Місяченьок

Ці квіти для тебе і завжди були.

Тільки чому вони зараз лежать на дорозі?

Можливо, щоби віддати шану тобі…

Чи не запізно? Схоже, що так, навіть занадто.

Хочеться кричати:

«Я ніколи не забуду тебе!»

Але я навіть не знаю, хто ти.

Хочеться сказати:

«Мені шкода…»

Але я не знаю, кому.

Вирвати своє серце я бажаю,

Щоб не відчувати, як я помираю.

Я не хочу бачити світу і чути його,

А лише, як ти і я в ньому згоримо.

Жити, пірнати, вставати і просто,

Як та синиця собі вільно літати.

Хотіла б я теж цю таємницю пізнати,

Але дано лише обраним її розгадати.

«Хто я і що я? Навіщо я тут?»

Кричу я собі: «Та, переживу!»

Мабуть, я нижче за тих,

Що бачать прекрасне в чужих.

Я не знаю і знати більше не хочу,

Як це бути, тож просто помовчу.

Зійдуть всі зірки і місяць на небі,

Тільки тоді я знайду себе на папері.