Післявоєнне Intermezzo

«Ка-та-ррр-сис. Ка-та-ррр-сис. Ка-та-ррр-сис», — раз у раз повторює папуга товариша по зброї. «Розумієш, — виправдовується той, — я забрав Надійку у волонтерів. Кажуть, її господарка вчилася на філософському, поки, знаєш… ну… будинок не завалився. Не важливо. Це єдине слово, яке папуга знає».

Я слухаю мимохіть — світ вимагає уваги сильніше. Ложка, стукаючи об стінки горнятка, незадоволено дзенькотить «ка-та-дзень-сис», листя за вікном шелестить «ка-та-шшш-сис», сусідській собака виє «ка-та-уууу-сис». Весь світ вимагає в мене цього «катарсису», ніби той — ліки від усіх хворіб.

— Слухай, — кажу і не впізнаю свого голосу, — що воно таке той катарсис?

— Та шось типу очищення, не вникав, — потискує плечами товариш і я чую як його сорочка (навіть вона!) зрадливо шепоче: «Знайди собі нарешті той катарсис».

«Шось типу очищення», — згадую за декілька днів, нудно гортаючи контакти в телефоні. Раптом натрапляю на номер баби Валі. Ловлю на полиці загадковий погляд Коцюбинського. В голові виникає продовження діалогу:

— Очищення то шось типу павзи?

— А хто ж тобі скаже шо воно те очищення для солдата?

Я вже й забув, що таке було. Здається, Коцюбинський на щось натякає: переводить погляд з мого обличчя на телефон і назад. Примружуюся. На обкладинці крім його портрета видніється щось іноземною. Intermezzo. Тільки вивчив катарсис, а тут ця байда. Плюю без слини на підлогу і набираю номер.

Вже ввечері збираю рюкзака. Зубна щітка, труси, документи. Невже мені більше нічого не треба? Подумав і закинув всередину Коцюбинського, аби знати, що те добро взагалі від мене хотіло. Втома тисне на плечі, змушує сісти й перевести подих. Назавтра в дорогу.

***

Спалені будинки пролітають повз, не встигаю роздивитися їх як слід, бачу лише силуети. Колись траса була схожою на пекло, а зараз зелень пробивається крізь зруйновані шляхи, даючи нове життя. Водій невпинно белькотить — на його очах бринять сльози. Краєм вуха чую щось про жінку й доньку, тещу, сина й невістку. Не маю сили відповідати, удаю, що сплю.

Надвечір здається, ніби в будівлях загоряється світло. Ми зупиняємося. Допоки я не розумію, що відбувається, водій перехрещується і цілує ікону. Світло розгоряється сильніше і я чую голоси мирного життя. По спині біжать мурашки — далі їдемо мовчки.

***

Баба Валя стрічає мене обіймами. В руках тримає сапку, з якої на мою спину сиплеться земля. У вухах починає дзвеніти, але я миттю відкидаю ті спогади. А от баба навіть не думає відкидати роботу заради мого приїзду, тому скоцюрбленим пальцем показує на хату, мовляв, поїсти там візьму, а сама продовжує порпатися в городі.

Дім пахне старістю і щойно приготованою їжею. Смерть й життя переплелися в кімнаті, обкладеній радянськими меблями, й втілилися в ароматі вареників зі сметаною. За старою звичкою з’їдаю все до останньої крихти, й разом з відрижкою до мене приходить сором. Нероби не заслуговують на їжу.

Баба Валя від допомоги відмовляється. «Тобі треба катарсис», — чую я і не можу повірити своїм вухам — надто розумне слово для старої жінки. Вона дивиться на мене незадоволено, ніби я баран, який не може увійти в нові ворота.

— Глухе чи шо. На поле йди, прогуляйся! Загори трохи, а то бліде таке, дивитися на тебе страшно!

