Linka

- " Добридень, а у продажу є сонця?"

Спитала я у листопаді біля дому в магазині.,

- "Залишилось одне, що тіло не зігріє, а посидить на віконці

Лиш серце потепліша, як і у липні не було донині".

-"Ну добре, покажіть

Яке там сонечко у вас

І трохи розкажіть

Що треба, щоб лишилось якнайдовше в нас".

-"Да ось таке, пухнасте і руденьке

І має смужки на хвості біленькі.

Від вас - любити, трохи годувати,

Ласкати, піклуватися - і буде зігрівати".

-"Яка ціна? Віддам я скільки треба!"

"Та ну ви що? Воно й гроша не варте, вам платить нема потреби".

-"Як це не варте, варте ще і як".

А продавець не реагував ніяк.

Відкривши гаманець я витягла усе що є

Купила також їжу - Сонце годувать

Я зрозуміла - так, воно моє

Ніколи я не зможу ні за що його віддать.

Одного дня, в маленькій клітці

Сиділо щастя на ганчірці.

Малі, та із надією два вічка,

Але проходити лиш повз людей сучасних звичка.

Мале сиділо, не просило їсти, пити

Воно все сподівалось, що не зможуть тут його лишити.

Але так мало хто звертав увагу,

Та й ті - поглянуть, усміхнуться, ніби то розвага.

Під вечір, так і не знайшовши щастю дім

Його залишили і щезли наче дим.

Було вже темно, холодно і страшно,

Ніхто не роздивився хто там є уважно.

Воно засумувало і не хоче більше жити

Та думає, як швидше зникнути з землі.

Хай будуть всі його топтати, бити,

І догоратиме те почуття у тлі.

О першій ночі, але може і пізніше

Відчувся дотик теплих та великих рук.

-"А може, вже моїх страждань не буде більше,

І мене будуть позбавлять життя цих мук".

Але його піднесли до грудей

Закутали так ніжно в шарф у комірець,

Знайшло, нарешті, щастя тих своїх людей,

Що люблять і не пустять на легенький навіть вітерець ♥