Діаманти села або Звідки руки ростуть

ДІАМАНТИ СЕЛА або ЗВІДКИ РУКИ РОСТУТЬ?

(гумористичне оповідання)

Ото як є в селі молодий гарний хлопець, та такий спокійний, що й не кожен чув, як він розмовляє, то знай: коли одружиться, буде в нього дружина, яку не лише те село, а й всі села навкруги знатимуть. Буде вона за себе й за чоловіка, за всіх його родичів та й за своїх також.

Так от, з якої сторони не їдеш: чи з півночі, чи з півдня, чи з заходу, чи зі сходу, то все одно спочатку підіймаєшся на гору, а тоді з горба – і от тобі вже й село. Гарне село, невеличке. Вулички рівненькі, хатки маленькі, подвір’я великі, городам меж немає. Люди в тих городах товчуться, вже й забули, коли сонце бачили, а воно зверху пече-припікає – ніхто його не помічає.

Живуть в селі спокійні люди, живуть і сварливі, але за повсякденними клопотами не вистачає часу навіть посваритися з сусідом. Так воно вже все звично.

Чи то з лісу чорти її вигнали, чи, може, з болота, чи тим Чорним шляхом ішла (недарма ж він чорний) темноока, світлокоса, як змія, худюща, а в невістках прозвали її Лукашиха, бо прізвище чоловіка було Лукаш.

Весілля добре відгуляли. Тиждень пили та співали, місяць люди говорили, згадували, як музика гриміла, танцювала стара баба, хоч і не хотіла. Танцювала не одразу, а до того про невістку не чули ні разу.

Тепер село не вмовкає, бо ж є чим хвалитись: молодого Лукаша чорт штовхнув женитись.

Тільки вийшла вона заміж за нього, а він, дурний був, на ній одружився, відразу взялась до роботи. Чоловік поїхав заробляти гроші, дружина ж залишилась зі свекрухою (старою Лукашихою), з дідом Ягом (дід її чоловіка, якого в селі прозвали дід Яг від «баба Яга») та з братом чоловіка Івасиком-Телесиком (ім’я у нього було Іван, а такий вже на вдачу, що прозвали Телеськом – от вам Івасик-Телесик).

Не лінива Лукашиха, все хоче робити, вирядила її свекруха корову доїти. Одягла біленьку хустку, подала дійницю, попросила: «Дій корову! Тільки не телицю!»

Прийшла невістка до хліва, поставила стільчика, поставила дійницю та й каже до корови: «Сідай і дійся». Добре, що корова нічого не розуміє, бо не витримала б такого психічного навантаження і, якби мала не копита, а руки, то обов’язково взялась б за голову. Приходить невістка до свекрухи та й каже:

- Не хоче ваша корова доїтись.

Йде стара до хліва, молода за нею.

- Ось я й стільчика поставила, і дійницю, і прошу її: сідай і дійся. А вона навіть не дивиться на мене.

У свекрухи волосся дибки стало і очі на лоб піднялися. Вона ж, на відміну від корови, все зрозуміла.

- Добре, - каже, - корову я сама доїтиму. Піди краще свиням їсти дай. Я вже приготувала, у відрі біля плити стоїть. Відкриєш клітку, в корито викинеш і закриєш, щоб не повтікали.

Не повтікали. Тікати будуть іншим разом. Висипала молода Лукашиха з відра в корито, а біля корита дві ложки поклала. Трохи подивилася, а тоді знов до свекрухи:

- Не хочуть ваші свині сьогодні вечеряти. Все носом товчуть, а щоб їсти, то не голодні. Навіть ложки не вмочили.

- Якої ложки? – запитує свекруха.

- Тих, що я їм біля корита поклала.

Свекруха важко зітхнула:

Та нехай там не їдять. На тобі маленьке відеречко, біжи яйця збери, – а сама пішла ложки у свиней забирати.

Приносить Лукашика яйця: дванадцять розбитих, а два зверху цілих лежить. Дід Яг кричить:

- Мати-лихо, батько-горе! Та що це ти наробило, дитя чортове, онуко самого диявола?! Яким вітром тебе з пекла принесло?! Та краще б грім впав на мою хату і всіх нас перебив!

