Гідна сплата

4987 рік за літочисленням Хартілону.

Зелена рідина бадьоро перетікала по хитрій системі колб, змійовиків і трубочок. На своєму шляху вона неодноразово скипала, остигала, проходила через безліч речовин і фільтрів. Якщо простежити поглядом в напрямку, зворотному руху зеленої рідини, то через деякий час у цьому скляному лісі можна було відшукати велику посудину, біля якої стояв низенький старець, одягнений у щільну мантію.

Навколо цієї посудини лежали різноманітні реагенти, кожен строго у своїй посудині або коробці. Крім того, зовсім поруч знаходилась трубка, що знаменувала кінець складного шляху алхімічних перетворень первинної рідини. На її кінці якраз набухала готова ось-ось зірватися крапля блідо-зеленої речовини. Помітивши це, старець підставив під краплю флакон, на самому дні якого лежала дрібка якогось сірого порошку.

Крапля зірвалася та впала просто на сіру дрібку. Першу мить нічого не відбувалося, а потім суміш набула пронизливого блакитного кольору.

— А, щоб тебе!

Старий той же час відскочив від свого робочого місця із дивовижною для такого похилого віку спритністю та одночасно змахнув перед собою рукою. Повітря навколо старого ледь помітно замерехтіло.

— Нічого? Невже вийшло? — пробурмотів старець нерухомо простоявши кілька секунд.

Він із полегшенням зітхнув і вже підняв було руку, щоб розвіяти споруджений їм бар'єр, як у флакон впала друга крапля. Колір суміші знову змінився, цього разу на брудно-білий. Старий ледве встиг це помітити, тому що відразу же після зміни кольору суміш у флаконі вибухнула.

Вибух виявився достатньої сили, щоб знести зі столу всю складну алхімічну конструкцію. Крім того, загорілися всі матеріали, на яких старий вів записи про перебіг свого експерименту.

Однак сам старий не постраждав. Його захистив магічний бар'єр, завбачливо поставлений ще під час першої реакції у флаконі.

Лаючись півголосом, старий спробував загасити пожежу серед записів. Однак йому так і не вдалося врятувати свій робочий щоденник. Лаючись вже голосніше, старий чарівник копнув ногою дивом вцілілу реторту, що валялася на підлозі. Реторта відлетіла до стіни й розбилася, не витримавши такого жорстокого поводження.

Скрушно махнувши рукою, маг попрямував до важких дубових дверей, що вели геть зі зруйнованого кабінету. Старому треба було витратити багато часу, щоб обміркувати та зрозуміти результат сьогоднішнього експерименту. А ще йому потрібно було купити новий посуд і реагенти. О так, з реагентами була просто біда…

***

— Ну що, хлопчику, у мене майже вийшло. Потрібно повторити експеримент, але цього разу вчасно зупинитися.

Почувши голос свого наставника, пухкий хлопець років дванадцяти відірвався від сувою, над яким старанно працював увесь ранок. Читати алхімічні символи було досить складно, особливо в перший час. Але хлопчина хотів якомога швидше розібратися в усьому цьому, щоб повноцінно брати участь в експериментах, не тільки встановлювати посуд і приносити зі сховища реагенти.

— Ви про останню спробу зробити універсальний розчинник? — уточнив хлопчик.

— Так. Але, на жаль, не останню. Коли лабораторію приведуть до ладу і я закуплю новий посуд, буде ще одна, — відповів старий, сівши у своє улюблене крісло біля робочого столу.

Робоче місце старого чарівника знаходилося біля каміна. Він був старий навіть за магічними мірками, коли термін життя — питання особистої могутності. Нещодавно старий розміняв двадцять другий десяток років. І останні кілька десятків років магія вже не була здатна зігріти його все частіше і частіше замерзаючі кістки, на відміну від живого полум’я. Хоча зовні вік чарівника майже не проявлявся: він виглядав як худорлявий чоловік років п'ятдесяти-шістдесяти, який добре зберігся для свого віку.

