Кордонник. Дитячий сон.

Моя відповідь на питання сина: «Тату, ти так багато читаєш, а сам не пробував написати книжку?»

Пролог

(чи щось таке)

Вночі Степ був геть іншим. Він відпочивав. Вкритий ковдрою з чорного неба, на якому у цю ніч не було жодної зіроньки, а місяць надовго сховався десь за хмарами, Степ насолоджувався тишею. Жоден птах, жодна тварина, та навіть жодна комаха не наважилися порушувати його спокій у цей час. Лише легкий вітерець повільно гуляв просторами, розганяючи денну спеку. Два козаки, що рухалися у цей час Степом, відчуваючи усю велич цієї картини, їхали мовчки, й лише молодий хлопчина, ймовірно джура, інколи щось бубонів собі під носа. Старший з козаків раптом замахав головою у різні сторони, наче розганяючи невеселі думи та, не обертаючись, звернувся до хлопця:

– Про що та з ким ти там балакаєш, Андрію?

Молодий, захоплений зненацька раптовим запитанням, замовк, та через декілька секунд відповів:

– Ні з ким я не балакаю, батьку отамане, тільки намагаюся зрозуміти, що за потреба спонукала вас серед ночі несподівано залишити Січ та, нічого нікому не сказавши, без супроводу хлопців вирушити у Степ такої ночі?

Отаман з хвилину мовчав, після чого промовив:

– Тетеря знає, – та ще через хвилину додав: – Щось відбувається, Андрію. Знаки я бачив, та ще не зрозумів, на що вони мені вказують. Чи то зле щось повинно відбутись, чи навпаки – добре.

– Та я й зрозумів, що справа важлива, інакше навіщо б ви морок на вартових напускали.

– Помітив? Молодець, спостережливий, – отаман усміхнувся – А якщо доведеться мати справу з тою стороною, то супровід нам буде зайвий.

– А вдвох ми впораємось? Я ж не вмію так як ви.

– В тебе своє завдання на цьому світі, хлопче, і, повір, воно не менш важливе.

З годину їхали мовчки. Козак схилив підборіддя на груди й чи то спав, чи то думу думав – було незрозуміло. Андрій же усю дорогу крутив головою, намагаючись хоч щось розгледіти у цій темряві. Але з цього нічого не виходило й хлопець, покинувши це заняття, задрімав. Прокинувся він зненацька, відчувши якусь зміну навкруги. Швидко озирнувся. Взагалі-то, нічого не змінилося – той же Степ, тиша, вітерець. Але все ж таки щось було не так.

– Відчуваєш? – звернувся до нього, знову ж таки не обертаючись, отаман. Раптовий, як дотик метелика, гарячий вітерець торкнувся обличчя хлопця, яке враз закололо, наче від тисячі маленьких голок. У повітрі чимось засмерділо.

– Так, – відповів Андрій, перевіряючи пару пістолів за поясом, та ще два – у кобурах на сідлі. Перевіривши наостанок, чи зручно витягати шаблю, хлопець трохи заспокоївся.

– Чуєш? Там, попереду? – отаман різко зупинив коня, прислухався й через мить рвонув з місця. – За мною, не відставай!

Скільки вже часу вони мчали Степом, Андрій не розумів. Нахилившись до шиї свого коня, він до болю в очах вдивлявся вперед, намагаючись в цій темряві не втратити з поля зору отамана. «Коней загонимо», – лише одна думка крутилася у голові. Але ось попереду замиготів вогник. «Мабуть, ото воно і є», – подумав Андрій. Через декілька хвилин шалених перегонів вже можна було роздивитись, що вогник був невеличким багаттям, ймовірно, розпаленим якимось подорожнім. Отаман підняв руку і вершники, призупинивши коней, надалі намагаючись не порушувати тиші, шагом поїхали у напрямку світла. Зупинившись на кордоні темряви, огледіли освітлену вогнищем невеличку галявину. Побачене не радувало. Посеред галявини горіло багаття, біля якого валявся перекинутий невеличкий казанок з залишками їжі. Трохи далі було видно купу уламків того, що раніше було возом. По всій галявині розкидано хазяйський скарб. Сорочки, рушники були геть розірвані, скручені у вузли та втоптані в землю якоюсь скаженою силою. Від скрині, де все це зберігалось, залишилась лише кришка. «Що ж тут сталося? Де люди, коні?» – Андрій подивився на отамана. Той сидів у сідлі з заплющеними очима та щось шепотів. Через хвилину козак, провівши обома долонями по обличчю, розплющив очі та повернувся до Андрія.

