Спочатку я вагався. Все ж мої фейки були не на стільки вдалі. А потім подумав... кому оживляти померлих як не мені?

Листопад 2017—Вересень 2021