Казки для підлітків: "Кам'яна троянда", "Поранена пташка"

КАМ'ЯНА ТРОЯНДА

Біля струмочка, на камені росла Кам’яна троянда. Ніколи не відчувала тіні дерев, лише жарке сонце омивало її своїм промінням. Вона була єдина на великому камені, але краса зачаровувала всіх.

Неподалік розрісся дикий виноград. Йому дуже подобалась чудова квітка, що росла на великому сірому камені, він завжди тягнувся до неї. Скільки вже років пройшло, але так і не міг дикий виноград доторкнутися до Кам’яної троянди. Занадто далеко вона росла. Бувало, витягне свої ліани, та так далеко, що, здається, от-от доторкнеться до своєї коханої, але жарке південне сонце так припече, що не хочеться вже нічого. Він завжди дивувався, як може така квіточка жити під палючим сонцем і залишатись гарною, невже сонце її не допікає?

Коли наставала ніч, Кам’яна троянда співала для винограду. Потім вони просили у Вищих сил, щоб вони допомогли їм бути ближчими чи хоча б доторкнутись один до одного. Нарешті Боги почули їх молитви і виконали бажання, подарувавши життя у людському тілі.

Весна... Вона недавно перемогла зиму, але вже володіє землею. Весна не допустить мороз і сніг, тільки дощі. Дощі днями, тижнями, ніби Лондонські дощі. Сірі дні, але ці дні чудові. На дворі гуляє місяць березень. Весна дарує людям любов. Вона цвіте, прикрашена дощами. Ці дощі змивають все: печалі, тривоги і нещастя. Тече вода, яка змиває і зносить те, що заважає жити.

Цією чудесною порою народився хлопчик із золотистим волоссям і сіро-блакитними очима, як море, як небо. У нього переродився дикий виноград, який так хотів бути поряд зі своєю коханою. Батьки назвали свого єдиного синочка Веніаміном, що й означає – улюблений син.

Розцвіла весна, її змінило літо, жарке сонце, як і те, що завжди омивало Кам’яну троянду. Не забарилась і золота осінь. Коли вона готувалась до відходу, знову землю омивали „Лондонські дощі”. На дворі останні дні правив свою владу листопад. В цей час народилась дівчинка, золотоволоса, із каро-зеленими очима. Одинока мама назвала свою донечку іменем, яке означає квітучість і молодість. Мов та троянда, що незважаючи на жарке сонце, цвіла і залишалась молодою. Чудове ім’я – Віринея.

Підросла Віринея, а з нею виріс Веніамін. Вони ще не бачили один одного в цьому житті.

Мама, залишаючи дочку з бабусею, заповідала про місце, де Віринея зустріне свою долю. У переддень свого від’їзду, відвела єдину донечку до ставочка і співала пісню:

Спить ставок, де колишуться віти,

Вітерець в верболозі заснув.

Десь заграла плакуча гітара,

Там дівчина зустріла весну.

Вдома вона зібрала на клумбі квіти, виклала ними серце і провела навхрест дві лінії, із півдня на північ і зі сходу на захід, сказавши при цьому: „ Перша лінія – це лінія любові, звідти вона тебе привела. Друга лінія – лінія життя, туди поведе і там зустрінеш свою долю”. Поки Віринея роздивлялась на схему життя, мама від неї пішла. Пішла назавжди.

Саме із півдня прийшла Віринея, там вона перебувала у вигляді Кам’яної троянди. А інша лінія показувала в сторону ставочка, до якого її водила мама.

Звела доля... вітер закрутив золотисте листя, а серед нього у танці кохання крутились діти. Адже для них все вперше. Випадково зустрілись і усміхнулись один одному, тоді й зародилось неземне почуття. Догоріло останнє літо дитинства. А час летить і за ним не встигнеш. Чому так? Ніхто не знає.

Останній рік у школі. На дворі весна хоче прибрати все до влади, виганяючи зиму дощами. І сьогодні увесь день іде дощ, як і у ті дні, коли народились Віринея та Веніамін. Дощ стукає у віконце і краплями спадає на землю. Це дощ кохання, він розчищає життя від того, що заважає любити. Закохані глянули один одному в очі і зрозуміли, це їх щастя, їхня мить, їх час любити.

- Такої гарної я тебе ще не бачив.

- Такого ніжного тебе я не знала.

- Ти мій Ангел.

- Ти мій Бог.

- Я люблю тебе.

- І я тебе люблю.

В цю світлу мить життя прекрасне. Здається, і небо, і сонце, і той самий дощ – все це лише для них, усе їм підкоряється. Тепер, ніби у чарівній казці, в руці рука, сяють очі, їм сіре небо посміхається, і щастя поряд. Разом назавжди! Не треба сонця, жари або снігу. Дощ, і це щастя, і це радість.

Вони стоять біля того ставочка, куди в дитинстві Віринею водила мама. І, ніби у пісні, вітерець у верболозі повіяв мелодію плакучої гітари, там молоді зустріли весну. І в снах і в реальності ніхто не розлучить їх. Ніщо не стане перешкодою, не переможе любов. Тепер назавжди разом!!!