– Пішли, хлопче.

Вершники злізли з коней, тричі перехрестились та, зі словами «Боже, поможи», вийшли на галявину. Підійшовши до багаття, отаман витягнув у його бік праву руку відкритою догори долонею та неспішно підняв її. Полум’я враз стрибнуло угору та розгорілось так, ніби у нього кинули добру в’язанку хмизу. Стало набагато світліше.

– Батьку, тут повсюди кров, – Андрій роздивлявся розірваний одяг, що лежав біля розбитого вщент возу. – І на візку теж.

Отаман підійшов та, глянувши туди, куди йому вказував хлопець, різко вхопився за уламки й вигукнув:

– Підіймай, швидше!

Під уламками лежала жінка. Вірніше, те, що від неї залишилось. Тіло було понівечено так, начебто вона впала між млинові жорна. Жінка лежала на животі, зламані руки простяглися вздовж тіла, голову було вивернуто назад, а замість обличчя була суцільна кров’яна каша. Одяг жінки був весь розірваний, заляпаний кров’ю та багнюкою. Єдиною цілою річчю з жіночого вбрання було червоне намисто, з середнього розміру кульок, на її понівеченій шиї.

– Боже милостивий! Хто чи що таке зробило? – Андрій у розпачі подивився на отамана.

– Відьма, синку, – козак відійшов від тіла, сів біля вогню, розкурив люльку та замислився.

– Та хіба ж вони на таке здатні? – хлопець вмостився поруч.

– Вона, триклята. Сліду її чаклунства майже не залишилось, але ще трохи є. Дуже могутня. Що їй було треба – не знаю. Але те, що ми її злякали – це факт. Та й жіночка, що загинула, встигла дати їй добру відсіч, – отаман раптом замовк, підняв голову та прислухався.

– Наче хтось скиглить. Не чуєш, Андрію? Ану візьми чим підсвітить та ходімо за мною.

Козак витягнув шаблю й ступив у темряву. Андрій, взявши з вогню гілляку що палала, та діставши з-за поясу пістоль, пішов слідом. Через декілька хвилин вони знайшли місце, звідки було чути звуки. Посеред витоптаної трави лежав великий та весь закривавлений собака. Почувши, що хтось іде, пес підняв голову та загарчав. Від цих зусиль з розірваного боку тварини пішла кров. Собака заскиглив та, впевнившись, що небезпеки немає поклав голову на якийсь клунок, що лежав у нього поміж передніх лап.

– Що то в нього?

– Не знаю. Але, думаю, щось дуже важливе, якщо він це так захищав.

– Так може подивитись, – Андрій нахилився до собаки, але отаман зупинив його.

– Не віддасть, ще й руку відцапає В нього зуби вовчі.

Хлопець миттю припинив спробу забрати у собаки її скарб.

– Це, Андрію, не просто собака. Це – пес - ярчук. Чув про таких?

– Чути чув, але я думав, що то вигадки. Звідкіля вони взагалі беруться, ці собаки? – Андрій зацікавлено подивився на тварину.

– Тихіше, песику, – козак опустився перед собакою на коліна, – зараз я тобі допоможу, – й, звертаючись до Андрія, вимовив: – Ану, швидше, принеси мені мою торбу.

Коли хлопець повернувся, отаман дістав з торби баночку з маззю та чистий рушник, після чого поклав руки собаці на рану й почав щось шепотіти. Кров поволі почала зупинятись. Закінчивши, він змастив рану маззю та вдвох з Андрієм вони перемотали її чистим рушником.

– Цих собак виховати ой як нелегко. Щеня беруть аж із дев’ятого покоління від дев’ятої суки. Розумієш? Ці собаки справжня біда для відьом. Дуже вони їх бояться, та намагаються знищувати цуценят тільки-но вони народяться. Померла жіночка найшла собі найкращого охоронця.