- Якщо ви вже зачепили мій родовід, то знайте, що мій другий дід був самим сатаною. А про пекло нічого поганого не кажіть, бо варто було б вже подумати, щоб товариша там завести. Згадайте, скільки вам років. Та ви вже, мабуть, не згадаєте, бо ніхто ж до стількох рахувати не вміє.

На цей крик забігає стара Лукашика і запитує:

- Що тут таке?

- Та це бісове дитя…

- Мовчіть, тату. Треба звикати. Доню, навіщо ти яйця побила?

- Тут два не вміщалися, і я вирішила їх компактніше поскладати. Дивіться: тут і місце залишилось.

- Біжи, дитино, зачини хліва, і будемо спати.

Пішла невістка. Аж тут кури такий крик здійняли, надвір повилітали, а до хліва навіть підходити бояться. Це молода Лукашика позганяла їх з вишок, а до свекрухи каже:

- Хто ж це під стелею спить? Спати треба на ліжку. Немає ліжка, то хоч на підлозі. А вони під стелю забрались і там думають ночувати.

Ніхто вже нічого не казав. Полягали спати. Більше невістку до худоби не пускали. Лише попросила свекруха зварити свиням баняка. Та що там варити? Він вже на плиті стояв, треба було дивитись, щоб не збіг. Молода Лукашиха готувати не вміла, але десь вона чула, що треба солити, перець кидати, цибулю різати. От вона й посолила, й поперчила і вкришила цибулину. Добре, що свині не перебірливі, а ще краще, що розмовляти не вміють.

Вистачило матері з дідом попереднього дня. Викликали вони Лукаша додому. Нехай він тепер вчить свою жінку.

Тільки з’явився Лукаш у селі, як старші чоловіки все допитуються, що ж він буде робити зі своєю дружиною? А молодий чоловік відповідає:

- Маю жінку молоду, то й по воду сам піду. Вона може втопитись, а я мушу женитись.

Не їздив більше Лукаш на заробітки, не залишав свою рідню дружині на призволяще. Все виховував молоду жінку. П’ять років виховував. От тепер мають господиню.

Івасик-Телесик так і не одружився. Кого тільки не приводив, а як вгледять невістку, а як почують її розмову, то стільки й було. Ніяка дівчина не наважилась стати другою невісткою в цій сім`ї.

Веде якось Івасик-Телесик чергову претендентку. Дійшли вони до воріт, аж бачить молода дівчина: виходить Лукашиха з хліва, щойно корову видоїла, запах парного молока на всеньке подвір’я розвіявся, а за нею - восьмеро котів і кожен своєї співає. Той – «Няв», той – «Няу-у-у», а той – «Мур-няу». Їх восьмеро і в кожного своя пісня.

В літній кухні на миснику стоїть вісім тарілок. Лукашиха їх на підлозі порозставляла, молока котам поналивала. Вже й пів відра немає. Кричить до чоловіка:

- Дурню, ти коли коней пастися повиводиш?

Десь з-за хати вилітає сокира і падає за пів ліктя від сварливої жінки. А вона у відповідь:

- Що, вже й сокирою замахнутись як слід не можеш. Кидаєш, кидаєш, хоч би раз долетіла.

А дівчина Івасика-Телесика як вгледіла, так і давай тікати. Телесик побіг за нею.

Не догнав Іван дівчину. Повернувся додому й кричить до Лукашихи:

- Я через тебе вже п’ять років сватаюсь і ніяк одружитися не можу! Ти ж, як чорт, з цього дому всіх святих відганяєш!

- Ах ти ж святість гуляща! Та де ж це бачив хто, щоб кожного тижня і нова дівчина! За п’ять років я ще однієї двічі не бачила, і все одна гірша другої!

- Вони ж всі, побачивши тебе одного разу, вдруге до мене й підходити бояться! Та вже, щоб якась дівчина та й сама за мене засваталась, то так би женився! Хіба ж в цю хату хтось з хлібом прийде?! В пекло святе не несуть!

- Хіба ж за рогатих чортів заміж ідуть?!

- А мій брат на кому одружився?! Та краще б він привів саму бабу Ягу!