Хлопчик же сидів під протилежною стіною, біля великого вікна. Він ще не вмів створювати магічне освітлення, і тому потребував природного світла. Використовувати свічки хлопчик теж не міг: старий чарівник забороняв будь-який вогонь у своєму кабінеті, окрім як каміна. Він побоювався за збереження цінних сувоїв і фоліантів.

Сівши за свій стіл, старий почав копирсатися в паперах та пергаментах, що лежала на ньому. Це була марна спроба знайти бодай якісь записи щодо ходу його минулого експерименту, які могли випадково зберегтися.

— Ем... А ви не забули, що у нас закінчилася кора ріалліта? І пелюсток опівнічного місяцецвіту швидше за все не вистачить, — про стан та кількість реагентів хлопчик знав куди краще за свого вчителя. Зрештою, саме він провів не один тиждень в сховищі, сортуючи всі необхідні витратні матеріали.

— Прокляття! — вигукнув старий, кидаючи на стіл стос аркушів. — Аліме, ти не міг мені це раніше сказати ?!

Хлопчик лише знизав плечима.

— Я казав. Але ви лише відмахнулися, тому що як раз почали проводити експеримент, — тут в голосі хлопчика на ім'я Алім почулися нотки образи, — і звеліли мені йти читати "Трави Південних Рівнин".

— Мда-а... От лихо... — протягнув старий чарівник, проігнорувавши останні слова свого учня.

Дістати згадані Алімом реагенти було проблематичною справою. Ці рослини зростали тільки в Аліасі, найнезвичайнішому лісі Хартілона. Вони завжди коштували великих грошей, тому що були достатньо рідкісними навіть для ельфів, які мешкали в Аліасі. Але за останні майже тридцять років ці, як і деякі інші, реагенти просто катастрофічно злетіли в ціні.

Після того, як ельфи з якоїсь невідомої причини збігли з Аліасу, добути звідти бодай що стало майже нездійсненним завданням. Більшість магів і алхіміків намагалися обходитись старими запасами, але інколи вилазки на територію Лісу все ж таки робили.

Перший похід за реагентами пройшов легко і успішно, але вже з другого почалися незрозумілі смерті учасників експедиції. І ніхто не міг пояснити, через що все-таки вмирали люди. Можливо, маги і змогли би, але жоден із них не проходив Зони Відчуження, спорудженої ельфійською магією вздовж межі Лісу.

Через всі ці загадкові ситуації керівництво Гільдії Магів Ревелії, до якої належав старий чарівник, оголосило, що не в змозі допомогти своїм членам із видобутком реагентів з Аліасу. Однак за будь-яку правдоподібну інформацію про нинішній стан Лісу і про те, що ж там сталося, була обіцяна солідна винагорода. Втім, ельфи теж, напевно, знайшли би чим заплатити за такі відомості. Але зв'язатися з ними було набагато важче, ніж із Гільдією.

— Гаразд, розберемося, — опанував себе старий. — Аліме, сходи до Кайри, домовся за нове обладнання для лабораторії. Легше замовити все з нуля, бо якщо там щось раптом вціліло, то прибиральники все одно їй принесуть.

— Так, учителю, — Алім кинув погляд у вікно. Якщо судити по положенню сонця, то вже наближався полудень. Хлопець і не помітив, як швидко минув час.

Хлопчик акуратно поклав на стіл сувій, з яким працював, і придавив чорнильницею місце, на якому закінчив читати. Йому не хотілося потім заново шукати потрібне місце.

Пройшовши повз вчителя Алім помітив, що той поставив на стіл кришталеву кулю на бронзовій підставці у вигляді дерева, що обплітає кулю кроною.

— А мені потрібно де з ким поговорити, — ледь чутно пробурмотів старий, впиваючись поглядом у кришталь.

***

Закривши за собою двері, Алім попрямував яскраво освітленим коридором до Залу Розрахунків. У цьому Залі вирішувалися майже всі фінансові та їм подібні питання, які тільки виникають у Гільдії Магів. Кайра, до якої хлопчика направив його вчитель, відповідала за постачання чарівників необхідними інструментами: папір, пергамент, чорнило, пір'я, одяг, ножі та скальпелі, фарби, посуд, приладдя та і все інше, що тільки могло їм знадобитися — всім цим завідувала саме вона. Завдяки її роботі чародії могли не відвертатися на подібні дрібниці та більше часу і уваги приділяти своєму ремеслу.