– Тепер все буде добре, – отаман повернувся до собаки та погладив його по голові.

– Даси мені тепер свого скарбу? – звернувся він до тварини й взявся за клунок. Собака не заперечував. Розвернувши знахідку, козаки заклякли на місті. В клунку була дитина.

– Воно живе? – прошепотів Андрій.

Отаман посміхнувся:

– Не воно, а він. Це – хлопчик, і він спить, – козак подивився з повагою на собаку. – Так ось чий ти охоронець.

Надалі, звертаючись до Андрія, промовив:

– Давай, хлопче, віднесемо їх до багаття та поміркуємо, що нам далі робити.

Поки дитина та собака спали, козаки викопали могилу, з уламків возу зробили хрест та, прочитавши молитву, поховали жінку. Перед цим Андрій зняв з шиї загиблої намисто та, на німе запитання отамана, пояснив: «Малому на згадку про матір». Козак ненанадовго замислився, та все ж таки погодився.

Світало. Закінчивши справи, почали збиратись. З речей, окрім намиста, нічого не чіпали. Собаку вклали поперек сідла отамана, а малого взяв до себе на руки Андрій. Трохи від’їхавши від страшного місця, вони зупинились. Отаман зліз з коня, повернувся та, простягнувши руки в напрямку галявини, почав нашіптувати закляття. Поки він шепотів, місце, де розігралася трагедія, потихенько затягувало густим, як мед, та білим, як молоко, туманом. Закінчивши шепотіти, козак дістав зі своєї торби невеличкий мішок з сіллю, набрав добрячу жменю та розсипав перед собою. «Це тебе на деякий час стримає», – пробубонів собі під носа.

– Куди зараз, батьку, на Січ? – запитав Андрій, дочекавшись, коли отаман закінчить ворожбити.

– Та ні, Андрію, поїдемо ми зараз до однієї доброї людини. Відпочити треба, а там подивимось.

Козак скочив на коня й невеличкий загін рушив у Степ.

Коли туман, насланий отаманом, розсіявся – на галявині, крім свіжої могили, не залишилось нічого, що б нагадувало про те, що сталося. В цей час величезна змія виповзла з трави та рушила в напрямку, куди поїхали козаки. Доповзши до місця, де було розсипано сіль, гадина відсахнулась, мов обпечена, зашипіла та поповзла у зворотному напрямку. Степ пробуджувався.

* * *

– Коли обідати будемо?

Старий козак, що сидів за столом дивлячись у вікно, повернувся на голос. З-за пічки на нього дивилось щось незрозуміле. То була істота, що мала зріст шестирічної дитини, але з невідповідно великою, лисою головою та зморщеним, кольору печеної груші, обличчям. Мала вона до всього цього невеличкі роги та довгу нечесану бороду. З одягу на ній була лише сіра сорочка до п’ят. І ось це дивилось на козака великими зеленими очима, очікуючи відповіді.

– О! Дивіться, хто до нас приперся! Пилипко! Ти, чортів син, після сніданку де дівся? Поїв і зник? Помічник, називається, – козак лаявся, усміхаючись в довгі, сиві вуса. Істота, зрозумівши, що господар хати не сердиться, вийшла на середину кімнати та, шмигнувши носом, відповіла:

– До Степу бігав, балачки слухав. Гості до тебе їдуть.

– Що гості будуть, я й так знаю. А от з чим їдуть – не зрозуміло, – козак знов глянув у вікно. – Ну, як приїдуть, тоді й з’ясуємо, а поки збирай на стіл.

Коли вершники в’їхали на подвір’я, стіл вже було накрито. Не злізаючи з коня, отаман голосно вигукнув: «Пугу, пугу, пугу». У хаті відчинилось вікно й звідти козаки почули у відповідь: «Пугу, пугу». Отаман усміхнувся та, крикнувши ще голосніше: «Козак з Лугу», зіскочив з коня.

– А з якого лугу, чи з Великого, чи з Малого? Як з Великого, йди до круга! – почулося з хати.

– Давно до мене так не віталися, – сказав господар, виходячи на двір. Побачивши, з якою ношею прибули гості, дід Степан гукнув до свого похатника:

– Пилипко! Ану мерщій допоможи хлопцю, а після коням ладу дай! – сам же підійшов до отамана.

