Усі митці крадуть. Науковий консенсус.

Є концепція, яку сформулювала французька дослідниця Юлія Кристева у 1967-му і назвала intertextualite (Перекладати не буду, бо і так все зрозуміло з назви). Суть проста і нещадна водночас: будь-який текст є не більш, ніж мозаїкою цитат. Кожен твір поглинає і трансформує інші тексти - свідомо чи ні. Автор не творить з нічого. Він завжди відповідає комусь, переробляє когось, розмовляє з тим, що вже було.
Роланд Барт пішов далі і у 1967-му оголосив "Смерть автора". Не в сенсі, що автор помирає фізично хоча і це буває. А в сенсі, що текст живе власним життям незалежно від намірів того, хто його написав. Читач завжди прочитає щось своє. Ну, як то кажуть, не баг, а фіча.
Бахтін говорив про діалогічність: кожне слово вже було чиїмось словом до тебе. Ти не можеш написати нічого, що не було б відповіддю на щось вже сказане.
Борхес взагалі вважав що існує лише чотири сюжети і всі ми просто пишемо плюс-мінус одне й те саме різними мовами і в різний час.
Коротше кажучи: принципово нового не існує. Будь-який твір це завжди синтез: побаченого, почутого, прочитаного, пережитого. Митець не вигадує нічого, а лише переробляє реальність у щось інше. І далеко не факт, що читач прочитає так, як митець задумав Тут було нагадування, що це знову ж таки, не баг, а фіча

Не вважаю себе митцем, но роблю так само.

Беру ситуацію з життя. Викручую гумор у максимум. Прибираю все що не варто друкувати і оцифровувати наприклад історія про комбата, темну ніч і трагічний збіг обставин який назавжди змінив наші стосунки. Цю історію я не розкажу ніколи, навіть, якщо дізнаюся, що він до цих часів дожив і воює/воював і задвухсотився з кацапської сторони, бо я та ще падлюка, але не настільки. Жартую. Настільки, ця історія чекає свого часу
Міняю героїв, час, місце, антураж - так щоб історія не була впізнаваною і щоб кожен хто читає бачив у ній щось своє.

Перша спроба накрила (саме накрила) у 2009-му. Спойлер: ніхрена не весела. Досі не відпустило. Але саме тоді народився пан Жлобек - герой, якого я ось уже скільки років нещадно експлуатую, навіть не змінивши прізвище, яке потрібне було як такий собі цинічний каламбур у першому творі.

Той ще паскудник, гешефтмахер, цинік з незаплямованою совістю і просто прекрасна людина з досить специфічним почуттям гумору.
Я взяв те що не знав як тримати в руках. Переробив. Вклав у його уста.
Терапія? Можливо. З психологами в ті часи важко було, з інетом теж, тож лежало воно у офлайні довго і нудно, не до того було

З того часу серія розрослася. Ось що є зараз:
"Труна для Жана" - з чого все почалося. Жлобек продає труни натхненно займається улюбленою справою. Життєстверджуюче. Я наполягаю. https://arkush.net/book/43324
"Мертва вода" - ксьондз п'є сливовицю в піст і ховається в труні від сусідки. Усі задоволені. https://arkush.net/book/43325
"Втрачаючи голову" — Як то кажуть "і на старуху буває прореха" Жлобек чхає не вчасно. Далі без спойлерів. Але голова фігурує буквально. https://arkush.net/book/43356

На даний момент ніхто з тих, хто читав, не здогадався, про які події це насправді. І добре. Бо кожен бачить шось своє. Хтось філософію, хтось чорний гумор. Усі праві.
Барт би підтвердив.

А тепер питання до вас.
Чи є у вас таке, що ви свідомо робили основою для художнього тексту реальну історію? не обов'язково свою, не обов'язково з деталями. (хоча було би прикольно почитати)
Імена можна змінити. 😀