Коли нас просять про ЧЕСНУ критику

   Коли нас просять про ЧЕСНУ критику чи рецензію чужого твору варто 108 разів подумати перед тим, як погодитися.

  Природа людської обумовленості така, що ВСЕ, що пов'язане з нами ми починаємо вважати своїм дітищем, продовженням власного "Я".

   Тому будь-які критичні зауваження, непідготовлена людина буде сприймати не просто, як недоліки творчості. (Що цілком нормально: будь-яка діяльність має вади. Вогню без диму не буває).  А як особисту образу: якщо мій твір - це моя дитина, продовження мене  - то критик посягає на саме дороге і цінне, що в мене є.

  Кожна людина в глибині вважає себе, якщо не ідеальною, то хорошою - тому критика сприймається, як агресія проти особистості. Це не просто вади твору, а Я - недосконалий. Це не просто невдалий твір - це заперечення мене, як особистості. 

   Здатність відділяти своє «Я» від результатів своєї праці — це дуже рідкісна, жорстка професійна навичка, яка здобувається через біль або через свідому роботу над собою.  А оскільки таких людей небагато, саме тому давати зворотний зв'язок на чужий текст — це завжди ходіння по мінному полю чужого его без жодної попереджувальної таблички: "Ахтунг! Заміновано!"

Повний текст в Замітках псевдодуховного графомана https://arkush.net/book/46126/62