Знявши з коня пораненого собаку, козаки занесли його до сіней та поклали у кут, на свіжу солому. Пес не заперечував, лише, піднявши голову, прислухався, втягнув ніздрями повітря та, впевнившись, що дитині нічого не загрожує, вмостився зручніше та миттю заснув.

– От і добре, – мовив господар та повернувся до гостя.

– Ну, здоров будь, козаче!

– Слава Богу! – козаки міцно обійнялись та приклались щоками один до одного, після чого увійшли до хати. Гість, схилившись та перехрестившись перед іконами, озирнувся. На чисто вибілених стінах упереміж висіли мушкети, різноманітні квіти, сільця на птицю, шаблі, запашні трави, прикрашена сріблом вуздечка, ріжок на порох, багато виткані рушники та обереги. На полицях – усілякі глечики, пляшки, чарки та глиняні миски. Вікна були невеличкі, з круглими, добре вимитими шибками. Попід стінами стояли широкі лави, а на покуті – накритий до обіду стіл. Піч, стіни, обводи дверей та вікон щедро було прикрашено малюнками. Різнокольорові птахи, дерева, спіралі, рослини – все спліталося в якийсь чудний, але гармонійно замкнутий орнамент, від якого в хаті ставало якось світліше та затишніше, і лише тямуща людина могла розгледіти серед усіх цих малюнків дуже потужні магічні знаки захисту.

– Що, синку, скучив за рідною хатою? – мовив, стоячи позаду, старий козак.

– Скучив, батьку, – отаман обернувся. – Дуже скучив.

– Тоді проходь. Чого ж стоїш? В ногах правди немає.

Андрій, що сидів з Пилипком на великій скрині біля пічки, здивовано подивився на козаків.

– А ти не знав? – запитав його Пилипко, гойдаючи на руках немовля. – Тільки він йому не рідний. У діда взагалі рідних дітей нема, а Івана він у циган виміняв на ярмарку у Сорочинцях, за торбинку пороху. Рочків з п’ять йому було, коли дід Степан його сюди привіз. Зтої пори й кличуть його – Іван Порох.

– А це – мій джура. Андрієм кличуть. Добрий хлопець, – представив свого супутника отаман. Андрій піднявся зі скрині та, вклонившись до господаря, мовив:

– Доброго дня вам, діду.

– І тебе нехай Бог береже, козаче, – всміхнувся дід Степан.

– Пилипко, а що там наш малий? – звернувся старий козак до похатника.

– Спить, діду.

– От і добре. Нехай спить. Поклади його поки що на скриню та допоможи хлопцям вмитися з дороги. Обідати пора.

Гості, поскидавши збрую на лаву, вийшли на двір. Через деякий час, змивши дорожній пил криничною водою, свіжі, козаки повернулися до хати.

– Просимо Бога і вас: сідайте обідати, – мовив старий козак, стоячи посеред оселі та вказуючи рукою на накритий стіл. Козаки похрестилися до ікони та, прочитавши молитву про хліб насущний, розсілися за столом. Розлили по чарці.

– Хлопцю ще зарано, – мовив отаман, вказуючи на Андрія. – Нехай квас п'є.

Першу випили за зустріч. Дід Степан, витерши вуса, мовив:

– Ану, гості, кусайте, попивайте! Марципанів нема, але доброї козацької їжі вдосталь.

Гості другого запрошення чекати не стали й накинулись на їжу. Куліш з салом, вареники з картоплею та печена риба парували над столом. Рожеве сало та смажена домашня ковбаска самі просилися до рота. Зелена цибуля, часник, буряк, червоні помідори та солодкі огірочки – все, чим багата запорізька земля – все було на столі. Коли перший голод було вгамовано, дід Степан, розчервонілий від гарячого кулешу та випитої горілки, звернувся до Пороха:

– А що, Іване, Тетеря ще живий?

– А що йому, в біса, зробиться. Живий. По весні в Степ з хлопцями ходив – татарву ганяв.

