— У слеш-творах чоловіки неправдоподібні: надмірно чутливі, емоційні… Ані геї, ані натурали так у житті не поводяться, так не мислять.
— У тому-то й сенс!

Поговорімо сьогодні про слешних персонажів. Звісно, передусім авторка посту мала б навести визначення категорії «слеш». На жаль, зараз немає загальноприйнятого визначення, яке б зрозуміло та чітко розмежовувало слеш і «твори про реальне ЛГБТ», зокрема про геїв. Визначення з Вікіпедії, на яке можна було б спертися, допомагає мало, а тільки ще більше плутає.

Тому авторка пропонує наразі вдовольнитися таким поясненням: розбирати сьогодні будемо умовний «явний слеш», написаний жінками для жінок. Той сегмент творів, авторки якого не ставлять собі за мету зобразити правдоподібні стосунки саме геїв, а пишуть, спираючись на внутрішні орієнтири та власне бачення своїх персонажів (наголошую на слові «персонаж»; і наголошую, що це не «чоловік»), не беручись навмисне їх «обтесувати» під гендерні рамки або реалістичну реалістичність.

(Питання того, наскільки зовнішні прояви, у тому числі прояви грубого ментального плану конкретної людини, насправді є реалістичними — залишимо поки що поза увагою. Але це цікаве питання, яке варто було б розглянути в окремих блогах. Особливо у блогах про лесбійські стосунки та фемслеш, який авторка цього посту колись планує написати.)

Авторка хоче зазначити, що не ставить собі за мету адвокацію слешу, а пробує розібрати це явище.

Авторка свято впевнена в тому, що для виникнення будь-якого явища потрібні причини та умови. Ніщо не виникає на порожньому місці, поза контекстом причин та умов. Якщо щось виникло, у цього мали бути відповідні причини. І якщо повпливати на причини та/чи умови, змінитися може і саме явище.

Якісь несправжні

Отже, персонажі явно-слеш-творів. Що часто зазначають читачі, далекі від напряму, — це засилля «не чоловічих чоловіків». Герої вельми умовно вписуються в канони чоловічої гендерної соціалізації, а іноді не вписуються взагалі. Їхня емоційність/чутливість із незвички ріже очі й викликає реакцію «не вірю». Їхній спосіб мислення, розташування внутрішніх кордонів, рамки прийнятного — не вписуються у канонічні чоловічі. (Авторка ледь стримується, аби не почати довжелезний ліричний відступ про те, що ці канони не є невід’ємною даністю, об’єктивною реальністю, що не змінювалася б від зміни контексту.)

І це стає однією з перших причин, з яких слеш викликає негативні реакції у певних категорій читачів. Прописувати чоловікам «жіночі» риси? Ну якесь це неподобство, знаєте. Бо так вже культурно прийнято (а всі ми продукт культури, навіть маргінали, які вважають себе рольової моделлю контрсугестії), що «всі оті ваші рожеві шмарклі» — вони для нижчих рангом. Себто, для жінок. А «чоловік — це еґо», як влучно висловився пан Олександр Кужель, критикуючи правдоподібність персонажів одного слеш-твору.

(Тут ми всі дружно вдали, що забули про цілий пласт пи***страдальницької літератури цілком чоловічого авторства, написаного для чоловіків.)

Водночас цілком жіночними слешних персонажів теж не назвеш.
То в чому ж прикол? «Що ж хотів сказати автор?» І головне, навіщо?

По-іншому не смачно

Якщо прибрати зі слешу персонажів тих, які є, і заселити персонажами типу «справжній чоловік»(тм), то напрям втратить привабливість для більшості ЦА. Тому що прояви непогамованої чоловічої гендерної соціалізації і так скрізь: література, кіно, музика, театр… І в житті цього добра вистачає.

Для багатьох читачів книга — це відпочинок, насолода, ескапізм, ковток свіжого повітря, вікно у мрію, спроба переосмислення навколишнього світу, джерело нових думок та концептів, а також багато чого іншого (кожна/кожен обирає на свій смак, і не факт, що щось одне). Якби жінкам хотілося почитати про «справжніх», то пішли б почитали бойовик, брутальне фентезі або Ремарка врешті-решт, якщо вже так хочеться драми.

Але натомість авторки слешу (можливо, також і нечисленні автори, хтозна) намагаються — свідомо чи ні — сконструювати істоту іншої ментальності. Не чоловіка, не жінку, і навіть не щось посередині. Просто інакшу, окрему. Інша річ, що сконструювати щось кардинально нове дуже важко, а по-різному скласти вже наявні кубики лего — набагато простіше.