- Та ти ж відхилення від всіх істин праведних, помилка природи безгрішної! Щоб ти на жабі одружився з великими баньками і довгими вусами!

- Щоб тобі корова більш молока не дала!

- Щоб тебе кінь через голову перекинув!

- Щоб твої коти вночі тебе задушили!

- Щоб у твоєму садку отруйні яблука родили!

- Щоб всі дерева повсихали, які ти садила!

- Щоб твоя пшениця на полі згоріла!

- Щоб тебе грім сьогодні побив!

- Щоб ти собі сто ворогів нажив!

- Щоб тебе чоловік з дому гонив!

Послухали це боги та й присудили: їй вигнання, а йому - держака перебитого.

Сварилися вони, сварилися. А тоді Лукашиха схопила сапу, Телесик – вила, і бігають один за одним по городах та по вулиці і кричать. Такого було, аж поки Лукаш з лісу не повернувся. На братові держака перебив, а дружину на сусіднє село до її бабусі відправив.

Йде вона і з усіма, хто на шляху трапився, свариться: той не так привітався, а той зовсім не привітався, той з пустим відром дорогу перейшов, а той з повним, той помалу йде і під ногами плутається (дороги ж їй мало), а той швидко пройшов і ледве з ніг не збив. Так пройшлась шість кілометрів, бабусі вдома не застала. Назад іде, надворі вже ніч темна. Вся нечисть поховалася, бо Лукашиха додому плететься. Тут і чорт святим стане, якщо її серед ночі в лісі зустріне.

Приходить додому, а чоловік саме в печі розпалювати почав. Вона ж з порога до нього:

- Оце з тебе такий господар! Геть в печі негоден розпалити, як жінки поряд немає (а сама ж ніде в світі вогню не зведе, хіба що хату підпалить).

Кидає Лукаш у неї дровинякою, вона відскакує і далі:

- Тож так! Маю чоловіка! Що замахнеться, то ніколи не влучить! Ні в мене, ні в когось іншого, ні у вікно!

Змовчав Лукаш, але на ранок, коли не всі ще корови подоїли, чоловік вже тричі дружину кругом хати обігнав. Бо ж рубає він дрова, а вона стоїть над головою і розказує, що сокиру не так тримати треба, та й рубає він не так (вона ж ніколи тієї сокири в руки не взяла), а поскладати, то й мови нема – ніколи ще правильно дрова не склав. Взяв Лукаш держака якогось і жене жінку кругом хати. Аж тут вона сусіда на воротах вгледіла і кричить до нього:

- Чого витріщився?! Іди жінку бити! Бо тільки й знають, що на чужих дивитися, а своя вдома небита сидить.

Якби все те, що кляне Лукашиха, здійснювалось, то в коня вісім пар рогів виросло, у корови вони б відлетіли, в собаки хвіст відпав, дід Яг з бабою Ягою одружився, Івасик-Телесик – з бридкою жабою, а сусіда жодного живого не залишилося б, та що там сусіда, всеньке село вимерло б. Яка вже вона добра була. Таку сусідку мати, то й ворогів не треба. Запалить сміття у себе на подвір’ї, а в сусіда хлів загоритьься – умілі руки, що й казати.

Діти підростають. Двоє. Добре, що батькової вдачі. І зовні нічого материного немає, ніби й не її, лише Лукашові. А він вже навчився голодувати й без штанів ходити, бо не вміє дружина готувати, шити, прати і тіста місити.

Як женили Телеська, плакали сусіди. Жаль було тої дівчини, що в невістки піде. Лукашиха ж на весіллі виспівувала: «Ой чарочка гарна й горілочка добра! Якби мене припросили, я випити годна. П’ю горілку, не нап’юся! Чоловіка не боюся!».

Наступного дня їдуть Лукаші кіньми по селі. Почали вони сваритись, а там далі битись, а тоді одне одного з воза викидати. Вже й забули, куди і навіщо їхали, а ще сваряться і б’ються. Люди дивуються: як вони ще досі один одного не повбивали.

Усе в них не як в людей. Прийде Лукаш додому п’яний, відразу лягає спати. Ну а вже як дружині десь перепаде, то буде в домі «свято». Хоч у них і без того щодня «свято».