Проходячи за черговий поворот, спускаючись і піднімаючись по чергових сходах, Алім вкотре здивувався облаштуванню будівлі Гільдії. Сама ця споруда була не такою вже і великою, але вона містила в собі стільки приміщень і людей, скільки не в кожному хуторі знайдеться, не те що в одному-єдиному будинку. Один тільки вчитель хлопчика займав п'ять приміщень: дві лабораторії, сховище інструментів і реагентів, робочий кабінет із персональною бібліотекою та спальнею. Алім прожив у будівлі Гільдії вже майже рік і досі час від часу знаходив нові, незнайомі раніше приміщення.

Сам Алім жив в одній кімнаті разом із трьома іншими молодими учнями. Доти, поки він не стане повноправним членом Гільдії, своїх покоїв йому не побачити. Втім, хлопчик не скаржився. Зараз він все одно жив куди краще, ніж удома.

У Гільдію він потрапив зовсім випадково. Один із молодих чарівників прямував із Кімари, в якій і знаходиться Гільдія, у Джар. В цьому місті була велика спільнота ішшитів, які залишили рідну Драговину. А у цих змієлюдей можна було знайти досить рідкісні алхімічні компоненти. Хтось із чарівників раз на кілька місяців обов'язково їздив у Джар або Сунд за цими дарами Драговини. І ось, шляхом назад до Кімари, цей молодий чарівник заночував у рідному хуторі Аліма. Помітивши у хлопчика прояви неконтрольованої магії, чарівник запропонував йому поїхати разом із ним. З батьками Аліма проблем не виникло, як і у всіх схожих випадках. Золотий, сплачений за одного з шести дітей — більше ніж висока плата, особливо для сім'ї з маленького селища.

Нарешті, дійшовши до дверей, що вели у Зал Розрахунків, Алім зупинився. Від довгої та швидкої ходи він задихався і хлопчик вирішив трохи прийти до тями. Віддихавшись і витерши з чола маленькі крапельки поту, Алім зайшов у Зал.

Там, як і завжди, панували гомін та безладна метушня. Насилу пробиваючись крізь натовп, молодий учень чарівника попрямував до Кайри. Благо, вона була достатньо великою жінкою, щоб її можна було відшукати в натовпі без особливих проблем. Крім того, гучний голос Кайри цілком чітко було чути навіть крізь загальний гамір.

Коли Алім все ж таки дістався до Кайри, вона в черговий раз сварилася з кимось із постачальників Гільдії. Часом у Аліма складалося враження, що лайка і торги займають весь час Кайри, який не був зайнятий сном та їжею.

— Ну що там ще? — грізно повернулася Кайра, відчувши, що хтось осмикує її за плаття. — А-а, це ти, малюк. Зараз, зачекай хвилинку.

Кайра знову повернулася до чоловіка і продовжила сперечатися з ним, але тепер вже значно голосніше, ніж раніше.

Ще від першого дня появи Аліма в Гільдії Кайра відчувала до нього сильну симпатію. Зараз Алім був наймолодшим учнем, роки на три-чотири молодше за більшість. Кайрі же було далеко за сорок, і, можливо, коли вона дивилась на Аліма, то згадувала своїх власних дітей, які вже давно подорослішали. У всякому разі, з хлопцем вона поводилася набагато краще, ніж з іншими.

Досить швидко закінчивши справи зі своїм співрозмовником, Кайра знову повернулася до Аліма. Її обличчя відразу ж пом'якшало, втративши злобно-незадоволений вираз.

— Цьому старому Найтаміру знову щось потрібно? — запитала Кайра. — Ось тільки за останній рік чомусь жодного разу його особисто не бачила. Постійно тебе посилає. Зовсім замотає, бідолаху.

Кайра невдоволено похитала головою. Її не хвилював той факт, що жоден чарівник Гільдії, який мав учня, не відправляв до неї запити особисто. А ось те, що так чинив саме вчитель Аліма, ніяк не давало спокою управительці справами Гільдії.