F o r e v e r T o g e t h e r.

Але, як і в пісні, так і в житті, є продовження:

Ти поїдеш далеко-далеко,

Геть далеко від мого села

І ніколи про мене не згадаєш,

Що у тебе дівчина була.

Завжди знайдеться заміна: і краща, і добріша, ніби королева, про що й говорило її ім’я Кароліна. Вона з’явилась вперше у селі, але зуміла зачарувати Веніаміна і від’їжджала вже не сама, забрала з собою величне і єдине кохання у Віринеї і улюбленого сина у батьків. Кароліна приворожила його так, що він не міг навіть згадати про Віринею.

Вищі сили дали життя їм у людському тілі, щоб вони були поряд. Веніамін, той же дикий виноград, порушив Закон, зламав клятву, яку вони давали разом із Кам’яною трояндою. Боги повернули його знову у тіло дикого винограду. Росте він біля плоту, обвиваючи ліанами сухе гілля і не може дотягнутись до жодного дерева чи живої рослини.

Віринея також не мала мети продовжувати життя людиною. Вона переродилась у білу лілію. Живе у ставочку, до якого водила мама, в такому місці, куди не дістанеться жодна людина.

Весна 2006

ПОРАНЕНА ПТАШКА

Можна вилікувати рану на тілі, зупинити кров. Все затягнеться і не залишиться сліду, тільки не зцілиться рана в душі. Вона не помітна, до неї не можливо доторкнутись і полегшити біль, але наслідки пораненої душі набагато важчі, ніж пораненого тіла. Вони залишають рубці, тому що душа подразнюється глибше. Інколи поранення дуже небезпечні, також трапляються навіть смертельні. Ніхто ніколи не зрозуміє від чого померла людина, адже ніхто ніколи не бачив ран на її душі. Можна перетерпіти фізичний біль, але душевний набагато сильніший, і ніяких ліків проти нього не існує.

Роксана була дівчинкою з дуже важким характером. Здавалося, нічого не змогло б змінити її поведінку та звички. Але є приказка: „Кохання творить чудеса!” Ось і створила чудо любов.

Поселилось кохання в серці. На обличчі дівчинки частіше почала з’являтись усмішка, в неї сяяли очі, здавалося, освітляли ввесь світ. І де ж подівся той важкий характер? Від нього і сліду не залишилось. Обранцем Роксани був Роман. Все тепло, добро і те, що тільки можливо, Роксана віддавала Роману. Оточила його увагою і стала незамінною в його житті. Роман не встигав просити про допомогу, як вона вже була поряд. Чи помітив Роман, що вся увага для нього, тому що Роксана закохана?

Її очі відкриті навстіж, на обличчі посмішка завжди помітна. Слова у неї прості, смішні і відверті. Вона не підставить, не образить. Напевно, у неї є якісь проблеми чи таємниці, але Роксана ніколи про це не розповідала Романові. Хлопець не бачив її сумною. Роксана підтримувала Романа у його захопленнях, намагалася зрозуміти, втішала, коли це було потрібно. Завжди знаходила корисну для навчання інформацію, пропонувала свою допомогу в освоєнні того чи іншого предмету (відмінниця все ж таки), але ніколи нічого не просила у хлопця.

Настав ще один звичайний день. Обставини були звичними, але Роксана відчувала, що все буде добре, просто чудово, а головне – так легко. І коли вже це „добре” стало дійсним, Роксану охопило дуже дивне відчуття: „Все так легко, тут щось не так. Напевно за цим „добре” ховається „дуже погано”? Що ж буде далі?” Відчуття її не обмануло...

Роман не помічав більше уваги і допомоги Роксани, у нього з’явилась та, з якою він розділив своє серце. Хлопець вибрав собі супутницю життя і оточував любов’ю свою дівчину Жаде.

Ніколи не хотілось їй нічого сильніше, ніж сказати Романові про свою любов. Він був поряд, але такий далекий.

Ось яка вона – рана в душі. Той, хто причинив її, сам цього не помітив. Але не можливо поставити діагноз, призначити лікування і зняти біль, нестерпний біль.

Попереду потрібно було пережити два дні і три ночі наодинці. Якою ж довгою була перша ніч і скільки приносила муки. Ні про який сон не могло бути й мови. Біль не давала заснути. Роксана сиділа біля вікна.

До вікна прилетіла Сова і заговорила людським голосом:

- Я знаю твою біду і можу допомогти.

- Мені ніхто не зможе допомогти.

- Нехай навіть так, але я допоможу тобі забути це.

- Надовго?

- Це ти сама вирішиш.

Сова глянула дівчинці в очі, і Роксана перетворилась у пташку, маленьку білу, з блакитними очима.

- Тепер я буду називати тебе Агнес, – сказала сова до пташечки.

- І що далі?

- Не розглядай на всі боки. Відривайся від землі і лети. Залишайся собою. Твої очі освітлюють пустоту.