– А знаєш чого його Тетерею кличуть? – звернувся дід Степан до Андрія, на що хлопець з нерозумінням знизав плечима. Дід Степан зареготав так, що пляшки на полицях задзвеніли, а на скрині завовтузилось немовля.

– Дитину розбудите, – зауважив Пилипко, вилизуючи миску.

Старий замовк, витер сльози та, продовжуючи посміхатися, глянув на Пилипка.

– Ти, бісове сім’я, витри мордяку та глянь, як там малий, – наказав він похатнику та повернувся до Андрія.

– Ну, слухай. Давно, вже й не пам’ятаю коли, прийшов на Січ парубок. Та ні, мабуть, не прийшов, а приліз: худий, аж ребра світяться, весь обідраний, наче його сто собак тиждень по Степу ганяли, та й ще замість правого ока – дірка закривавлена. На чому життя тримається – невідомо. Хто він, звідки, як звати – не знаємо. Хлопець нічого не каже, тільки щось шепоче в гарячці. Думали, помре. Коротко кажучи, місяць я з ним провозився – годував, поїв потрошечки відварами, рани різними мазями змащував. Одним словом, виходив парубка. Одного дня бачу, хлопець потихеньку одужує, то я й залишив його під наглядом кухарів у нашому курині, а сам до кошового отамана пішов побалакати. Балакали, доки з фортечної гармати постріл не пролунав. Час обідати. Повертаюся до свого куреня та ще здалеку спостерігаю натовп братів-козаків та чую відбірну лайку. Підходжу ближче й бачу таку картину: хворий мій забився у куті як лисиця, піймана на гарячому, одним оком на всіх зиркає та перед собою черпак тримає, яким кухар їжу накладає. Натовп його обступив та й галасує як скажений. А попереду кухар наш курінний на прізвище Голодайло стоїть та й волає: «Ах ти, вражий сину… А щоб тебе колька сколола…А щоб тебе грім побив…» – і таке інше. «Що сталося, пани-браття?» – питаю. Тож хлопці один поперед одного й давай розповідати. А вийшло от що: наварив Голодайло на весь курінь повний казан тетері з доброго пшона, та ще й на квасі, та й відійшов на хвилинку. А як повернувся, то трохи не вмер зі страху – казан був пустий, а наш хворий із задоволеною пикою сидів у кутку та черпак облизував. Набите їжею черево випирало так, що й сорочка луснула. А тут ще й хлопці до куреня на обід почали підходити, а обідати нема чим. Вони до Голодайла, а той попервах і вимовити нічого не може, тільки на хлопця пальцем вказує. Ну а після прорвало його і давай він крити матюками на чому світ стоїть. Коротко кажучи – пообідали. Реготали ми після того довго. Вся Січ приходила на нашого ненажеру подивитись. Він потім ще тиждень черевом томився, а коли вже його до козаків приймали, кошовий отаман і надав йому прізвище Тетеря. Ось така історія, синку, – закінчив свою розповідь старий козак, розливаючи по чарках горілку.

– Та хіба ж можна так швидко, та ще й самому, цілий казан з'їсти? – Андрій здивовано подивився на Пороха.

Глянувши на розгублене обличчя хлопця, козаки дружно розсміялися.

– Ну, може й не весь, а половину, – крізь сміх видавив з себе Іван, – а може й не половину, та від’їв з казана добряче, а козачки інше самі додумали, щоб веселіше було розповідати.

– А я кажу весь казан зжер! – не вгамовувався дід, – чим хочеш забожуся!

Так вони сперечалися доти, доки Пилипко не повідомив, що малий прокинувся. Козаки повставали з-за столу, дякуючи господарю за гостинність, та, перехрестившись на ікони, підійшли до немовляти. Дитинка, яку Пилипко вже розповив, спокійнісінько лежала собі на скрині, дриґаючи ніжками, щось бурмочучи собі під носа, та все намагалась схопити похатника за вуса.

– Може, воно їсти хоче? – запитав Андрій.

– Може й хоче, – відповів Пилипко, продовжуючи гратися своїм вусом з малим.

– Ну так що ж ти, нечиста сило, сидиш! – гримнув на істоту дід Степан. – Молока неси! Де ти взявся на мою голову.

Пилипко миттю зник з хати.

