Валерій Туманов

Одного разу сонце

зійде на півдні.

Або на півночі.

Прогноз погоди

буде коротким:

«Бог його знає...»

Політики стануть у чергу —

за совістю,

а німбами торгуватимуть —

оптом і в роздріб.

Реклама зізнається:

«Не купуйте! Мотлох!»

Папа римський

вивчить слово «агресія».

Шкода, сказати його

не наважиться.

З'являться будильники

зі вбудованою жалістю.

Вожді гранітні

простягнуть руку:

«Подайте

на реставрацію!»

Диктанти в школах

будуть диктувати

диктатори.

Томи з економіки

займуть своє місце

у відділі «Фентезі».

Роботи вийдуть на мітинги

за громадянські права

калькуляторів.

Міномети пальнуть —

ананасами.

Пекельні машини

стануть збирати в раю.

Ядерну валізку

в Гаазі на смітник викинуть.

Історики нарешті зізнаються,

що проспали уроки історії.

Марсіяни самі

на Землю з'являться —

боячись вторгнення.

В ООН

скасують право вето,

і кожному геостратегу

подарують по музичному глобусу.

......................................................

Тільки тоді Росія

лусне -

від дутої величі...

Сяяло літнє сонце.

Гавкав голодний собака.

Грали вони в мушкетерів -

замурзані й голопузі.

Їли мак на горищі,

бо скис борщ у каструлі.

Знайшли десять копійок -

їх загубила мати.

Вони до сільпо побігли.

"Дайте канхветів дешевих..."

Згорнула кульок із газети

у хусточці продавчиня.

Газета називалась "Правда".

В ній з гордістю сповіщалось,

як московські піонери

відпочивали в "Артеку".

Як їли вони ананаси,

купались у Чорному морі.

Насипала продавчиня

"подушечок" сотню грамів.

Вони на ставок побігли -

веселі і майже щасливі,

з подушечкою за щокою,

з хоробрістю Д'Артаньяна.

І там, у веселій багнюці,

поряд із бугаями,

як горобців зграйка,

в квача до сутінок грались.

А мати їх десь на фермі

з ранку корів доїла,

надвечір прийшла додому.

Насмажила їм картоплі,

і за столом заснула...

Літнього ранку вбивали кота.

Я прийшов до сусідів діда.

Біля хати з солом'яним дахом

двоє хлопчаків і дівчинка

стояли з палицями в руках.

Замурзані, босоногі,

тихі сільські діти.

У сонячному пилу серед двору

лежав зав'язаний мішок,

просякнутий кров'ю

і сечею.

Він не ворушився,

а тільки тихенько хрипів.

Діти відпочивали.

— Що тут у вас?

— Вбиваєм кота.

Бо внадився, кажуть,

полювать на курчат.

Я не заплакав

і не закричав.

Не кинувся рятувати.

Я мовчки почвалав

до дідової хати.

І мене наздогнала думка -

якого кольору був кіт?

Якого... Якого кольору?

Це питання в ту мить

здавалось найважливішим.

І я вирішив,

що кіт був

звичайний.

Сірий.

Минули роки -

але час від часу

я згадую

той несміливий,

ще повний затінків ранок.

Та не кіт

у брудному мішку -

це мене, сірого, гамселять

засмаглі сільські дітлахи.

За зраду.