— Потрібно, — підтвердив Алім. — Вранці в лабораторії стався вибух... Тому вчитель просить новий алхімічний посуд. Повний набір, такий як був раніше.

— О боги! Якщо так далі піде, склярі Кімари поставлять йому пам'ятник. Або відкриють окремий цех, в його честь. І цех цей буде працювати тільки задля замовлень Найтаміра. І повір, мій хлопчику, вони не залишаться без діла!

Алім не стримався і тихо пирснув від сміху. У чомусь Кайра мала рацію: за останній місяць це був уже четвертий вибух в лабораторії Найтаміра. Щоправда, найсильніший. До цього руйнувань було помітно менше.

Раптово до Кайри підбіг один із її помічників. Було видно, що чоловік сильно поспішав: шляхом до неї він досить грубо розштовхував людей, а перш ніж звернутися до Кайри витратив декілька секунд, щоб привести дихання до ладу.

— Кайро! Рудь, той що представник чинбарів, чимось дуже злий. Кричить, нас слухати не хоче. Погрожує підняти ціну. Поговори з ним, га? Тебе-то він точно послухає, — попросив помічник Кайри, впоравшись нарешті з диханням.

— Ось же... Біда не приходить одна, — пробурмотіла Кайра. — Іду, Шкаліме. Якщо Рудь почав кричати — я нагримаю на нього ще голосніше.

— Шановна Кайро! Що мені передати вчителю? — нагадав про себе Алім та не дав жінці піти геть.

Кайра вже зібралася йти, але все ж таки зупинилася і стукнула себе долонею по чолу.

— Вибач, малюк. Вилетіло з голови. Скажи, його лабораторія буде готова завтра ввечері.

Не слухаючи подяку хлопчика, Кайра пішла вслід за своїм помічником. А Алім відправився назад, до кабінета вчителя Найтаміра.

***

Коли Алім увійшов до кабінету вчителя, то застав його в досить поганому настрої.

— Ці жадібні кодла п'яного ішшита не хочуть мені допомогти! — обурився Найтамір своєму учневі. — Чи бачите, запити у мене великі, а результату немає!

На секунду Алім пошкодував, що зайшов до кабінета саме зараз. Коли старий лаявся у повний голос, він був дуже злий, і від нього можна було чекати чого завгодно.

— Що ж тепер? Ви скасуєте свої експерименти?

— Нізащо! Я на порозі успіху!

Вигукнувши це Найтамір був настільки збуджений, що на мить втратив контроль над своїми силами. Кабінетом пронеслося декілька магічних хвиль, які перекинули книги і сувої. Міцні двері майже ніяк не відреагували, а ось віконні рами відчутно затремтіли.

— Доведеться спорядити загін до Лісу, — опанував себе старий. — Цим зараз займається багато хто, проблем не повинно бути.

— Тоді вам потрібно поквапитися. Опівнічний місяцецвіт скоро відцвіте, через декаду чи дві його пелюсток вже не зібрати, — про всяк випадок нагадав учителю Алім.

— Трясця! Чим я прогнівив Сімфалу, що мені так не щастить?! — ледь не завив Найтамір. — У мене зараз дуже багато справ, я не можу вирушити в Аліас! А тут ще й строки підтискають…

Старий відкинувся у своєму кріслі та декілька хвилин розглядав стелю, занурений у власні думки. Потім він різко випростався.

— Хлопчику. Ти підеш замість мене. Ти знаєш потрібні інгредієнти та зможеш їх правильно зібрати. До того ж тобі не звикати до подорожей, бо дорога до Лісу набагато коротша, ніж до твого дому. Не думаю, що дорогою виникнуть якісь проблеми.

— Я поїду в Ліс? Збирати для вас реагенти? Справді?! — зрадів Алім. Нарешті йому довірять справу, гідну чарівника!

— Так, хлопче. Справді. Ті дуболоми, які зазвичай відправляються до Лісу, ні краплі не тямлять в рослинах. Вони хапають що завгодно, розраховуючи на удачу, а потім намагаються це продати. Щоправда, вигідно продане вони зазвичай запам'ятовують. Але на вигляд, а не назву. Тож в цій експедиції ти будеш потрібен.