Важко видихаю. Почулося…

***

Йду. На голові так важко, що думки лізуть й лізуть, лізуть й лізуть, лізуть й лізуть. Геть як тоді…

***

Мене повертає кудись в минуле й мені несила терпіти.

Думається: невже свобода це бігти полем, заціпенілими пальцями стискаючи автомат? Коли ти почуваєш себе настільки крихітним та беззахисним, що велика нога бога от-от розчавить тебе і забере у своє лоно, з якого з такими муками випустив років зо двадцять п’ять тому. Коли все навколо вибухає, гарчить, шурхотить і свистить, а твої вуха настільки скривавлені, що чують тільки булькання шлунку чи виття кролика глибоко під землею. Чи, можливо, останнє стає витвором хворої фантазії, яка не готова помирати, тому шукає хоч якісь часточки живого серед пустелі смерті?

Не можу зрозуміти — чому я над цим задумуюся, якщо я вже не там?

Дивлюся на свої руки. Вони тремтять. На нігтях застигнув бруд, який я більше ніколи не зможу вимити. Це земля. Земля, перемішана з кров’ю. Кров’ю ворогів й побратимів. Мені боляче й страшно.

Нащо я послухав ту бабку? Почуваюся мішенню для ворога, перемогли ми чи ні. Коли я на полі, мені здається, мовби чиєсь хтиве око спостерігає за кожним моїм кроком, водить пальцем по землі, десь поміж трави, і грається зі мною, наче з їжею.

Мені треба втекти.

***

Сонце над головою знову загрозливо червоне. Ховаюся в лісі й чую чужі голоси. «Он гдє-то здєсь, научісь пользаваться тєплавізірам», — говорять. А мені так страшно, що я зовсім охолов. Мене вже не буде видно ні в тепловізор, ні взагалі. Я розчинився в повітрі, затримав подих, став настільки прозорим, що вже й загрозливо-хтиве око бога ніколи мене не побачить.

***

Отямився. Я все ще стою посеред поля. Я ще той сонцепоклонник, хіба ж міг забути? «Загори трохи, а то бліде таке, дивитися на тебе страшно», — лунає голос баби Валі в голові. А коли я взагалі востаннє дивився на себе в дзеркало? Тру скроні й трішки заспокоююся. Переводжу погляд вбік.

Квіти розпустилися і розкидають свої пахощі то туди, то сюди. Вони вмирають кожного року і народжуються знову. Для них немає «на часі» і «не на часі», їхня краса вічна. Зриваю невинну квітку.

Чую стогін. Намагаюся зрозуміти, звідки він лунає, але мені знову паморочиться. Дівочий стогін задоволення, приправлений страхом й безмежною любов’ю десь зовсім поруч, десь в спогадах. Разом з коханою. Як її звали? Ім’я вилетіло з голови після звістки про смерть, але чому? Чому я забув її?

Фізично відчуваю як трава тоді ворушилася під подувом вітру. Наші тіла зливалися воєдино, ставали одним цілим, щоб живити наступне життя. Наступні квіти, що ростимуть на тому полі.

Ім’я. Мені потрібне ім’я. Як же її звали?

Поки я згадував, квітка, яку я тримав в руці, зів’яла.

— Ви живете так мало. А я й забув, — сумно промовляю, гублячи голос десь серед шелесту листя поодиноких дерев. — Вона ж теж зів’яла у битві, оточена ворогами. Хтозна скільки ще разів її зірвали, допоки вона нарешті потрапила в землю. Як же її звали?

«Розумієш, — голос друга, — я забрав Надійку у знайомої». Точно. У мене загинула Надія…

***

На очі накочуються сльози. На війні, на полі битви, я ніколи не дозволяв собі плакати, щоб побратими не посміли з мене сміятися. Це було по-дурному. Що як це дозволило б мені врятуватися? Якби ж я знав. Якби ж я знав, то не стояв би зараз тут, дивлячись на зів’ялу квітку і згадуючи жінку, яку втратив. Я б лежав вдома, притуливши обличчя до подушки й кричав би. А чому не закричати зараз?