– Ти, Андрію, допоможи малого нагодувати, та й лягай на лаву, відпочинь після обіду. А ми з тобою, Іване, підемо на двір, люльками подимимо та побалакаємо, – мовив дід та пішов з хати.

У глибині двору, в невеличкому садочку під старою вишнею, лежав килим турецької роботи з безліччю різноманітних подушок. На нього й полягали козаки відпочити після обіду та побалакати. Розкуривши люльку, Іван почав розповідати. Дід слухав мовчки, спершисьна лікоть, прикривши очі та інколи пускаючи диму з козацької люльки, й було незрозуміло, чи слухає він, чи спить. Тихенько підійшов Пилипко, поставив біля козаків пляшку солодкої наливки, дві чарки та таріль з солодощами, й зник у хаті.

* * *

Вже сонце схилялось до обрію, потихеньку збираючись на відпочинок, коли Іван закінчив свою розповідь. Дід розплющив очі.

– Кепські справи, – мовив він, розкурюючи згаслу люльку. – Молода жінка з немовлям та собакою-ярчуком вночі у Чорному Степу…

– Тікала вона, – Іван розлив по чарках досі не почату наливку. – Тікала, та не втекла.

– Я так розумію, жіночка ця не проста, якщо змогла відьмі опір дати. Та й до Чорного Степу її занесло не просто так – сила там, чи погана, чи добра – подвоюється, та й сховатись можна краще. Та бач, не вийшло у неї, наздогнала її бісова істота. – дід Степан перехилив чарку. – Хто ж вони такі? Що не поділили?

– Відьма дуже потужна, батьку. Я такої темної сили ще ніколи не відчував.

– Думаєш, навчена?

– По всім ознакам виходить, що так.

Козаки замовкли, кожен думаючи свою думу. Непомітно звечоріло. Вже почервонів небокрай. Вже бджоли, завершивши на сьогодні свою працю, вирушили на відпочинок. Десь в очереті прокричала дика качка. Соловейко, закінчивши співати, полетів до своєї домівки. Веселий вітерець, що цілий день гуляв по Степу, затих та непомітно зник у верхівках дерев.

– Малого тут залишиш? – порушив тишу дід Степан.

– Так більше ж нема де. Здається мені, вона його шукати буде, а до тебе не полізе.

– Полізе – не полізе, – пробурчав дід. – Сили в мене вже не ті, Іване, та робить нема чого – якось впораюсь. Залишай, а надалі подивимось.

Дід піднявся з килима, подав руку Івану, допомагаючи встати, й пішов до хати. «Еге ж, сили в нього не ті», – посміхнувся Іван, потираючи руку, і вирушив слідом.

В хаті було весело. Пилипко корчив свою зморщену пику, бігаючи по хаті та горлаючи щось незрозуміле, Андрій сміявся, тримаючи малого на руках, а останній з цікавістю дивився на похатника та усміхався, граючись червоним намистом. Побачивши прикрасу в руках дитини, дід Степан звернувся до Івана:

– Що то в нього?

– Андрій з жінки загиблої зняв. Малому на згадку про матір.

– На згадку про матір, – повторив дід останні слова Івана, на хвилину замислився та надалі мовив:

– Ну що, браття-панове, нумо повечеряймо та й будемо відпочивати. Завтра вранці у нас є деякі справи. Ви, до речі, коли на Січ повертаєтесь?

– Та, мабуть, завтра по обіді й поїдемо.

– Ну, раз так, то й так.

* * *

Дочекавшись, коли гості поснуть, дід Степан тихо вийшов з хати. Ніч зустріла його тишею, лише інколи було чути, як десь у гаях, порушуючи спокій, гукають сови. На чистому, чорному небі мерехтіли зірки, та такі великі, що здавалось, простягни руку –й ось вона, зіронька, у тебе в долоні. А серед них, як хазяїн, крокував поважний місяць. «Вітаю тебе, Царице», – кланяючись, мовив дід Степан до ночі. «І тебе, господарю», – вдруге вклонився він до місяця. «Допоможіть, якщо на то є ваша воля», – після чого перехрестився і вирушив у Чорний Степ.

