Wineko

Тобі я дякую, Томокі!

Що ти мені подарував.

Пишу тобі листа з Ва-тоші

Про свій новісенький кинджал.

Він — мій надійний захисник,

З яким я в парі, наче в танго.

Коли беру його до рук —

Здається, був він завжди.

Для мене там тримай містечко

І два келиха готуй, мій друг.

Бо повернусь до тебе незабаром

З повнісеньким мішком пригод.

У цих пісках є правило єдине:

У кого зброя — той вже переміг.

Двох переможців не буває,

Тут залишається один.

Чарує красою і спритністю тіла,

З дитинства поживши у тяжкій журбі,

Знедолена дівчина з лезом в долонях...

Закортіло їй дуже пізнати цей світ.

Знайшовши собі спільноту по духу —

Для бідних спасіння, для знаті повчання, —

Не може так бути, поки ми тут є,

Що бідні без хліба, а в магнатів є все!

Минали роки та йшли місяці,

Ми, як зазвичай, крали в бридоти,

Але не було вже такого запалу —

Все більше багатство лишали собі.

«Нечесно, неправда, не може так бути!» —

Кричала собі у своїй голові.

Та сама дівчина, що так закортіла

Пізнати цей захопливий світ,

Зібравшись з думками, сказавши їм все:

Що більше не робимо ми, як бажали,

Що більше немає честі в очах,

Є тільки лиш бруд і тягар на душі!

Отримавши у відповідь лиш тільки сміх

Від друзів, з якими була всі роки,

Сказавши від себе і знявши клеймо:

Що побачимось ми, і настане той час,

Коли мій кинджал зустрінеться з вашим!

Покинувши все і залишивши клан,

Почала поринати в нове життя.

Там світ Етернхольт, там замок Тенсей,

Там нові можливості наших ідей,

Там є тропіколі, там є грибожаб,

Там місце є для гідних людей.

Чому у лісі дуже темно, чому немає грибожаб?

Куди поділись тропіколі, куди пропав магічний шлях?

Куди поділися дерева, які росли аж до небес?

Що сталося з тобою, моя земле?

Хто захотів скривдити тебе?

​Це культ розкинув свої лапи,

Щоб загарбати всіх нас.

Створіння їхні, мутатонти,

Не мають жалю та поваги до природи.

​Настав той час, коли потрібні ми своїй землі,

І наша битва скаже все:

Хто з совістю і з любов'ю до природи,

А хто отримає від нас за все!