Яр та селище виродків

I

Багаття потроху згасало. Осінній холод жваво скориставшись цим, миттю заліз під вовняну сорочку й тисячами голок врізався у тіло. Чоловік, що сидів перед полум’ям, виринув із думок, кинув у вогонь наступну гілку й озирнувся навкруги. Йому знадобилось трохи часу, щоб зрозуміти, де він. Спогади, в яких він щойно був удома, відлетіли угору разом з димом від багаття. І це було добре. Те, що він дозволив собі цієї ночі, біля вогнища, було випадковістю. Слабкістю, за яку він себе зараз ненавидів. Він ще тоді, коли юнаком був змушений тікати з Талхерії, поклявся, що ніколи не дозволить собі згадувати ті події. Але ж ось гріхи минулого зрадницьки пролізли у серце й розтопили пам'ять. «Старію, чи що? – подумав чоловік, - Скільки ж я не був вдома? Років з двадцять?». Вирахувати точно йому не дав чудний звір, що вискочив з темряви лісу в освітлене вогнищем коло. Не більше метру, руда істота, з довгим чорним хвостом й такого ж кольору короткими лапами, запитливо дивилась на людину зеленими оченятами, що яскраво виблискували на білій морді.

- Скунк! Повернувся? Добре. Що то в тебе? – чоловік взяв річ, що тримав у своїх зубах звір.

То була кисть лівої руки людини. Точніше, то були залишки дитячої руки.

- Взагалі то я просив тебе знайти який-небудь прохід у стіні. А ти що припер?

Тут його чутливе вухо почуло слабке шарудіння. В темряві лісу, за спиною, хтось був.

- До мене гості. Зникни. Найдеш мене потім, - встиг прошепотіти чоловік звірю.

Важкий удар у потилицю загасив свідомість.

- Не бійся, підходь.

- А як що він мене схопить?

- Не схопить. Він зв’язаний та непритомний. Ти хочеш подивитись на живого людожера чи ні?

- Який же він страшнючий.

Дитячі голоси привели Яра до тями. Він лежав на животі, зв’язаний по руках і ногах, на затхлій соломі, у клітці, яку було видовбано у гранітній скелі. Передня стіна його тюрми складалась з міцної сталевої решітки з маленькими дверцятами, що були замкнуті чудернацьким замком. Не подаючи виду, що отямився, Яр трішечки розплющив одне око й через сітку вій розглядав маленьких «гостей». Хлопчик, що був по сміливіше, мав самого здоровенного рота, серед тих, що довелось бачити Яру. Паща, а інакше це назвати було складно, тягнулася по дитячому обличчю від вуха до вуха, від чого обличчя дитини чимось було схоже на жаб’яче. Над цим ротовим проваллям блищали великі, хитрі оченята небесного кольору, дивлячись у які, про потворність нижньої частини обличчя якось забувалося. А ось у подружки хлопчика з цим були проблеми. Одного ока у неї не було. Взагалі. Права сторона обличчя була гладенькою як коліно. З лівою все було в нормі. Око, бров, вії – все було на місці. Тож, як що закрити праву сторону обличчя долонею, на Яра дивилась досить гарненька дівчинка.

- А чого ти вирішив, що він людожер? – тихо запитала дівчинка.

- Батько мамці розповідав, коли вночі з вартування повернувся. Ти вже спала. Казав, що спіймали його біля стіни й знаєш, що він робив? – хлопчик зробив страшну паузу, - він Раду доїдав!

Дівчинка, щоб не закричати від страху, затулила рота шестипалими долонями.

- Коли наші його схопили, він якраз її руку гриз.

- А звідки вони знали, що то Рада була?

- Батько її, він з нашим у одному загоні був, по кривому пальцю упізнав. Оскаженів страшенно. Вбити людожера хотів. Ледве відтягнули. Домбанг наказав його у вежі зачинити, щоб самосуд не вчинив.

- Герд, Ельза! Ви що тут робите? – прогримів над дитячими головами гучний голос. – Їх мати всюди шукає, а вони біля клітки вештаються. Ану мерщій додому!

Дітей наче вітром здуло. Тепер перед очима Яра постали два велетенських хутрових чобота. Хтось здоровенний, судячи з розміру взуття, з хвилину розглядав полоненого.

- Досить в піжмурки гратись. Бачу, що очуняв, - пролунав голос десь зверху.

Надалі прикидатися не було ніякого сенсу, тому Яр розплющив очі й зробив спробу сісти. Враховуючи міцно зв’язані за спиною руки й добряче змотані ноги, вдалося це не відразу. Але через деякий час він вже сидів у клітці, спираючись спиною на загострене каміння стіни й з цікавістю розглядав свого тюремника. А подивитись було на що. Перед ним стояв справжній велетень. Двометрова гора м’язів була вдягнена лише у короткі хутрові штани з широким шкіряним поясом. З хутра того ж звіру були й чоботи воїна. Могутній голий торс хрест на хрест перетинали два шкіряних ремені, що мідними кільцями чіплялись до поясу чоловіка. Перехрестя ременів закривав круглий мідний щиток з зображенням перевернутого трикутника. Та на цьому вся войовничість його закінчувалась, бо всю цю міць вінчала малесенька, повністю лиса, голівка, з дитячим виразом на рожевому обличчі. Велетень спирався на довгий держак з насадженою на нього сокирою з довгим лезом півкруглої форми.

- Я зараз розв’яжу тобі ноги й відведу до Домбанга. Спробуєш щость утнути – помреш. Хоча ти й так помреш, - мовив велетень до Яра й гучно зареготав.