Згадую водія автомобіля і його белькотіння. Перед очима постають десятки ліхтариків у вікнах людей, яких більше не має. Сльози. Машина. Ліхтарики. Люди. Спалені будівлі. Техніка. Пекло. Зелень.

З горла виривається тихеньке «аааа». Ні, це не годиться. Від цього звуку тільки муха залетить до рота, й буде там дззззззижчати, поки не потоне в бульканні шлункового соку. Гірко. Їй буде так само гірко, як і мені.

Різко приходить думка, що я немов отруєний бульканням шлункового соку. Кисла рідина тече моїми венами замість крові, тому мені зараз так хочеться плакати й втекти від самого себе.

Прикриваю обличчя руками й падаю на коліна.

«Не хочу. Не хочу більше жити. Хочу повернути все назад і народитися деінде. Там, де більше не буде страждань», — лепече моя свідомість, допоки сльози врешті не виходять назовні. «Виродок, виродок, виродок, виродок…» — звучить у голові, поки з легень раптом не виривається «аааааааааааааааааааааааааааааааааааааа».

***

Втомлено хапаюся руками за землю. Раптом десь збоку я чую знайомий звук. Літак? Пригинаюся до землі й от я знову на полі бою.

Намагаюся натягнути на себе закостенілий труп товариша, але він настільки важкий, що я насилу волочу його за собою. Але в мене немає часу. Або я зроблю це, або загину разом з ним. Тіло нарешті піддається й от я вже лежу, вкритий, наче ковдрою. Почуваюся безпечніше, хоч ніс зморщується від одночасної какофонії запахів: кров, сеча, фекалії, піт, м’язи, які розкладаються, здається, в мене на очах — все, що залишив побратим після смерті. Навколо вирують звуки. Після постійних бах бух фьють свист шурх раптом чується рівномірне «дззззззззззз» літака, який повертається на свою базу. Ще трохи й можна буде вилазити. Дзззззз.

***

Повертаю голову. Виявляється, лежу розпластаний на землі, розкинувши руки в сторони. Навколо мене літає джміль. Дзззз. Такий собі літак-бомбардувальник у світі комашок. Повільно встаю і наступаю на нього. Топчу його, топчу, топчу. З мого рота бризкає слина, а руки розкинуті в сторони. Очі налиті кров’ю — я це відчуваю. Зачаровано витоптую землю навколо, щоб ця падлюка більше не могла нікому принести лиха. Здохни! Здохни! Здохни!

Знесилений падаю на землю.

***

В баби Валі пахне зеленим борщем. В її міміці знову бачу незадоволення — врешті дивлюся на себе в дзеркало і бачу брудного, вкритого зеленню хлопчика зі старими, значно старшими, ніж у самої баби, очима. Вона, як завше, не багатослівна — показує ножем на тазик. Йду до криниці.

***

Бачу своє відображення у воді. Сльози капають донизу, зливаючись з потоком рідини, який відносить їх десь далеко. Чи ж то мені тільки здається?

Не можу впізнати себе. Чи вийде звільнитися від тих спогадів? Війна давно закінчена. Міста поступово відбудовуються, технології розвиваються і стають все кращими. Ворога більше немає, він розбився на сотні частинок, які вже ніколи не зберуться докупи.

Чому я не відчуваю свободи? Чому я став бранцем власних спогадів?

Виливаю відро холодної води собі на голову. Відчуваю морозець на спині. Раптом дихання сповільнюється, а вуста дивно викривляються. Невже це посмішка?

«— Слухай, — який все-таки дивний у мене голос, — що воно таке той катарсис? — Та шось типу очищення, не вникав», — звучить в голові лише мить й одразу забувається.

Дзенькотить телефон. Повідомлення: «Візьмеш Надійку? Маю відрядження».

Втираю сльози. Треба йти поратися в городі.