Агнес махнула крилами і полетіла, ніби літала все життя.

Вже сонце виднілось на сході. Агнес насолоджувалась красою землі, дивлячись з високого польоту. Вона літала на фоні блакитного неба і світло-гарячого сонця.

Прилетіла Агнес до поля, яке було вкрите квітами. Сюди зліталось дуже багато птахів, щоб поближче розгледіти таку, якої ще ніхто не бачив. Вони були зачаровані красою Агнес, але не знали, що перед ними поранена пташка, поранена в душі. Всі бачили тільки сніжно-білі пір’їнки. Птахи заздрили такій красі, але якби хоч одна знала, як боляче Агнес...

Поранена пташка не оцінювала своєї краси, вона навіть не здогадувалась про те, що Сова подарувала їй таке тіло, якого не мала жоден птах. За цілий день Агнес дуже близько познайомилась з природою, а ближче до вечора вирішила повернутись у місто до людей. Всі, кому пощастило побачити Агнес, не могли відвести очей від сніжно-білих пір’їнок. Бо ж не знали, якою ціною дісталась така краса. Не знали і про те, що їй треба пережити.

Ось Агнес знову піднялась високо в небо. Здалека вона побачила свого коханого Романа, він був з Жаде. Це нскрізь пробило душу Агнес, і вона вже не могла триматись в польоті. Не змогла помахати крилами, щоб не пропасти. Поранена пташка впала на кущ шипшини, і дуже гостра колючка поранила їй груди.

Всю ніч лежала Агнес біля куща і ледве дихала від болю. Кров забруднила її біле пір'я і навіть блакитні очі були залиті кров’ю. Здавалось, її нічого вже не врятує. Настав ранок. Сонечко гріє, а поранене пташеня все лежить, помираючи.

Майже без свідомості, Агнес відчула тепло рук і дуже знайомий голос. Приклавши всіх зусиль, вона відкрила очі, і побачила перед собою Романа. Поранена пташка відразу зрозуміла, що лежить беззахисна на руці коханого.

- Скільки ж я цього чекала?! – подумала Агнес (говорити вона вже не могла).

Її життя тепер в руках коханого. Тільки б не зламав його і не втратив.

Роман не знає, кого хоче врятувати від смерті, йому просто стало шкода такої гарної пташки. Протягом тижня Агнес жила в Романовому домі. Він лікував її рани, а пташечка отримувала стільки тепла від коханого, що не могла відчути при житті людиною.

Романа тривожило, що всі рани заживають, але вона не піднімається, тільки з великими зусиллями відкриває очі. Він не міг знати про слабкість душі, яку вилікувати не може. Уранці Роман підійшов до раненої пташечки, на вигляд вона була цілком повносила. Крові на тілі в Агнес не було. Молодий хлопець взяв на руки сніжно-білу красуню і запитав:

- Що з тобою, маленька? Ти ж уже видужала. Чому не можеш літати?

Роман пригорнув Агнес до серця і враз згадав про Роксану. Згадав її сяючу усмішку і милі очі, тоді ще раз поглянув на Агнес. А вона хотіла назавжди зостатись з Романом, але не змогла. В ту ж мить востаннє відкрила очі, щоб подивитись на коханого. Це були очі Роксани...

Агнес подивилась на небо, зробила останній подих, і стало враз безжиттєвим її ніжне тіло. Роман так і не зміг зрозуміти: чому фізично здорова пташка померла, а очі Агнес навіяли згадку про Роксану…

Дівчина прокинулась. Це був сон. Дивний сон. Ні, не жахіття, а наслідок усіх переживань. Дивність його у тому, що і Романові снилось, як він лікував пташку.

Роксана відкрила вікно, вдихнула свіжого повітря, поглянула в чисте блакитне небо і відчула, щовдячна всьому навкруги. Згадла, як виглядає місцевість з висоти пташиного польоту. Вона любить це все, адже воно прекрасне. І їй хочеться житии тут і зараз. Дівчина не хоче помирати як біла пташка. Біль відступив. Не зовсім щез, а пом`якшився.

Згадала про Романа:

- Мене ж ніхто не змушував допомагати йому. Це було моє бажання. Сил не шкода. Правда, я ж це робила, очікуючи щось взамін. Жаде… Він не знає нічого про мої почуття, а значить ми можемо бути хорошими друзями, що дасть мені можливість знаходитись поряд. Не може ж Роман отак от зненацька кинути свою дівчину, щоб бути зі мною. Це негідний вчинок. Що тоді ще від нього можна буде очікувати? З цим розберемося, а зараз так хочеться насолоджуватись ось цим теплим осіннім днем, можливо, останнім в цьому році.

Роман довго згадував усі подробиці зі свого сну. Він не міг зрозуміти, чому це все йому наснилося. Десь глибоко майнула думка про Роксану:

- Вона так багато для мене зробила. Завжди навчався на «задовільно», а Роксана допомогла з наукою так, що й дванадцятку побачив вперше. Зроблю їй подарунок, зараз же піду до магазину щось підшукаю.

Жовтень 2005