Електронні книги / #шизофренія (7)

Журнал Nature Neuroscience оприлюднив власне дослідження, головним результатом якого став доведений ученими зв'язок між шизофренією і творчістю. (З Інтернету)

Я – вітер, що мчить

До палючого Сонця

Я – колос, що визрів.

Смертельний я стронцій.

Я неквапом лину

До Альфи Центавра

Там день мій вчорашній

І там післязавтра.

Я з криками падаю

В моря пучину.

Акули…мурени…

Та я не загину.

Мені конче треба

Пройти в Задзеркалля

Там в сукні весільній

Я буду на балі.

Занадто чутлива я!

Лікарю, ні!

Не треба колоти

Нічого мені.

Легка як пір’їнка

Не маю ваги.

Весь Всесвіт створити

Мені до снаги.

Ви шкодите дуже

Важливим процесам.

Шприцом не страхайте

Творить поетеса.

Голова моя. Голоси в ній гудуть.

І на глузд вони схожі й на зашкварену муть.

Один живо бадьорить, другий топить на дно.

Третій тільки співає, а четвертий - лайно!

П'ятий наче і хоче розумне сказати,

Але є номер шість, йому срати і чхати!

Сьомий каже, що восьмий не дасть йому жити,

Обіцяє з дев'ятим супрОти дружити.

А за номером десять вже не голос, а Галас

Верещить: "всьо пропало, треба зйобувать в Даллас!"

І за цім всім зашкваром щось тихенько бурмоче:

"На хуйню не ведися і роби те, що хочеш!

А якщо пощастить, то почуєш ти тишу,

Що є фоном думок і для вух наймиліша!"

Поміж гілками дуба зеленого

Дятел музики ритми вистукує.

Морзе шифрами б'є голова його,

Щось смачне під корою розшукує.

І перерва йому невідома,

До роботи він дуже охочий.

Він не знає таких слів, як втома,

З насолоди заплющує очі.

А дуби надають свої стовбури

І привітно розмахують гілками:

Розуміють, щоб вирости дОгори

Треба, щоб хробаки не хіхікали.

І для лісу та користь безмежна.

І нічого ти з цим не поробиш.

Тільки хочу спитать обережно:

А що, дятел, у сні моїм робиш?

Завітав ти до мене у хату,

Ще й на палець мені приземлився.

Тих оказій в житті не багато.

Може й в мЕні хробак десь завівся?

І гризе мені душу потрохи.

А я зовсім про це і не знаю.

І відьмує мене, як Солоха.

І штовхає до прірви, до краю.

Тож ти, дятел, берись за роботу:

Дзьобом бий хробака прямо в серце!

І позбав від цієй нечистоти,

Щоб проснувся здоровим я перцем!

Думав, ранній віршик я вам зачитаю

Виявив одразу, що таких немає.....

(Не вдалося мені хокку,

Та й свербить ще трохи збоку)

Не писав раніше, бо не перли перли

Не хотів я лізти на таку Говерлу

Але, щось змінилось , рима як сказилась,

Хоча ранні вірші так і не з'явились

І сиджу/сумую: де ти була, муза ?

Може римувати заважало пузо?

Піднімався з ліжка не на ту я ногу,

І тому виходив не на ту дорогу?

Заважала думка, що писати - сором?

Страх був опинитись голим під забором?

Як не спрИймуть творчість, будуть кепкувати,

Тикать перстом в скроню?

І, що скаже мати?

Що там Юнг із Фройдом на таке казали?

Може на діагноз матер'ялу мало?

Ну, а може досить корчить з себе псіха?

Ніж мізки єбати, краще з'їм горіха!