Через деякий час старий вийшов до мети своєї подорожі – великого кургану, який невідомо звідки взявся серед Степу. Швидко знявши сорочку та чоботи, в одних штанях та з невеличкою торбою через плече, дід Степан піднявся на гору. Через деякий час на кургані запалало багаття. Сидячи напроти нього, старий козак прошепотів закляття, накреслив гілочкою перед собою руни виклику та захисту, після чого дістав з торби пучок плакун-трави, кинув його в полум’я, заплющив очі та почав чекати. Незабаром він відчув холодок, який приємно охопив тіло, надаючи бажану прохолоду у цю теплу літню ніч. Але не надовго. Через хвилину старий тремтів від холоду так, ніби його била страшна лихоманка. Чуб, вуса, вії вкрило інеєм, а спітнілі перед цим плечі вкрилися тоненькою крижаною кіркою. Скільки вже минуло часу – він не знав, та раптом відчув перед собою чиюсь присутність.

– Розплющ очі. Дозволяю.

Від несподіванки дід Степан здригнувся, але наказ виконав. По той бік полум’я сиділо три істоти. Напівпрозорі, заввишки понад три метри, вони наче плавали в повітрі, окутані димом багаття. Три пари червоних, полум’яних очей дивились на старого. Духи козаків-характерників. Всемогутні покровителі та безжальні судді світлих чаклунів.

– В тебе три питання, Степане.

– Хлопчик. Чий він? – не роздумуючи запитав старий козак.

– Це дитина відьмаря і поляниці, – мовила середня істота.

– Від такого союзу діти завжди народжуються мертвими. Ця дитина вижила. Ти розумієш, що це значить? – козаку здалося, що ліва істота наблизилась до нього.

– Так, розумію, – попри лютий холод, від почутого діду стало спекотно.

– Він світлий чи темний? – задав він друге питання.

– А де межа між світлим і темним, козаче? Візьми сокиру: нею можна збудувати церкву, а можна й відрубати голову. Світла ця річ, чи темна? Все залежить від рук, до яких вона потрапила, – відповіла права істота.

Дід Степан на хвилину задумався, а після задав третє питання:

– Моє призначення?

– Призначення? У кожного воно своє. Порох відбив дитину у темних. Тепер ти роби те, що вмієш – вчи. Темна кров батька, змішана зі світлою матері – суміш, що дає неймовірні можливості. А ось в якому напрямку ця суміш потече, зараз залежить від тебе, але не намагайся силою змінити його долю, розумієш? – мовила середня істота і, не дочекавшись відповіді, духи поволі розчинилися в повітрі.

* * *

Вже світало, коли дід Степан, похитуючись, зайшов на своє подвір’я. На лавці під вікном, пускаючи диму з люльки, сидів Порох. Побачивши діда, підхопився та допоміг сісти. Старий притулився до стіни й, не зважаючи на втому, почав розповідати. Іван слухав, хмурячи брови, та інколи чухаючи потилицю. Декілька разів намагався щось запитати, але все ж таки не наважився перебити старого. Коли дід Степан закінчив, деякий час козаки сиділи мовчки, пихкаючи люльками.

– Оце ушелепалися! – з відчаєм вигукнув Іван. – І що робити будемо?

– Будемо робити те, що вміємо, і нехай буде те, що буде. Пилипко, йди-но сюди, – погукав дід похатника, який виглядав з-за рогу хати, підслуховуючи розмову. – Все чув? – Пилипко кивнув кудлатою головою, але підходити близько не наважувався, побоюючись покарання.

– Що малий?

– Нещодавно прокинувся, поїв та й лежить собі не шелестить, намистом бавиться. Собаку я теж погодував.

– Не шелестить, кажеш? А вчора день якого святого був?

– Микити, – відповів Пилипко, не розуміючи запитання.

