В ім'я кохання

Коли я вийшов у коридор, із сусідньої каюти вийшов Гліб. Нахмурені брови, міцно стулений рот, кутики губ опустилися. Він явно був чимось засмучений.

— Доброго ранку, — привітався я.

Ранок, день чи ніч у відкритому космосі річ дуже відносна, але за звичкою ми дотримувалися внутрішнього розпорядку системи клімату, яка імітувала зміну часу доби. Коли два роки летиш у замкненому просторі, такі речі не дають тобі втратити глузд.

Гліб похмуро кивнув. Я пішов поряд із ним до їдальні.

— Все нормально? Добре спав?

— Так-так, добре, — неуважно відповів Гліб, думаючи про своє.

Я знизав плечима. У кожного свої проблеми; якщо людина не хоче ними ділитися, це її право. Окрім того, мене чекала п’ятигодинна зміна на посту та обробка отриманих результатів.

«Професор Сененко» був дослідницьким кораблем першого класу, розрахований на дослідження глибокого космосу. Потужні двигуни дозволяли мандрувати між зоряними системи вдесятеро швидше, ніж на будь-якому іншому кораблі. Як астрофізик, я мав досліджувати зоряні скупчення, туманності та планети, особливо придатні до життя. Ми щиро сподівалися знайти перші живі організми у Всесвіті, а якщо вони ще й будуть розумними…

Мене особливо цікавив жовтий карлик у сузір’ї Діви. Довкола нього кружляли еліптичними орбітами чотири планети: два газові гіганти, одна розпечена пустка та один дуже привабливий кандидат на наявність води. Я відкрив його три роки тому, під час стажування в Місячній обсерваторії, хоча відкриття в мене тоді вкрали. Пролітати нам було неподалік від чорної діри, а це був теж надзвичайно цікавий об’єкт для досліджень.

Після швидкого сніданку концентрованою їжею, яка за час польоту встигла добряче остогиднути, я вмостився в робочому кріслі й занурився у вивчення показників приладів.

Наступного дня Гліб виглядав ще похмурішим, ніж учора, в його очах проглядався відчай. До того ж його шкіра стала темнішою, наче він цілий день пробув на відкритому сонці. Враховуючи, що Гліб був інженером-механіком і весь час пропадав у моторному відсіку, я щиро здивувався його засмазі.

— Знайшов на кораблі пляж і не ділишся з іншими? — пожартував я, щоби підняти йому настрій.

Гліб підняв на мене втомлені карі очі.

— Що? Ти про що?

— Про твою чудову засмагу, — кивнув я. — Де ти встиг?

— Я… Це… Довго знаходився у відкритому космосі.

— Найближча від нас зірка за тисячу мільйонів кілометрів.

Гліб знітився і почервонів, наскільки цьому дозволяла темна шкіра.

— Мабуть, пощастило, — слабко посміхнувся він, уникаючи зустрітися поглядом.

— Мабуть, що так, — повільно відповів я, неприємно вражений очевидною брехнею, і пришвидшився, залишивши Гліба позаду. Ніколи не міг витримати, коли бачив, як людина бреше.

Сівши в робоче крісло, я поринув у роботу і швидко забув про розмову з Глібом. Одна з планет біля жовтого карлика виглядала дуже привабливо. Відстань до джерела енергії та світла, показники гравітації були якраз підхожими для створення на планеті умов, необхідних для зародження найпростіших організмів Якщо пощастить, ці організми могли ускладнитись до рівня того, що ми називаємо тваринами, або навіть і до рівня розумних істот. Мій колега, з яким я проходив стажування в Місячній обсерваторії, привласнив собі відкриття, хоча саме я першим знайшов планету. Зараз у мене була змога побити цю несправедливість.

Наступного дня Гліб виглядав ще більш похмурим і засмаглим. Шкіра набула густого брунатного кольору, по ній розповзлися темні плями. Особливо багато їх було на руках на обличчі, звідки вони спускалися до шиї.

— Де ти встиг так засмагнути? — здивувався я.

— Точно не на сонці, до найближчої зірки мільйони кілометрів, чи не так? — криво посміхнувся Гліб. Його очі дивилися на мене втомлено й розпачливо.

Я посміхнувся у відповідь.

— Мене непокоять ці плями, якісь вони на вигляд нездорові. Можливо, варто завітати в медичний відсік? Лікар Крупник із задоволенням тебе обстежить, боюся, за цю подорож він встиг знудитися без хвороб та каліцтв.

Гліб кивнув.

— Обов’язково, дякую за турботу, Максиме.

— Зовсім немає за що, — люб’язно відповів я і поспішив у їдальню.

Після швидкого перекусу остогидлими концентратами та мріючи про добрячий шматок стейка з кров’ю, я вмостився в робочому кріслі й заходився перевіряти результати роботи дослідницьких приладів. Надпотужний телескоп зробив кілька сотень знімків зоряної системи ІС-301, у якій мене найбільше цікавила планета з робочою назвою ППЖ-4593 — потенційно придатна для життя. Якщо пощастить, я стану першовідкривачем життя на інших планетах. Нарешті я зможу виправити несправедливість, коли моє відкриття цієї планети привласнив собі мій же колега. Щоправда, рік потому його збило авто, а мене запросили в цю експедицію. Життя дивна штука.

Гліб виглядав змученим, наче він не спав кілька діб. Шкіра набула нездорового темного відтінку, схожого більше на опік, аніж засмагу. Темні плями вкривали обличчя, руки, шию. Гліб не відповів на моє привітання і пішов далі, заглиблений у думки.

— Що з тобою? — догнав я його.

Доторкнувся до плеча, і Гліб різко повернуся.

