Всі хочуть слави.

Вітання, пані та панове.

Я останнім часом помітив одну доволі дивну тенденцію. Все більше й більше авторів буквально напролом лізуть у фентезі. І не просто пробують себе в жанрі, а вже мають одну написану книгу, три в чернетках, грандіозні плани на десять томів і власний всесвіт, який, звісно ж, має перевернути українську літературу.
Тут вам і їбліт-фентезі з нескінченними прутнями, пристрастями та розкішницями, і дарк-фентезі, де кожен другий герой махає мечем, рубає демонів та вивчає заборонену магію, і космофентезі з новими планетами, расами, імперіями та тисячолітньою історією, яку читач нібито повинен знати напам'ять уже з першої сторінки.

І от у мене виникає питання: а автори взагалі не бояться перенаситити ринок?

У книгарнях полиці й без того гнуться від фентезійної літератури. Нескінченні "цеглини", саги на десять, дванадцять, п'ятнадцять томів. Читач фізично не встигає все це споживати, а нові автори продовжують заходити саме в той сегмент, де конкуренція вже давно шалена.

Так, усі хочуть слави, визнання та великих грошей. У цьому немає нічого поганого. Але чому так часто це бажання перетворюється на відверте наслідування? І, що найсумніше, наслідування вкрай невдале.
Усі кричать про Мартіна, Сандерсона, Сапковського чи Амберкромбі. Мріють повторити їхній шлях, їхній успіх, їхню популярність. Але чи замислювалися вони над тим, що знають цих авторів насамперед тому, що їх переклали, видали десятками мов і роками просували на світовому ринку?

Мене часто запитують:
— Ну назви тоді відомих авторів горору.
Та хоч сто. Якщо людина справді хоче шукати. Хороших письменників у будь-якому жанрі вистачає. Просто треба вміти копати глибше, а не чекати, поки чергове велике видавництво саме покладе тобі книжку в руки.

І ось тут виникає ще одна проблема. Багато хто сприймає популярність окремих авторів як доказ того, що інших просто не існує. Наче якщо ти не Мартін і не Сапковський, то твоя творчість не варта уваги. Але це ж абсурд.

Хто шукає — той завжди знайде.

Можливо, замість того, щоб будувати черговий вторинний світ із ельфами, королівствами та пророцтвами, варто спробувати знайти власний голос? Спробувати сказати щось нове, а не вкотре переповідати те, що читач уже бачив десятки разів у значно кращому виконанні.
Бо ринок можна перенаситити книжками. Але його неможливо перенаситити справді оригінальними ідеями.

Проте в цьому всьому є й величезний плюс.
Поки наші автори наввипередки пишуть свої епопеї на десять томів, малюють карти королівств і вигадують тисячолітню історію ельфійських династій, інші жанри залишаються відносно вільними.

Той самий горор, у якому працюю я.
І знаєте що? Притомної конкуренції там майже немає.
Ні, я не кажу, що в нас немає хороших авторів. Вони є. Є люди, які справді вміють лякати, створювати атмосферу, працювати з людськими страхами, писати якісний психологічний чи екстремальний жах. І я щиро дякую їм за це, бо вони рухають жанр уперед.

Але їх, на жаль, дуже мало.

Горор досі сприймається як щось другорядне, несерйозне. Наче література про монстрів, кров та дешеві скримери. Хоча насправді хороший жах завжди був дзеркалом суспільства, способом говорити про страхи, травми, насильство, самотність і найтемніші куточки людської душі.

І, можливо, саме тому цей жанр досі залишається майже незайманою територією для українських авторів.

Бо тут не можна просто взяти готовий шаблон. Не можна безкінечно копіювати Толкіна, Мартіна чи Сандерсона, змінюючи імена персонажів та назви міст. У горорі читач одразу відчуває фальш. Його неможливо налякати чужими страхами чи чужими ідеями.
Тут потрібно мати власний голос, власних демонів і власні теми, про які болить говорити.

І поки одні воюють за місце під сонцем у перенасиченому фентезі, інші можуть спокійно освоювати території, де ще є простір для експериментів і нових імен.
Бо, як на мене, українському горору ще тільки належить пережити свій справжній розквіт. І коли це станеться, хотілося б, щоб він мав власне обличчя, а не був лише блідою копією західних трендів.