Електронні книги / #васильстус (3)

Донецьк, троянди, голуби

Торкнувсь твоєї я руки.

Викладання, Валентина,

Мене з тюрми чека дитина.

Дмитро маленький зовсім, все ж

За батьком сумуватиме, авжеж?

Але ж, не було мене в нього?

Чи окутує його сум... тривога?

Веселий цвинтар, цигарку з чаєм

Світло у квартирі обережно вимикаєм.

І наші серця, крихкі як картина Божої Матері,

Тріснуть в переломний момент на стіні.

Загрубші вуста

Промовлять останні слова

Але було б краще сказати

Тихенько почнуть благати...

Тебе, моя країно

Ти достатньо терпіла в тяжкі хвилини...

Будь сильною. Так само, як українська людина.

Стояв він у темряві самотньо,

Слова його пекли, як вогонь.

За правду боровся міцно, гордо,

І серце його не зламав жоден трон.

В тюрмі він писав до останнього,

Мрії про волю, про світлий день.

Його слова – наче промінь ясного,

Що рве темряву, не боїться тіней.

Стус для нас – не просто ім’я в книзі,

Це голос, що в серці навік горить.

Навчи нас стояти, не падати низько,

Любити життя й правду любить.

Твоє життя минуло надто рано.

Його забрав червоний той злодій.

Тобі б творити, жити, будувати.

Любить, любить як в перший раз!

В твоїх віршах було ціле життя.

Та доля інший винесла указ:

Що замість цього — маєш ти камінний хрест.

Це пам'ять, що застигла поміж нас.

В кам’яних ворожих стінах обірвалося життя,

Як той самотній колос на вітрах, що впав.

Ти, Стусе, наш незламний вчитель:

Ти нас навчив боротись, коли важко,

Світить яскраво навіть в темну мить,

Любить Вкраїну і не зраджувать собі.

Це був твій дар, твоя важка зоря,

Твоє пророцтво, що живе у нас.

Ти знав ціну... А поруч йшла Надія,

Горів у грудях Розпач, і Зневіра йшла щораз.

Та знай, Поете! В житті мабуть була твоя мета —

Не тільки жити. А навчити нас.

Творити, жити, будувати. Любить, любить як в перший раз.

Летіти високо, як птах твоєї душі,

Що вирвався з неволі і крізь час летить.