— А, це ти, — розгублено сказав він.

— Твоя шкіра, що з нею сталося? Ти захворів?

— Це? Ні, це нормально. Я був у лікаря Крупника, він сказав, що це реакція на концентроване желе. Щось типу алергії.

— Виглядає серйозно, — сказав я, оглядаючи Гліба.

Той швидко відповів, уникаючи зустрічі поглядом:

— Ні, усе нормально, дякую за турботу.

Після сніданку я повернувся до робочого місця. Вивчення планети ППЖ-4593 стало ціллю номер один останнім часом, але розмова з Глібом не давала мені спокою.

— Ти не бачила Гліба? — запитав я Марію, яка щось роздивлялася в мікроскопі. Вона займалася біохімією й у мене були великі сподівання, що їй вдасться знайти сліди живих організмів на моїй планеті.

— Гліба? Ні, не зустрічала, — відповіла Марія, не відриваючись від мікроскопа.

— Він якось дивно поводиться, — задумливо сказав я. — І виглядає нездорово.

— Захворів? То йому треба до лікаря Крупника.

— Так, треба, — протягнув я, спостерігаючи за розсипом зірок в ілюмінаторі, серед яких була моя планета.

Я підвівся і рушив до моторного відсіку. З Глібом щось відбувалося і мене це непокоїло. Пройшов яскраво освітленим коридором до ліфта і спустився на три поверхи вниз, де відчутно гуділи іонні двигуни, які несли нас до нових світів. Тут було порожньо й мені довелося поблукати, поки я не знайшов Гліба, який копирсався в приладній панелі одного з двигунів.

— Щось трапилося? — запитав я.

Гліб підстрибнув від несподіванки й злякано подивився на мене. Біль та відчай у його очах змусили моє серце стиснутися від жалю.

— Га? Що? Ні, усе в порядку, плановий огляд, — швидко відповів Гліб, прикриваючи панель рукою.

Я підійшов ближче.

Гліб стояв переді мною засмаглий до чорноти, хоча я б скорше сказав, обпечений до чорного. Мені це не сподобалося.

— Глібе, що відбувається?

— Що? Усе нормально…

— Ти хворий, це очевидно. Чому ти не підеш до лікаря Крупника?

— Ти не розумієш, — простогнав Гліб, кинувши погляд на годинник.

— То поясни. Я хвилююся за тебе.

— Ти… Я вдячний за турботу, але чесно, усе гаразд, ти можеш піти.

По всьому було видно, що він не міг дочекатися, поки я піду.

— Глібе, — суворо сказав я. — Якщо ти зараз мені не розповіси правду, я піду до капітана і все йому розповім.

— Не треба! — скрикнув Гліб і його обличчя болісно скривилося.

— Тоді розповідай.

— Гаразд, — зітхнув Гліб. — Я міняю курс корабля.

Я здивовано підняв брови.

— Що?!

— Вислухай мене, — благально сказав Гліб, дивлячись на годинник. — Я все поясню, тільки дай мені закінчити.

— Ти нічого не зробиш, поки не поясниш спершу, — сказав я і підніс до рота наручний передавач.

— Гаразд… Я… Моя дружина померла три роки тому. Лікарі не змогли їй допомогти. Ганна була для мене всім, і коли її не стало… — Гліб схлипнув і втер темну плямисту щоку. — Моє життя зупинилося. Я нічого не відчував, не бачив сенсу жити далі.

— До чого тут новий курс?

— Зараз. Потім я дізнався про цю експедицію та її маршрут. Вона мала проходити повз чорну діру, а я згадав, як читав, що космічні струни біля них можуть працювати як машини часу. При зустрічному русі двох струн простір-час буде сильно викривлятися і якщо пролетіти крізь ці викривлення на космічному кораблі, можна повернутися назад у часі.

— Це дуже вільна спекуляція, — перебив я.

— Знаю-знаю, це лише припущення, — гарячково продовжив Гліб. — Але ж я мав надію. Крихітну, неймовірну, але надію, що це поверне мене назад і я встигну запобігти захворюванню Ганни.

— І ти вирішив змінити курс, щоби повернутися в часі? — не повірив я своїм вухам.

— Так.

— Ти готовий ризикнути життям екіпажу, щоб можливо, наголошую, можливо, врятувати свою дружину?

— Життю екіпажа нічого не загрожує, лише мені.

— Звідки ти це знаєш?

Гліб потер темні долоні.

— Я вже не вперше повертаю корабель до викривлення. Кожен раз ми повертаємося назад і ви нічого не пам’ятаєте.

— Але ж як щодо тебе? — вигукнув я.

— Я в цей час знаходжуся біля реактора. Як виявилося, його магнітне поле дозволяє мені залишатися теперішнім, якщо так можна висловитися.

— І ці плями… Радіація… Скільки разів ти це робив?

— Тричі. Кожного разу ми повертаємося назад раніше. Тепер я точно знаю, наскільки треба пірнути в заглиблення, щоби повернутися на три роки тому.

— І ти готовий ризикнути власним життям, щоб можливо врятувати дружину? — вразився я.

— Я готовий весь всесвіт зупинити заради неї, — твердо відповів Гліб. — Але я цього не хочу. Я хочу лише віднести нас на достатній час назад, щоб врятувати Ганну.

— Як же експедиція?

— Вона почнеться за рік по тому, як і було. Ніхто нічого не згадає, окрім мене.

Гліб із надією дивився на мене, постукуючи пальцями по приладній панелі.

— І окрім мене, — несподівано сказав я.

Гліб витріщився на мене.

— Веди нас до реактора. У мене є дві речі в минулому, які я давно хочу виправити.