Микола Прон

Багатоносні светри.

Вони завжди м’які й приємні.

Пахнуть маминим борщем,

вечірнім пивом,

а ще — коханою.

Бо вона вдіває їх, коли мене немає вдома.

Свої хитруня береже.

І хай береже.

Мені й на краще.

Бо так я завжди відчуваю її обійми.

Усім тілом.

Багатоносний светр і зараз на мені.

Він зігріває,

нагадує про рідний дім.

Доки я на війні.

Питання з абсолютної пітьми:

— Ну що, наважився?

— Ще ні.

— Не розумію?

— Я… передумав.

— Завжди так з людьми.

— Я прагну світла!

— Ще та подія! Тебе все манять радості буття?

— О так!

— А поряд, знай, стоять страждання.

— Нехай. Їх витримаю я!

— І горе згасить всі бажання!

— А що взамін запропонуєш ти?

— Спокій та сон.

— Так мало…

— Це багато. Спокій — це краще марноти.

А сон не потребує плати.

— Це пустка, без жінок, краси!

— Чи легко їх любити в скруті?

— А спокій твій? Що ти даси?

— Спокій — це все, що має бути.

— Неправда! А шляхи комет?

А жар зірок! Проміння швидкоплинність!

— Для вічності — це дріб’язковий лет,

дитяча забавка, вторинність.

— Всю твою вічність я б віддав

за мить кохання, розумієш?

— А ти таке вже щастя мав?

— Так, мав!

— То значить овдовієш.

— Але я долі не скорюсь,

за мрію ще боротись буду!

— Ти втратиш сили лиш в борні.

І мрії всі свої забудеш.

— Ні, не забуду! Вбережу

від злого ока й від напасті.

І може, світ надасть мені

хоча би половинку щастя.

— Половинка — спірна річ.

Впівгруди дихати, впівока бачить.

Мій край не знає протиріч —

одразу все тобі пробачить.

Спокій і сон на сотні літ

там холодком тебе овіють.

Так що ти вибрав?

— Вибрав світ!

— І не жалієш?

— Ні, я не жалію!

Інтрига нового кохання...

Бокал з вином в твоїй руці,

І тихе вечора зітхання,

І порух пальчиків на золотому обідці…

З-під довгих вій зринає легкий смуток,

Цілують сутінки кармінові уста

І кажуть те, про що мені не варто чути:

Що все довколишнє для тебе — пустота.

Як траур сукні гармонує з снігом шкіри,

Злегка здіймаючись від подиху твого.

І, певно, більше в цьому подиху довіри

Тому, хто був і до мене, і до нього…

Ось ти недбало доторкнулась сигарети,

І збитий попіл — мов опалі пелюстки.

І не збагнути зараз мені: де ти?

В якому світі, що не досягти?

Ох вже ця осінь – хмурий листопад...

Все більше віє від тебе зимою.

І скоро грудень, звісно ж, невпопад,

Огорне землю сніжною імлою.

Ох вже ця осінь, журавлиний клин

Давно розтанув в небі невеселім.

І навіть стих мерзлякуватий млин,

Що звисока дивився на оселі.

Ох вже ця осінь, день худий як тінь,

Зате все добре у товстухи – ночі.

Дощу і вітру стало уже лінь

Змітать з доріг листки, що впали в очі.

Ох вже ця осінь, сонний небокрай

Свої стулить з землею хоче віка.

А старий рік всім шепче: «Прощавай!»

Такий закон, затверджений навіки.

Ох вже ця осінь, певно вона зна,

Яких природи слухатись законів...

Та щось і в мене в серці тишина,

Весняних в ньому менше перезвонів.

Це було дивне відчуття:

Чомусь застукало у скроні...

Ні каяття, ні забуття,

А лише смуток на пероні.

Зелений потяг вдалині,

Рухома цятка на радарі,

І ти розтанула в війні,

Неначе сніг на тротуарі.

Так просто: мить — і вже нема

Краси, що відчував на дотик.

І вже не смуток — лють німа:

В вагон поцілив безпілотник…