Минуле й майбутнє

Я опинився в іншому світі. Буквально. Пройшов через дзеркало, і... Ледве втримався на ногах.

Навкруги розкинулось місто. З незвичними велетенськими будівлями, рівними сірими стежками, химерними вуличками та дивними спорудами. Біля мене було повно зелених кущів, а людей - ні душі. Десь недалеко вчувався гул одинокого чотириколісного транспорту.

Мимоволі замилувався. Ранкова сірість та прохолода пробуджували таємничість. Не скажу, що побачене не вразило. Просто було дивно. Краєчком свідомості відчував, що знаходжусь в доволі знайомому місці, де наче щось змінилось.

- Довго ж ти, - долинуло зверху. - Я вже зачекався.

Підвів голову і угледів його. Стояв собі вгорі на мості, впершись до поручнів. Цілком спокійний і єхидно усміхнений. От гад! Забувши про втому та небезпеку, вибрався я туди. Під ногами було скло. Ідеальна прозора поверхня.

На мить здалось, що витаю в повітрі. Дивився вниз і бачив крони дерев, алеї, лавочки... З лівого боку незвичної конструкції шуміли хвилі. Синя гладь води так і манила в свою безодню. Обережно, перемагаючи страх, дістався до нього.

- Ти знав, що я прийду. Як тобі це вдається?

- Просто знаю. Ми - одне ціле, Бажане. Тільки я з майбутнього...

- А я тоді звідки? Де ми? Що це за місце? - нетерпляче розвів руками, підвищуючи голос. Ці загадки демона вже сиділи в печінках.

- Скляний міст. Ми в Києві, просто перенеслись у часі...

"А, он воно як! І хитро ж задумано - сховатись в майбутньому. Чи не через це я не міг зловити його раніше?"

- Нащо? - круговерть шалених думок перетворюється в одне слово.

- Щоб убити мене, хіба не ясно? - перелесник закотив очі. Вочевидь, уже розсердився. - Чи ж не за тим ти стрибнув у портал?

- І що, ти так легко здашся? - звісно, я не повірив, хоч це добряче приголомшило.

- Звісно, бо моє місце займеш ти, - говорив без тіні жарту. - Годі питань, Бажане! Ти ж мисливець, а я - нечисть... Просто зроби те, що мусиш!

- Чекай-но! Я на таке не підписувався! Не зрушу з місця, поки все не поясниш...

Упер руки в боки і глянув на співбесідника. Ситуація остаточно загнала мене в глухий кут. Планував так і стояти, поки що відстань між нами була припустимою. Та раптом невидима сила змусила мою праву руку витягти з кишені той срібний хрестик. За чужим велінням уже тримав за ниточку перед собою.

- Що за?.. - очманіло бігали очі туди-сюди. Не міг опиратись...

- Ти ж знаєш як, просто зроби! - наказ прозвучав всередині мене. Грізно та суворо. Помітив, що "поганий я" губами навіть не поворушив. Що за пастка? Нащо він так відчайдушно прагне померти?

- Бо набридло вже, дурню! - наче прочитав мої помисли. - Хочеш знати, чому? Добре. В нашому світі ти - злий демон, породжений скорботою близьких. Щоразу ти рятуєшся втечею в майбутнє, бо тут все інакше. Віра ослабла, а подекуди й взагалі зникла...

- Як так? А як же церкви, пам'ятки, он золотих куполів скільки, хрестів...

- То все показово. Споруди милують людське око, і єдине, що їм хочеться зробити, коли стоять поряд - сфотографуватись на згадку. Один клік - і забули. Тут живуть просторами Інтернету. Техніка бере прогрес, з'явились смартфони...

- А то що таке?

- А, забудь, - махнув рукою. - Як захочеш, зрозумієш. Не бійся, ти звикнеш, як і я...

- Не хочу я звикати! Хочу покінчити з тобою і вернутись назад!

- Не вийде. Але позбутись мене ти можеш. Послухай, тут файно жити. Ти матимеш магію, статки, повагу серед містян... Єдине, що турбуватиме - наша сутність. Раз в рік ти повинен обертатись на духа і літати між світами. Інакше не вижити...

- Так, досить! - не схотів сприймати цю маячню. Просто підбіг і затягнув йому на шию хрестик. Скільки ж можна знущатись...

- Розірви це коло... Будь ласка! Інакше це... триватиме вічно...

Охриплий голос стихав. Хрестик на його грудях яскраво мигав. Він зникав. Помаленьку розсіювався в повітрі, поки й зовсім його не стало.

Я хотів було видихнути з полегшенням. Та враз усе тіло прийняло вогнем. В горлі пашіло, очі наче готові були вилізти з орбіт. Всередині здійнялась справжня пожежа. Скотився додолу. Біль був несамовитий. Останнє, що пам'ятаю - проклятий хрестик якимось дивом опинився на мені. Невже, то правда?..

Минув рік...

Я стояв перед дзеркалом, не взмозі пересилити себе. Все, що казав перелесник - збулось. Я не помер, а зайняв його місце. Своє в цьому світі. Як виявилось, тут я - власник промислової фірми. Маю квартиру в центрі. Чорний джип. І секретарку-коханку. Та цього замало.

Дуже довго сторонився дівчат, адже боявся, що можу вбити. Сутність рвалась на волю. А прекрасних дівиць тягнуло до мене, немов магнітом.

Мені натякали, що не маю вертатись туди. Маю розірвати коло порочності. Довго тримався, та не витримав.

Один крок - і бачу знайомі краєвиди. На шкірі з'являються іскри. Відчуваю, що здіймаюсь в небо. Тут так високо і прекрасно. Видно чудово. Он селяни зав'язали снопи і потроху йдуть з поля. Між ними й Людмила.

- Дивись, Бажане, зірка падає! - захоплено говорить вона. Я чую. В душі посміхаюсь. І вже горю від бажання.

- Кохана, ми завжди будемо разом, - шепочу їй вслід...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.