Алім ніяк не міг натішитися цій перспективі. Він буде чарівником, що супроводжує караван! Це було просто приголомшливо. Хоча більшу частину свого навчання Алім провів за алхімічними трактатами, декільком нескладним магічним навичкам він все ж таки навчився. Так що хлопчик смакував несподівану можливість повною мірою відчути себе чарівником. Ну або хоча би здаватися таким для його супутників.

Спостерігаючи за щирою радістю на обличчі учня, Найтамір не стримав посмішки. Колись давно, коли йому довірили перше серйозне завдання, він реагував майже так само.

— Час дорогий, Аліме, не варто його витрачати. Іди, готуйся до виїзду. Я намагатимусь знайти загін, готовий виїхати вже завтра вранці. Чим швидше ви будете в Лісі, тим краще, — поквапив свого учня старий.

Алім кивнув і стрімким поривом вітру побіг збирати речі, які могли стати йому в пригоді. Найтамір лише похитав головою і пробурмотів щось про бурхливу юність. Після чого з тихим кректанням встав із крісла та пішов до виходу. Його чекала таверна "Сутінок", основне місце збору найманців та інших шукачів пригод у Кімарі.

***

Наступного ранку Алім прокинувся раніше, ніж зазвичай. Спершу він і сам не зрозумів, що ж його розбудило. Однак декілька секунд по тому, остаточно прокинувшись, хлопчик нарешті усвідомив, що дивний свербіж у його голові — це не результат того, що він не виспався. Хтось хотів звернутися до нього думкомовою.

"Слухаю, майстре. Щось сталося?" — ніхто крім Найтаміра не став би звертатися до нього магічним способом, так що Аліму навіть не довелося крутити мозком над тим, хто саме його кличе.

Створити канал зв'язку для спілкування подумки було непростою справою. Але Найтамір був дуже досвідченим магом школи Розуму, і за допомогою деяких артефактів міг підтримувати зв'язок навіть із таким нетренованим розумом, як у Аліма.

"Хапай свої речі — і швидко у двір. Час вирушати до Лісу" — відповів Найтамір і перервав зв'язок.

Алім миттєво зіскочив із ліжка і кинувся до сумки з речами, зібраної ще з вечора. Однак хлопчик так поспішав, що заплутався у власному покривалі, через що спіткнувся й зачепив стіл із залишками вечері. Гуркіт столу та посуду викликали незадоволене бурмотіння сонних сусідів по кімнаті, тому Алім поспішив якнайшвидше вийти.

На щастя для хлопчика, вийти з будівлі Гільдії було набагато простіше, ніж що-небудь у ній відшукати. Тому через декілька хвилин учень чарівника вже виходив з воріт і почав оглядатися в пошуках свого вчителя. У таку рань, коли сонце тільки-тільки встало, двір перед спорудою Гільдії був порожній. За винятком одного воза, запряженого парою гнідих коней, та купки людей біля нього. До них і вирушив Алім.

Підійшовши ближче, хлопець помітив ще двох коней, вороного та брудно-сірого. Збруя на них призначалася для верхової їзди, а не для запрягання у віз.

Поруч із возом зібралося четверо людей, що куталися в теплі накидки. Раннє весняне сонце ще не встигло прогнати нічну вогкість, і на дворі було відчутно холодно. Один з цих чотирьох людей був Найтамір, інших же Алім бачив вперше.

У високому чоловікові приблизно тридцяти п'яти років, що спирався на борт воза, можна було з першого погляду впізнати найманця. Про це говорили характерний вираз обличчя, міцна статура досвідченого бійця та не менш міцний пивний живіт, що трохи округлив плащ попереду.

Біля коней стояла не дуже висока жінка з довгою гривою чорного волосся. Здавалося, вона не звертала увагу на розмову, яку вели Найтамір і найманець. Їй були більше цікаві коні, чиї гриви жінка розчісувала.

Третім же був юнак, дуже схожий на здорованя-найманця. Він сидів на борту воза позаду здорованя, на місці кучера. На відміну від жінки, цей хлопець зацікавлено слухав бесіду.

