Катаріна Рейніс

Біжи! Біжи! Вперед! Скоріш!

Чого спіткаєшся?.. Мовчиш?

Ото й мовчи, словам не час!

Та й що з тих слів тепер для нас?

Біжи! Втомилася?.. То й що?

Без руху ти для нас ніщо.

Порожнє місце! На межі?..

Яке нам діло до душі?

Вставай! Не смій мені ридати,

Сльозами все тут заливати!..

Ти совість маєш?.. Знов мовчиш?

Себе жаліти ти облиш!

Тобі погано... Та невже?

А ТАМ ще гірше... Досить вже!

Вставай!.. О, підвелась. Повзеш...

Твоя хиба не має меж.

Огидно знов на це дивитись.

Невже не можна просто злитись?..

Бридка, як той хробак в землі!

За що така ганьба мені?..

Лежиш?.. Невже таки сконала?..

То й добре, бо уже дістала!

В багнюці виросла, прожила,

Суха земля тобі могила!..

"Де я?.." Яскраве сяйво засліпило.

"Де всі, кого життя зломило..."

"Ні!.. Ні! Я їм потрібна! Вони ж

без мене пропадуть... мабуть..."

"Хіба? - спокійний голос по живому. -

Тоді біжи, спіши додому!..

Не йдеш... бо знаєш все сама,

Життя ти втратила дарма."

"Та ні ж бо, ні! Я так старалась!.."

"І що тобі за це дісталось?

Згадаєш, як цвіте бузок,

Бринить роса, шумить пісок?..

Якого кольору світанок,

Коли виходиш ти на ґанок,

Стискаєш склянку у руках

І мрієш, мрієш у думках?

Чи ти жила весь час до нині?.."

Сльоза скотилась у долоні.

"Чи я жила?.." Я існувала!

Себе крутила і ламала!

Себе на шмаття розірвала

І впала, неживою впала.

"А так ще хочеться пожить!.."

І завертівся світ у мить!

"Ридай, ламай, стогни й кричи!

Кричи, лиш тільки не мовчи!

Життя своє не дай зламати,

А як відпустить, зможеш встати.

Піднятись високо над Світом

І полетіти, полетіти!

До хмар, в безкрайнюю блакить!"

Прокинулась і не мовчить!

Я бачила сон, де небо безкрає

Стрілою принозує слід літака,

Високо-високо, де птах не літає...

Чи спогад, чи мрія моя отака...

Лежати у полі, де жито дозріло,

Де жайвір співає, збирає росу,

Де вітер сплітає колосся уміло,

Волошки і маки прикрасять косу.

Вдихнути на повніїї груди повітря

Без запаху пороху, крові, вогню,

Без страху, без болю, з душею, відкрито

Радіти що миті і кожному дню.

Всміхатися щиро, щоб серце палало,

Приймало тепло, дарувало стократ,

Щоб розпачу й горя ніколи не знало,

Щоб хтось повернув його втрачений шмат!

Дивитись на небо, як сонце мандрує,

На хмари, поля і безмежні ліси,

Які вже ніколи й ніхто не сплюндрує,

Ніхто не торкнеться цієї краси!..

Я бачила сон чи то спогад приходив

З далеких, поглинутих часом глибин...

Довкола руїни і небо палає,

В вухах не стихає сирен гіркий дзвін...

Ой там понад степом, та понад безкраїм

Розпростерши крила, там ворон літає.

Літає і плаче, аж серденько рветься,

Бо козак додому вже не повернеться.

Чорними крилами огорне тихенько

Аби шлях до Бога пролягав легенько,

Пронесе над домом, де чекає мати,

Аби відпустила, не стала тримати.

Полетить до двору, де кохана плаче,

Бо її серденько розірвалось наче,

Лиш мала дитина в світі цім тримає,

Половину серця ворон забирає.

Зеленіє поле, річка онде в'ється,

Глянув козаченько та собі сміється:

"Не журися, птахо, не ламайтесь крила,

За Вкраїну вільну голови зложили.

Щоб синіло небо, щоб жита дозріли,

Щоб дитячим сміхом всі двори дзвеніли,

Щоб ніколи більше не гриміли громи

Та за козаками не ридали дзвони.

Помолітесь, люди, за живих у полі

І за тих, у кого вже скінчились долі.

А я повернуся вороном крилатим,

Щоб до скону світу вас оберігати!"

Понеслися вітри та понад степами,

Застогнали гори, загули громами,

Піднялася птаха в небо чорнокрила,

Розлетілась  в друзки вся ворожа сила!

Бо не буде нечисть землю цю топтати

Доки є на світі ворони крилаті,

Доки козаченьки нас оберігають,

Доки люди добрі їх не забувають!