Лев Ковський

На все свій час, але для нас —

Таких розкутих, без прекрас,

Без болю, зради і відраз,

Де наш той час, де наш?

Можливо, він забув про нас,

Забув звести обох той час,

А мерзле листя все нараз

Вже меркне й сипле від образ,

Але на все свій час.

Пароплави будуть плисти,

Жодна сила їх не зупинить

І поки на суші густі ліси

Відбивають собою тіні,

Пароплави будуть плисти

Вперед, до своєї мрії.

І доки над нами невідомі світи

І доки світло панує над тьмою,

Пароплави будуть плисти,

Прокладаючи шлях по морю.

І доки гарячі нічні зірки

Вестимуть їх за обрій, до краю,

Пароплави будуть плисти

У пошуках власного раю.

Коли повітря наповнюється димом

І рани гнійні зживають докупи,

Радій, немов дитина,

Радій, що не можеш забути.

Минулого дня найбільшу втому,

Життя пройдешнього найтяжчу втрату,

Душі понівеченої болючу судому

І слова останні сказані кату.

Удари вітру і шторму хвилі,

Холод собачий і голод ядучий,

Все, що може зламати людину,

Головне про це не забути.

Ну як тебе не любити?

Як не любити тебе?

Твої вечірні очі,

Сонцесяйне обличчя твоє.

Ти не даєш жодних шансів

І других спроб не даєш,

У вихорі п'янких танців,

У вирі розкутих мереж.

Вона була з минулого століття,

Нас розділяла тріщина віків.

Як подолати в собі це сумління?

Як перейти нам цю межу світів?

Вона була з минулого, далеко,

А я не міг прорватися в тепер

І так заплутався у часових тенетах,

І так душився в зашморгу химер.

Вона була з минулого, повільно

Тяглися день за днем, з душею нарозхрист.

Нехай в цю ніч вона засне спокійно

І час мине, як тихий бриз.