Алім так і не дізнався, про що розмовляли Найтамір і здоровань. Якраз щойно він підійшов ці двоє потиснули руки на знак того, що зрештою дійшли згоди.

Наблизившись до фургона, хлопчик неголосно кашлянув щоб привернути до себе увагу.

— А, ось і ти. Молодець, швидко спустився, — похвалив його старий маг. — Не будемо гаяти час, еге ж? Вам вже час у дорогу. Аліме, познайомся зі своїми супутниками. Карг, Дана і Трім, — здоровань, жінка та юнак по черзі кивнули головою.

"Які цікаві імена. Хоча, може, це і не імена, а прізвиська? Адже вони найманці. Можуть назватися як завгодно" — подумав учень чарівника, розглядаючи обличчя своїх майбутніх супутників.

— Панове, цей хлопчик — Алім, мій учень, — цього разу привітно кивнув Алім. — Ну що ж, якщо ви познайомилися — можна вже і вирушати. Навіщо зволікати?

— Твоя правда, чаклуне. Не зволікаємо, — погодився Карг. Він підійшов до осідланих коней і одним спритним рухом злетів у сідло.

Алім не відразу повірив своїм очам. Йому здавалося, що габарити Карга повинні заважати здорованю нормально рухатися.

— Не лови ґав, хлопче! Лізь до воза, складеш компанію Трімові, — крикнула з сідла Дана.

Алім слухняно підійшов до воза ззаду і забрався в нього, спершись на спеціальний приступ. Йому було не звикати їздити в таких возах: на такому самому він їздив на польові роботи та ярмарки у себе вдома. Пройшовши вздовж воза, хлопчик сів на лаві точно за спиною візника, Тріма. Сівши таким чином він буде дивитися проти ходу руху. Вже у возі Алім побачив, як віддаляється спина його вчителя. Найтамір не хотів витрачати час на довгі прощання.

— Гей, хлопчина. Якщо хочеш — можеш поспати. Там під лавкою є ковдри, — Трім ляснув Аліма по плечу, привертаючи увагу. — Я б і сам із задоволенням поспав, але треба ж і кіньми правити, — додав юнак, сильно позіхаючи.

— Із задоволенням, — відповів Алім, повторивши позіхання. — Красно дякую.

У відповідь Трім лише махнув рукою. Він зручніше перехопив віжки і хльоснув коней. Невдоволено фиркнувши, коні вирушили повільним кроком. Карг і Дана їхали трохи попереду. Розстеливши ковдри, Алім заснув ледь улігся.

***

Коли Алім прокинувся, сонце вже піднялося в зеніт. Хлопчик сів і почав озиратися. Навколо простягалася величезна рівнина. Дороги як такої не було, але широкі колеса воза дозволяли їхати по твердому ґрунту майже так само, як і по дорозі.

Коні Карга та Дани, прив'язані за вудила до заду воза, мирно йшли по коліях, утворених в траві колесами. Самі ж найманці сиділи на лаві, прибитої уздовж однієї зі стін воза. Придивившись, Алім побачив, що вони грають в карти.

— О, ти прокинувся, — Трім, який сидів на місці візника, озирнувся на шарудіння, з яким Алім вибирався з-під ковдр. — Давай до мене, малий. Досить нудно тут сидіти, коли половина того, що ти бачиш — кінські дупи.

Недовго вагаючись, Алім взявся перебиратися через борт воза. Все одно ж треба було якось гаяти час, поки вони добираються до Лісу. Чому б тоді не зайняти себе розмовою?

— Гей, хлопче! — Дана відвернулася від гри і покликала Аліма. — З тебе вийшов би відмінний воїн — спиш, як справжній солдат!

Карг голосно зареготав, і, не припиняючи сміятися, зробив свій хід у грі. Дана той же час втратила інтерес до Аліма та почала уважно вивчати карти у роздумі над дією у відповідь. При цьому вона щось тихо бурмотіла. Хлопець вирішив, що не хоче прислухатися.

