Анета Шеверн

Мрячний вечір опустився на село в Карпатах,

Сіре, мов свинцеве, небо тиснуло на хати.

Тлом похмурим Чорногора горизонт закрила,

Злая доля в тим містечку жах в серця вселила.

Ну а може і не доля, може то потвора,

Що, казали, оселилась в околицях поля.

Поля того, що серпанком було оповите

Денно й нічно, мов примарним саваном укрите.

Та потвора, як казали десять хвостів мала

І лисицею рудою зазвичай шугала.

Зголоднівши, на звабливу діву оберталась

Й до тамтешніх подорожніх любо озивалась.

Та не знав тих оповідок молодий Микола,

Який був вночі проїздом в околицях поля.

Вів свого «Хюндая» легінь, мріяв випить пива,

Коли раптом — мов примара крізь імлу ступила.

Зупинився. Відкрив двері. Глянув на дівчину.

Красна. В світлі габаритів помітив диви́ну:

Тінь дівчини на узбіччі ніби хвости мала.

Не один, а цілих десять. Кліпнув. Враз не стало.

Запитав: «Куди путь держиш?»

І шепнула діва: «Де у мороці лисиці танцюють грайливо».

Усміхнулась. І не стало образу людини.

Гострі ікла. Чорна паща. Очі — мов жарини.

«Потанцюй зі мною трохи, юний Миколаю».

Та й по тому. А на ранок люди в тихим гаю

Знайшли того неборака без серця. Й нічого,

Перехрестилися й послали по отця святого.

Він весь у чорному з’явився — вісник із пітьми,

Кінь його — звір з безодні у примарному серпанку.

Випростав крила лицар смерті і брехні,

Й вказав на діву — на обраницю і бранку.

І мовив: «За гріхи твоїх дідів

я заберу тебе в холодне, сіре пекло.

Будь господинею моїх лихих угідь!

Спокутуй — і твій рід не обірветься»

Востаннє діва озирнулась на свій дім,

На батька, на братів, на гостей в пишній залі,

Рішуче рушила до незнайомця. Вдарив грім.

Й обоє зникли у скорботливій печалі.

Крізь морок й пустки вони мчали вдалечінь,

До чорної фортеці потойбіччя.

Шолом зняв лицар, огорнула його тінь,

Та діву вразила краса його обличчя.

Минали дні і ночі, плинув час.

І вже у пеклі не були вони чужими.

Хоч діва знала: він несе лиш зло і жах,

Проте кохала, в серці танули крижини.

Та крізь роки збагнула, що вона —

Лиш бранка, зачарована пітьмою.

Він не кохав, він вичерпав до дна

Усе, що мала, і лишив лиш страх з імлою.

Тож ночі темної взяла вона меча

Й на ложе шлюбне враз щосили опустила.

На попіл обернувся князь, розсіялась імла,

І його місце Пані Темряви посіла.