Мищенко Лідія

Ой піду я до схід сонця

до криниці,

Щоб набрать в відро

студеної водиці.

Ой водицю, непочата

і прозора,

Тебе місяць пив щербатий

та ще зорі.

Та ще сонячний промінчик

полудневий

Пробивавсь тихцем

крізь гілочки вишневі.

Ти всотала в себе силу

від землиці.

І усього світу

різні таємниці.

Ти таїш в собі початок

цього світу.

На усі питання маєш

ти одвіти.

А в цю ніч, на Водохреща,

ніч чаклунка

Розсипала по криницях

чари-трунки.

Занесу води цеберко

у хатину,

Щоб умити, напоїти

всю родину.

Ой водицю ти святая

змий напасті.

Хай бринить в моєму домі

тільки щастя.

Ой водицю ти прозора,

змий хвороби.

Захисти мій дім

від заздрості і злоби.

Ой водицю, водиченько,

ти іскриста,

Змий із світу всі незгоди,

змий дочиста.

Щоби пішли назавжди

горе із бідою,

Щоб стекли хвороби й війни

за водою.

Їхав козак поміж річкою і гаєм.

Стрів дівчину молоденьку, та й питає:

-Ой дівчино русокоса,синьоока,

Ой чи бистрая ця річка,

чи глибока?

А дівча відповіло:

- Не знаєш броду,

То ніколи не спіши заходить в воду.

Бо вода ця непростая, плесо темне.

Тут тече своє життя, життя таємне.

Засміявся наш козак, поправив чуба:

- Та яка ж в водиці може бути згуба?

Я ж об'їхав, дівчинонько, вже півсвіту.

Тож мене ти не лякай, а

будь привітна.

Маю руку я тверду, а шаблю гостру.

Обніми і поцілуй, зови в гості.

- Не чіпай мене козаче,

дай же спокій,

Бо опинишся в цій річці у глибокій.

Він сміявся, цілував дівчину палко.

Подивився, а в руках в нього русалка.

Та холодною його взяла рукою

Й потягла швиденько в воду за собою.

Бродить коник вороний у чистім полі...

Що поробиш, в козака такая доля.