Сівши на козлах біля Тріма, Алім спробував роздивитися попереду Ліс Алиас. Але яскраве сонце засліплювало очі, і піднята до бров долоня нічим не допомогла.

— Бачиш о-он там, майже на горизонті, темна пляма? — запитав Трім, який спостерігав за діями хлопчика. Дочекавшись кивка, він продовжив:

— Це місце називають Межею, або Зоною Відчуження. Вона тягнеться уздовж всього Лісу. Шириною кілометр-два, де як. Кажуть, її начаклували ельфи, коли бігли звідси. Мовляв, ця зона — бар'єр від того, що вигнало цих довговухих з Лісу.

Алім теж чув про щось подібне. Ельфи майже не говорять про те, чому вони були вимушені піти зі своєї батьківщини. Деякі з них, хто підтримував який-не-який зв'язок із людськими чарівниками, стверджували, що взагалі не пам'ятають день Вибуття. Ельфи говорили, що пам'ятають тільки відчуття жаху, яке пропало поза територією Лісу. Як це не дивно, але людські маги не сильно поспішали досліджувати Аліас і споруджений навколо нього бар'єр. Тому навіть не можна було точно сказати, чи дійсно щось стримує це жахливе невідоме, що зігнало цілий народ з їх споконвічної території.

— Ми будемо там вже сьогодні?

— Не зовсім. До темряви ми маємо дістатися одного місця, в парі кілометрів від Межі. Там можна спокійно переночувати перед тим, як лізти вже в сам Ліс, — відповів Трім. Остання його фраза прозвучала якось дивно. Юнакові явно не хотілося опинитися в Аліасі вночі.

— А ви часто їздили до Аліасу? — почав розпитувати Алім. Йому були цікаві ці люди, які не бояться кинути виклик невідомому жаху.

— Не треба "ви", хлопче, — розсміявся Трім. — Я не набагато старший за тебе.

Можливо, Аліму це тільки здалося, але ззаду, з тієї сторони, де грали Карг і Дана, теж долинули смішки. Найманці не дуже звикли до будь-яких правил поводження між собою. Вони і до наймачів-то не до всіх зверталися з належною мірою поваги, що вже тут казати про своїх.

— Я в Алісі вдруге буду, — все ж відповів молодий найманець. — А ті двоє, — тут він кивнув у бік гравців, — втретє. Вони раніше вже декілька разів працювали разом, в загонах найманців. Одного разу їх направили до Аліасу. Ну їм і сподобалося заробляти легкі гроші на продажі усяких трав. Знайшли якось замовника серед тих, хто торгує з Гільдією вашою, а там і мене взяли з собою. А тепер ось вчитель твій найняв.

— А ти-то їм навіщо? Чому не самі до Лісу поїхали?

— Так для них всі рослини однакові! Я, звичайно, не травник, але пояснення замовника більш-менш розумію. Та й те, що ми зібрали минулого разу, добре запам'ятав. Тепер не будемо брати те, що продати не змогли, — пояснив Трім.

Так і пройшов залишок дня. Більшу частину часу Алім розмовляв із Трімом. Він намагався поговорити і з іншими супутниками, але дуже швидко ніяковів і бесіди виходили зім'ятими.

Трім розповів про попередню поїздку та про те, що вирішив в майбутньому навчатися знанням про трави. Мовляв, якщо вже все одно зайнявся торгівлею травами, то було би корисно добре в них розбиратися. Алім же своєю чергою коротко розповів про те, як це воно — бути учнем чарівника.

Незадовго до темряви мандрівники дісталися до місця, яке найманці примітили ще в свою минулу поїздку. Воно й справді було дуже хорошим для відпочинку: невеличке джерело своїм дзюрчанням створювало відчуття затишку.

Нашвидку повечерявши, подорожні із задоволенням розтягнулися на землі. Втомлені від безперервної тряски, всі четверо швидко поснули. Їм варто було добре відпочити цієї ночі, адже завтра треба було увійти під покров покинутого Лісу.

***

Аліму було досить потішно спостерігати за тим, як трійця найманців збирає трави. Після того, як мандрівники проїхали Зону Відчуження і потрапили на територію Аліаса, деякий час усі були насторожі. Але ніякої небезпеки вони так і не помітили, і тоді, з полегшенням видихнувши, взялися за справу.