«Наше і для нас»

Певну роль відіграє й те, що жінки по суті виключені з усієї літератури. Бо та література обслуговує виключно чоловічий погляд та чоловічі фетиші й кінки. (І, так як чоловіча статева каста є панівною, описаний в них погляд на жінок, змальовані жіночі персонажі, їхня поведінка та спосіб мислення є радше інструкцією для «слабкої статі», ніж справжніми дослідженнями характерів.)

Звісно, є дуже нечисленні по-справжньому нейтральні твори, і навіть кілька більш-менш феміністичних, але вони — краплина в океані. Жінок, жіночого голосу в літературі майже немає. Навіть тексти, які написані жінками, орієнтовані на чоловіків, заточені під чоловіче сприйняття, навіть якщо самі жінки про це не замислюються або навіть активно заперечують.

Більше того, навіть ті специфічні любовні романи (гетеро) для жінок — вони теж заточені під цей чоловічий погляд. Майже карикатурні жіночі персонажі, що з радістю толерують аб’юз та вмерти готові, аби лише виконати своє загадкове та містичне «жіноче призначення», що з радістю існуватимуть для чоловіка, заради чоловіка, — це НЕ є жіночий погляд, це НЕ є істинні жіночі характери та бажання.

Слеш — це одна зі спроб (більш чи менш вдала — це окреме питання, про яке треба писати окремий пост, а то й не один) трохи вийти за межі того погляду. Спроба взяти персонажів не з переліку вже сконструйованих чоловіками, а якихось інших.

Звісно, сюди неодмінно будуть тягнутися гетеронормативні мізогінні наративи (не з метою деконструкції, що було б корисно, а з метою відтворення), не без цього. Бо миттєво позбутися всього багажу л… еммм, певних субстанцій в голові — неможливо.

За образом і подобою

Чому авторки обирають саме таке тілесне втілення героїв, саме чоловіче? Питання цікаве та варте окремого дослідження. З ходу можна назвати усвідомлену чи підсвідому мізогінію та примат чоловічого в нашій культурі.

Жінок так упослідили в книжках/ піснях/ анекдотах, що їхні образи на дуже глибокому рівні свідомості сприймаються як нецікаві, позбавлені потрібного потенціалу, недолугі, тощо.

Жінок так видресирували за тисячоліття, що віднаходити істинний жіночий голос серед навали штучно насаджених стереотипів — важко. Це дуже великий пласт роботи, передусім внутрішньої.

Імовірно, що слеш-творіння є підсвідомою (а може, і свідомою) спробою вирватися за рамки стереотипів про жінок та чоловіків. І тут якраз саме чоловічий зовнішній образ висувається як перший кандидат на роль. Бо вихід за межі, прагнення, суб’єктність, суверенність — це в нашій культурі про чоловіче, а пасивність, застиглість, прийняття — це про жіноче.

Це сидить так глибоко, що це часто навіть побачити важко, не кажучи вже про викорінити.

Жінки несуть всередині себе просто немислимий об’єм ненависті до свого (чоловікам це дуже важко зрозуміти). Ненависті навіяної та засвоєної, яка транслюється звідусіль.

Ще раз зазначу, що потрібні неабиякі свідомі вольові зусилля, аби змінити це сприйняття та по-справжньому «відчути на олівці» потенціал жіночих персонажів.

Деякі авторки слешу заходять далі: цей чоловічий образ, який за замовчанням підставляється як еталонний, трансформується. Не тільки внутріньо, але й іноді навіть тілесно — згадаймо про авторські раси саме в контексті слешу, а не фем-фікшену типу Ле Гуїн.

Що вони кажуть про Інших

Декілька слів про те, чому жіночі образи майже рефлекторно відмітаються через перевантаженість небажаними сенсами/ стереотипами/ директивами.

Важко не згадати, якими постають жінки в літературі (та інших видах мистецтва і не лише мистецтва), що написана чоловіками. Є вийнятки, які тішать око та серце, апе якщо «виміряти середню температуру по лікарні», результати будуть безрадісними. І хоча персонажки й не будуть на перший погляд одноманітними (тут вам і архетипічні мадони, і відьми, і шльондри…), але зводяться до однакових конкретних рис. Зокрема:

• Жінка — друга стать, вона «Інший» (читай: гірший).

• Жінка зациклена на чоловікові. Вона осмислює себе лише відносно чоловіка. Вона не може існувати сама по собі для себе. Вона існує для когось (чоловік, діти).