Друга невістка ніколи з Лукашихою не з’їдалася. Все мовчить і терпить, щоб та не сказала і не зробила.

У «Книзі капостів» можна записати Лукашисі одне добре діло. Якось заходить вона до хати, а Телеськова дружина сидить і плаче.

- Чого ревеш?! – крикнула.

- Івасик до другої ходить.

- От святість гуляща! До кого?

- Я не знаю її імені. Живе в сусідньому селі.

- Знаю, знаю ту жабу банькату. Як приїде мій чоловік, подаси йому їсти, а про мене скажеш, що до бабусі пішла. Вночі повернуся.

- Ти куди?

- На відьомське збіговисько.

Пішла Лукашиха в те сусіднє село, зайшла в першу хату. Сидить там Телесько, як засватаний. Кричить вона до господині дому:

- Ах ти ж жаба вусата! Ти кікімора рогата! Та щоб хата твоя лишаями обросла, а ти сама печерицями! А на городі щоб кок-сагиз виріс! Щоб ти ради не могла дати ні в городі, ні худобі! А чоловіки щоб твою хату минали як чорт церкву.

В кутку стояло відро з помиями. Лукашиха його господині на голову наклала, швабру на Івасикові перебила і погнала його лісом додому. Всю дорогу кляла.

Не треба ж пояснювати, чому Лукаш ніколи б не подумав іншої шукати. Знаючи його дружину, не хотіли з ним діла мати. А тепер і Телеська більше ніхто не чіпав, хоч колись він гуляв на всі села.

Після того друга невістка Лукашисі й слова наперекір не скаже. За чоловіка не хвилюється, бо за теє бридке діло Лукаш його теж добре висвятив.

Живуть вони всі вкупі, нічого на «моє» і «твоє» не ділять. А навіщо? В Лукашихи руки не звідти виросли. Все робить свекруха і Телеськова дружина. А ця (цирк поїхав – клоуна забули) - аби не сумували. Колись їй бабуся казала, що проживе вона в невістках від Меланки до Нового року, та, як бачите, роки йдуть, а її ще досі не вигнали.

2010

ЛОШАТКО

(гумористичне оповідання)

Вранці будить дружина чоловіка і каже йому:

- Вітаю! Ти став татом! – і все. Сама пішла далі поратись по господарству.

Чоловік з третьої спроби відкриває руками свої сині запухлі очі. Оглядається навкруги, намагається піднятись, але йому дає про себе знати вчорашня бійка з дружиною. Нарешті він снує по хаті, знаходить дітей, які ще сплять. Перерахував. Усі троє на місці, нових немає. Рахує знову. Троє. Здавалось би, і гречка давно вже не цвіла, та й інших жінок він не навідував, а став батьком.

Сидить за столом і згадує все по черзі. Почав ще з того, як ходив до дівчат і оббивав всі пороги, як входив дверима, а вилазив вікнами, як ходили його ноги на багаті і бідні, близькі і далекі села. Згадав той день, коли обзавівся лихом, яке має до сьогодні і ще невідомо, скільки матиме. Бо це ж його кохана дружина з ніжним співочим голосом, що дістає аж на другому кінці села, та з добрим поглядом, що бачить навіть думки. Згадав усіх дітей, навіть їхні імена та дати народження. А як же він міг знову стати батьком, згадати не може. Йде до дружини та й питає:

- А хто ж народився?

- Дружина каже:

- Хлопчик.

- Коли?

- Сьогодні вночі.

- А де він?

- В хліві, біля Лиски. Він же ще сліпенький.

Нарешті чоловік все зрозумів. Пішов до хліва, погладив маленьке лошатко, обійняв Лиску і подякував їй за творіння. Потім сів у хаті за столом і почав рахувати котів. Довго рахував. Тоді біжить до дружини:

- Вибач, що не вітав раніше! Ти ж у мене чотири рази бабуся і вже трьох правнуків маєш!

- Так, дідусю. Тільки мої внуки і правнуки молока напились і на сонечку гріються, а ти біжи в беріг та накоси зеленого для матері свого сина. Тільки в кукурудзі не заблуди, бо я ж тебе знаю: як підеш вранці, то до вечора шукати треба!

Квітень 2010