Оксі

Коли зникає світло і землю сніг вкриває,

Коли яскраве сонце ховає вічна ніч,

Народжується диво: з небес Зоря спадає,

Щоб справдити легенду із глибини сторіч.

У неї мало часу, щоб землю облетіти,

Допоки перший промінь осяє далечінь

Кохання відшукати, і разом з ним згоріти,

І знову повернутись до вічних пракорінь.

Він – той, кого на ймення не можна називати,

Він – той, кого бояться всі люди на землі.

У мороку забвіння він змушений страждати

І вірити, що знайде Зоря його в імлі.

Невидимий для світу, він смерть охороняє.

Один про нього спогад – і стигне в жилах кров.

Чому ж у спраглу душу ніхто не зазирає?

Чому ніхто не бачить безмежну в ній любов?

Лиш раз на рік у царстві, де темрява панує,

Легенький промінь сонця пробуджує чуття.

Одна єдина іскра у всесвіті існує,

Лише вона у світі підтримує буття.

А завтра буде сонце, і дощ, і теплий вітер…

Їх жертва недаремна. Їх доля – забуття.

Усе заради того, щоб лиш на мить зустрітись,

І зникнути у прірві . Бо це і є життя…

Ти заходиш у ліс – порожнеча в душі.

Позад тебе світ сліз, а майбутнє – в тіні.

І допоки не звикли відчуття до пітьми,

Не побачиш її, не почуєш її…

Раптом з мороку мрій промайне чиясь тінь.

Ти впізнаєш її, наче мавку з видінь,

І ти знаєш – вона з нерозгаданих снів,

Крижана, неземна, із прадавніх часів.

Ти почув її спів в тихім шелесті трав,

Ти побачив, як промінь її огортав,

І ти знав, що вона вирок твій назавжди.

Але зникла вона, там, куди не дійти…

І кохання, і мрії прагне серце твоє.

Ти чекаєш на неї, та вона не прийде.

Її віра жива, але мертва душа.

Її дім – темний ліс. Не твоя…