– От і добре. Гарне ім’я, – ні до кого не звертаючись, мовив дід і далі продовжив, дивлячись на співрозмовників: – А зараз ми зробимо от що…

У хаті посеред столу стояло повне колодязної води дерев’яне відро. Гості, вбрані в чисті сорочки, сиділи на лаві, чекаючи наказів старого козака. Останній же, зриваючи зі стіни пучечки різноманітних трав, щось на них нашіптував та кидав у воду. Пилипко, весь мокрий – одне відро до хати він не доніс, бо заплутався у довгій сорочці та впав серед двору – з будь-як пригладженим волоссям, урочисто ходив за дідом з ріжком для пороху та гордо поглядав на козаків, пишаючись своєю участю у такій поважній справі. Дід Степан вже два рази натикався на нього, лаявся, але це ніяк не впливало на Пилипка. Похатник відбігав на безпечну відстань, та потім знову повертався і плентався за дідом як хвіст за собакою.

– Та давай вже! – вигукнув дід Степан після чергового зіткнення. Пилипко зупинився, надав своєму обличчю урочистості, та перехилив ріжок з порохом у відро.

– Іване.

Отаман підійшов до відра, й кинув у воду підкову та кулю від пістоля. Після нього до столу підійшов Андрій, та поклав поряд з відром козацьку шаблю. Дід Степан, нахилившись над водою, зашепотів закляття. Коли він закінчив, вода у відрі вкрилась кіркою льоду.

– Давай хлопця, – наказав старий Андрію.

Роздягнувши дитину, Андрій приніс її до так званої купелі та передав діду. Іван одним могутнім ударом кулака розбив лід, після чого дід Степан опустив у відро малого. Дитина навіть й не пискнула. Витріщивши оченята, вхопившись рученятами за краї купелі, малий з подивом розглядав стоячих навколо нього козаків. «Свята водиця, Божа сльоза. Прошу тебе, змий з раба Божого всі страхи нічні, всі вчорашні гріхи, всі справи незакінчені. Захисти його від злих чар та відверни від нього бісові капості. Дай йому із днем новим, нове життя, нові сили та нове ім’я. А ім’я йому відтепер буде – Микита Шелест. Амінь», – шепотів старий козак магічне заклинання, водночас набираючи в долоні воду та виливаючи її на голову дитині. Повторивши це тричі, дід витяг малого з відра та передав Андрію, який вже чекав на це з великим, святково розшитим рушником. Дитину витерли, оділи в чисту вишиванку, а на шию повісили материнське намисто.

– Неси його на двір, нехай на сонці зігріється, – наказав дід Андрію, а сам взяв відро та обійшов з ним навколо хати, у кожному кутку якої, виливаючи трохи води, накладав заклинання захисту. Рештки води вилив на дорогу біля воріт. Кулю та підкову загорнув у хустину та заховав у скриню. «Ну, ось, мабуть, поки й все», – мовив сам до себе старий, перехрестився, та вийшов на двір. У садочку на килимі вже було накрито сніданок.

По обіді козаки почали збиратись у дорогу. Запряжені козацькі коні, які не звикли до довгого відпочинку, вже били копитами, відчуваючи близьку подорож. Пилипко бігав з хати до льоху й назад, збираючи до подорожньої торби гостям харчі у дорогу. Постійно натикався то на діда, то на козаків, заважаючи зборам, на що отримував добру порцію лайки. Це його неймовірно тішило і він подвоював старанність. Зупинявся на секунду, потім, щось згадавши, знову біг до хати, звідти в льох і так тривало до тих пір, поки дід не пообіцяв закрити його де-небудь, поки гості не поїдуть. Образившись, похатник усівся на лавку з малим на руках, усім своїм виглядом показуючи, що все те, що відбувається у дворі, його взагалі не цікавить. Поранений пес, якого зацікавила метушня у дворі, повільно вийшов з хати та ліг біля лави поряд з Пилипком. Коли збори було закінчено, дід Степан запропонував «присісти на доріжку». Козаки повсідалися біля Пилипка, на що останній демонстративно відвернувся.

– Вибач, батьку, що не можу бути поряд, – мовив Іван, дивлячись собі під ноги.

– Не переймайся, синку. Впораюсь.

– Якщо буде потреба, – почав отаман, але дід зупинив його, поклавши руку на плече.

– Якщо буде потреба – якось сповіщу. Тим паче, бачиш, який в нас охоронець є, – дід погладив собаку по голові. – Ну що, хлопці, «на коня», і доброї вам дороги.

Старий ще довго стояв біля воріт, поглядом проводжаючи козаків. Стояв доти, доки вершники не зникли за далеким обрієм.