Зловити невидимку

Все, що я зміг з'ясувати, це те, що незваний - не людина. Вовкулака чи може, відьмак - в них сили небачені... Та негоже християнинові вірити в те, що наче було забуте. Мені було п'ять, як рідні приволокли на Почайну, де масово хрестили народ. Ідолів скинули, і мене відповідно, виховували в істинній вірі. 

А народні вірування про духів лісу, нечистих щезників, таємничих мольфарів і цілий сонм богів предків я завжди вважав не інакше як фантастичними легендами. Такими розповідями часто лякали малих, коли не слухались.

Але ж побачене стерти з пам'яті я не міг. Просидів пів дня в бібліотеці при церковці, але не знайшов ніякої зачіпки. Заходив батюшка, спершу пропонував допомогу, потім - висповідатися, та я так і не наважився. Ну що йому скажу? До моєї хати приходить незнаний нечистий, а я не маю сил його прогнати? Меж для нього не існує, з жінкою чинить, що хоче, а я не можу захистити... Отак говорити чи що?.. 

Єдине, до чого зміг додуматись - окропити кутки в домі свяченою водою. Людмилі краще не ставало, зовсім вже справи закинула. Пробував якось застерегти, попередити, аби не впускала в дім, аби подарунків не приймала, та вона не слухала. Говорила, як може прогнати мене, свого чоловіка та господаря обійстя?

Кілька тижнів було тихо. Я ходив на варту, перед тим старався щільніше все позапирати, а Людмила сяк-так виконувала хатні обов'язки. Схудла, змарніла, очі не світились радістю... Сусіди занепокоїлися, стали навперебій докоряти. Жіночки приносили відвари з трав, навіть якось городського медика викликали. 

А я поки тішився, що вогненного пройдисвіта - ні слуху, ні духу. Гадав, що переміг. Поки не сталось найстрашніше.

Тоді до боярина заявились гості, дружнє оточення з верхівки. По селу йшли чутки, що й князь скоро приїде. На тих радощах організували в лісі лови. В добровільно- примусовому порядку довелось і мені супроводжувати чесне товариство. Як вартовому в першу чергу, а потім - допомагати заганяти звіра. Нічого особливого, та пробув я там п'ять днів та ночей.

Вдень панове ходили поміж деревами, змагаючись, в кого краща зброя і хто вполює першим. В пріоритеті були зубри та вепри, та спочатку попадались лиш куниці. Мій господар тільки на третій день вполював жирного оленя.

А вечорами напинали намети, двоє кухарчуків турбувались про їстівні припаси, і панове пів ночі могли розпивати "благородні" напої та вести світські бесіди.

Ледве дочекався завершення, і тільки-но отримав дозвіл, помчав додому. Звичний сценарій застав мене знову, а "родзинкою" було те, що дружини вдома не виявилось. Серце закалатало як скажене. Знайома тривога огорнула душу. Спершу прийшло на гадку, що пішла на базар, чи зустріла подруг, а вони - ще ті любительки ляси поточити...

Та до обіду Людмила так і не вернулась.

- Ет, бачив я, як твоя пішла з нашими молодицями трави в хащі збирати, - ніби між іншим повідав дядько Йван, помітивши мою тривогу.

- А коли це було?

- Та певно, десь позавчора... Двох дівок я, до речі, вчора бачив, вернулись...

Мені це все геть не сподобалось. Відкинув втому, на сон не зважав... Довелось підняти людей. Кого не питав - всі бачили Людмилу позавчора. Ті, що вернулись із дурнуватого "походу", розказували, що дівчина весь час з ними була. І в село вернулись всі разом.

"То де ж вона, в біса, зараз?" - не тямився я від люті.

Знайшли під вечір. Лежала на лісовій стежині. Нежива. Тіло огорнуте спокоєм, ніде ні подряпини, ні рани, ні крові... Сукенка лиш забруднена землею була, а вінець, знятий з кучерів, валявся поряд з кошиком м'яти та чебрецю.

Впав на коліна перед нею. Виглядала так, наче спала. Перші хвилини я не вірив і все намагався розбудити. Натовп односельців німо застиг, споглядаючи мене, нещасного. Подружки Людмили ховали очі, парубки не наважувались підійти, а старі діди хитали головою з осудом. На обличчях читався страх, відчай, журба...

Потім усі як один почали хреститись. Я поглянув угору і побачив над кронами дерев яскравий спалах, що швидесенько замиготів у невідомому напрямку. Триклята зірка! Той "хтось" наче насміхався...

- Бодай тобі! - від пережитого ледве стримувався. Тіло Людмили досі було в моїх обіймах. - Проклинаю! Я знайду тебе, нечистий! Знайду і поквитаюсь!

- То налітник... Боже, ніколи не думав, що буду спостерігати це наживо, - почув чийсь шепіт між юрби.

- Та байдуже хто, хоч сам диявол! Я змушу його відповісти! - твердо пообіцяв я собі...