• Жінка чоловічими очима…
  а) Вона або явно й люто хоче заміж/завести коханця та відкрито цього домагається (або всіма засобами демонструє, що не проти; прийди та візьми).
  б) Або займається якоюсь корисною та цікавою справою, знайшла в ній себе, але шкодує, що немає в неї «жіночого щастя»(тм), а тому все інше не має значення, знецінюється.
  в) Або ж жінка спочатку заміж (у більше сучасних сетінгах — завести коханця) не хоче, але потім із задоволенням підкоряється і потім уже все вона хоче («Приборкання норовливої», опера «Турандот», тощо).
  г) Або жінка не хоче — і спочатку, і наприкінці, але це виключно тому, що в неї з головою щось не так, вона нещасна загублена істота, яка випала зі світового порядку, а тому її треба або полікувати, або знищити, або до кінця днів зневажати (таких собі антиприклад-жахачка, і десь там сорок кішок на горизонті маячать грізними примарами).
  д) А також численні варіації та суміші.

• Педалювання теми «материнського інстинкту»(тм) та залізобетонної, невідворотної дітності жінки. Нав’язування знаку «=» між «жінка» та «материнство». Праця репродуктивна однозначно панує над працею продуктивною.

• Жінка толерує (та навіть знаходить у цьому деяку принадність та правильність) аб’юз, насильство, зневагу, зверхність, витирання ніг об себе та інші чудові прояви чоловічого «кохання».
  Сюжети про «він її випадково (чи не випадково) зґвалтував, а потім вона його полюбила, і було в них велике кохання» прийшла в гетероромани, написані жінками, від колективної жіночої травми, а не просто тому, що авторки так захотіли самі по собі. Це один зі сценаріїв, вигаданих чоловіками та бажаний для них. Чухання кінків, і аж ніяк не жіночих. (Хоча відповідальність за поширення шкідливих наративів це не знімає ні з кого.)

• І ще багато-багато чудових стереотипів стосовно інтелектуального потенціалу жінок, їхніх морально-вольових якостей, тощо.

Від такої «гарноти» багато кому хочеться відмежуватися. Асоціювати себе з чимось неповноцінним, приреченим на іманентність, мало хто хоче.

До дідька рожеві окуляри

Зображення персонажів слешу як більш чутливих, чуйних, уважних, ніжних має і недоліки. Якщо хтось із читачок не усвідомлює (або недостатньо усвідомлює на глибшому рівні) цю умовність, цю розбіжність між літературним твором та реальним життям, — то риси слеш-чоловіків будуть переноситися на чоловіків реальних. Така наївна читачка виходитиме у світ із несвідомими проекціями штибу «такого ніжного-емоційного», а отримуватиме всі гарноти чоловічої гендерної соціалізації.

Або ще гірше: аб’юзивні прояви можуть бути розглянути крізь рожеві окуляри. Так, ноги тільки що об мене витер, але ж у глибині душі він такий няшечка чуйний, і в підсумку все в нас буде добре, як у тій книзі…

Чи можна якось цьому зарадити? Важко сказати. Перед кожним твором писати дисклеймер у стилі: «тут зображено не реальних чоловіків, а сферичних коней у вакуумі»?.. Це тема окремої дискусії.
(Тут можуть почутися вигуки з залу: «Не писати слеш!» Але такі заклики максимально нереалістичні. Це явище вже існує і буде існувати, його треба досліджувати, розбирати й трансформувати. Причини та наслідки, пам’ятаймо. Спроби повпливати на саме явище можуть не дати ніякого або майже ніякого результату.)

Імовірно, що в межах слешу гетеросексуальні жінки намагаються сконструювати не тільки «нову людину», а й також свої нові запити на партнера. З підсвідомого в більш свідоме починають просочуватися потреби більш якісного емоційного зв’язку; потреби, аби партнер приділяв увагу почуттям та емоціям жінки, тощо.

Післяслово

Втім, слешні твори можуть стати не лише казочками на ніч, але й засобом реального зростання — за відповідних умов. Чи складуться ці умови, покаже час.

Чи є слеш єдиним та оптимальним засобом для рефлексії, генерації якісно нових ідей, трансформації? Ні. Напевно, при підвищенні фем-усвідомленості це все з часом плавно перетече у якийсь фемфікшен.

В ідеалі ми б мали літературу, де справжній(!) жіночий голос був би присутній, і виражався б він через жінок. Через дії жінок, словами через роти жіночих персонажів, тощо. А поки ми ще не там, треба потроху робити ту внутрішню роботу, що згодом створить причини для виникнення якісно нового світогляду та, як наслідок, якісно нової літератури.

(Для охочих додатково порефлексувати на тему слешу — посилання на пост B der Line «Чому жінки пишуть/читають слеш» https://arkush.net/blogs/7639 )