* * *

У корчмі «П’яний гном» цього холодного вечора було людно. Двоє стражників, що тільки но увійшли в напівтемне, задушливе приміщення й отримали від господаря свої безкоштовні келихи з гарячим пивом, озиралися навколо в пошуках місця. Через мить вони вже стояли біля столу, за яким вже декілька годин нудьгував Яр.

- Посунься, бариго! – грубо мовив до нього старий стражник, сідаючи поряд.

Яр, закутаний в довгий плащ з накинутим на голову капюшоном, відсунувся до стіни й зробив вигляд, що дрімає. «Все ж таки плащ, це дуже гарна річ в холодних землях Газарії, - думав він, потайки роздивляючись нових сусідів. - Захищає від холоду, прикриває зброю й ховає обличчя свого господаря від непотрібних поглядів». А для крадія, якого розшукують по всій Газарії, це було як раз дуже доречно.

- Нарешті цей клятий тиждень закінчився. Завтра відчинимо ворота й всі ці торгаші потечуть з нашого міста як лайно з дірявої діжки, - мовив старий стражник після першого, довгого ковтка гарячого напою.

Молодий, що сидів навпроти, витер білу піну з безвусої губи й запитав:

- А виродки? Чому їх випустили сьогодні?

- Ти їх бачив? Ці потвори своїм виглядом усіх торгашів та мешканців міста перелякають, як що затримаються тут довше ніж потрібно. У їхнього Домбанга з нашим Володарем дуже давня домовленість – в останній день ярмарку вони приїжджають до Зарграду, купують все, що їм потрібно й геть звідси до свого селища за стіну.

- А Домбанг у них, це як наш Володар?

Міцний ляпас старого ледь не скинув молодого стражника з лави.

- Ти мені хоч і племінник, та я на це не подивлюсь й швидко тобі язика підріжу! - зло зашипів старий. - Ніколи не смій порівнювати цього виродка з нашим Володарем! Зрозумів?

- Зрозумів, дядько Єшта, - відповів хлопець, потираючи потилицю. – А що за домовленість?

- Цій домовленості вже років з шістьсот, а то й більше. Селище виродків з давніх-давен утримує Скажену Ущелину, яка є єдиним проходом до Газарії зі сторони Білих Земель. І я тобі скажу, справу свою вони добре роблять. Чудовиська з того часу й носа сюди не сунуть. Як їм це вдається ніхто не знає. Та хоча як що б переді мною постало військо з такими пиками, - старий голосно засміявся, й через деякий час, заспокоївшись, продовжив, - я б точно зв’язуватися з ними не захотів. А ти ж знаєш, налякати мне дуже важко. От і як вдячність за це, виродкам дозволено один раз на рік, в останній день ярмарку, заходити у місто, купляти все, що треба та у цей же день повертатися до себе, за стіну. Бариги цього дня чекають більш ніж День народження Володаря. Виродки не торгуються, беруть багато й платять щедро. Деякі торгаші за цей день розпродають усе, що не продали за весь тиждень.

- Кажуть, у них чоловіки з трьома руками є.

- Ага, й двоголові, і у баб їхніх по три цицьки та по дві піхви, - старий стражник від свого жарту знов залився гавкучим сміхом.

- А звідки ж у них стільки золота, дядько Єшта?

Після цього запитання Яр перетворився на одне велике вухо.

- Ми з хлопцями та й наш капітан схиляємось до думки, що їхній Домбанг – чаклун, - схилившись до племінника, тихо прошепотів старий.

Очі молодого стражника полізли на лоба.

- Але ж чаклунство в Газарії заборонено Володарем. За це ж смерть без суду!

- Та тихіше ти! – старий стурбовано озирнувся на Яра.

Впевнившись, що останній міцно спить, знов зашепотів до племінника:

- А як ще пояснити їхні повні золота кошелі? Де вони його беруть? Тільки за допомогою чарів. Це я тобі точно говорю.

Деякий час, замовивши ще пива та гарячого супу, стражники мовчки вечеряли.

- Цікаво було б поглянути, як вони там живуть у своєму селищі, - через деякий час промовив хлопець.

- І не думай про це! – облизуючи ложку, відповів старий. - За ті тридцять років, що я тут служу, ще не один дурень, який поліз до виродків, з-за стіни, якою вони відгородились від усіх, не повернувся. І взагалі досить про це базікати. Як що нас хтось почує, то буде нам непереливки.

Старий поглянув у кут, де сидів Яр. Місце було порожнім.

Вийшовши в прохолодну ніч з «П’яного гному», Яр озирнувся. Біля центральних воріт Зарграду караульні розпалили велике багаття, навколо якого згуртувалися торгаші, що мали намір з ранку першими залишити місто. По під стіною один за одним притулилися їхні пусті вози та невеличкі брички, запряжені в кого ситими волами, а в кого замореними, втомленими конячками. Від вогнища чувся веселий гомін, який інколи переривався гучним, здоровим реготом сидячих навкруги. Яр тихенько свиснув й через мить, з даху найближчого будинку, до його ніг зістрибнув чудернацький звір.

- Скунк, є цікава робота, - звернувся Яр до істоти й швидко переказав все, що почув у корчмі.

Коли чоловік закінчив, звірок, усівшись на задні лапи, обурено зацокотів язиком.

- Я не знаю, як я туди попаду! – вислухавши його, відповів Яр. – Може ти знайдеш якийсь прохід, або дозволю їм мене полонити. Якось проліземо. Ти зрозумій, якщо стражники не брешуть, то там золота казна скільки! Зможемо купити собі перепустку й місце на кораблі та нарешті залишити Газарію, бо наше подальше перебування тут може погано закінчитись.