Карг і Дана відв'язали від своїх сідел порожні мішки та почали ходити Лісом і набивати їх майже всім, що потрапило на очі: трави, квіти, гілки з ягодами. Заповнені мішки складалися до воза.

В цей час Алім і Трим збирали реагенти, заради яких власне і приїхав учень чарівника. З пошуками ріалліта не виникло ніяких проблем. Це було високе, струнке дерево з густою, але маленької кроною. Якщо дивитися здалеку, то ріалліт нагадував пензель для малювання, який встромили в землю.

— Ні за що б не подумав збирати в цьому лісі ще й кору дерев, — заявив Трім, насилу віддираючи від стовбура чималий шматок кори.

— Тепер будеш знати. Кора ріалліта корисна в двох видах: стару й висохлу перетирають у дрібний порошок, а з молодої, яка була близько до стовбура, роблять відвар. Причому ці речовини будуть володіти абсолютно різними властивостями, — пояснював Алім поки акуратно зрізав молоду кору.

— Дякую, обов'язково врахую. Наступного разу цієї кори точно наберемо. Таке дерево ні з чим не переплутаєш.

Набравши достатньо кори, юнаки залишили ріалліт у спокої та віднесли свою здобич до воза. Потім Алім взявся за пошуки опівнічного місяцецвіту. І ось тут вже виникли невеликі труднощі.

Довге пильне вдивляння в рослини принесло свої плоди: Алім нарешті знайшов те, що шукав. І водночас пояснив Трімові, що ж він вишукував:

— Бачиш ось цю квітку? Ні, ту, яка не розкрилася. Ось це може бути та, що мені потрібна. А може й ні. Місяцецвіт — рослина-паразит. Він паразитує на кров'янці. Насіння місяцецвіту, потрапивши на кров'янку, вбудовуються в неї. І внаслідок цього на одній рослині можуть зацвісти дві різні квітки. Кров'янка зацвітає якраз тоді, коли відцвітає місяцецвіт. Тож одночасно їх не побачиш. А ось бутони у них формуються одночасно. І виглядають ці самі бутони однаково.

— І як тоді визначити, що нам потрібно? Якщо бутони однакові? — розгубився Трім.

— У місяцецвіту недарма така назва, — посміхнувся Алім. — Він розкривається під світлом місяця, а вранці знову закривається. Мабуть, це улюблена квітка Ое. Адже всі інші квіти чинять навпаки. А місяцецвіт тішить погляд богині Місяця.

— Ти хочеш дочекатися тут ночі?! — схоже, Тріму не дуже сподобалася ця ідея.

— А що поробиш? Інакше місяцецвіт ніяк не визначити. До речі, він шалено дорогий. Чотири бутони — один золотий. Саме тому, що зараз його мало хто може визначити і ще менше хто наважитися зірвати.

Почувши про вартість місецецвіту очі Тріма збільшилися до розміру тієї самої золотої монети. Придушено видихнувши, він гукнув інших найманців. Коли ті підійшли, юнак пояснив їм ситуацію.

Реакція Карга і Дани була майже такою ж, як у Тріма. Їм також не сподобалася ідея зустріти ніч в Аліасі. Але можливість добре заробити змусила їх призадуматися.

Після недовгої наради Карг підбив підсумок:

— Знаєш, хлопче, ми взагалі-то планували виїхати звідси десь опівдні. Всі же знають, що будь-яка нечисть боїться погляду Сонцесяйного Тана. Тому ми і хотіли їхати тоді ж, коли і сонце почне йти. Але ці твої квіточки... Повір, мені доводилося ризикувати своєю шкірою і за менші гроші. Тож я точно залишуся з тобою і коли зробимо справу виведу тебе з Лісу. Для цього мене і наймали.

Дана і Трім теж не збиралися залишати своїх супутників. Врешті-решт четверо мандрівників залишилися близько того місця, де Алім знайшов кров'янку і місяцецвіти. І чим ближче підступала ніч, тим більш неспокійно люди вдивлялися у навколишні зарості та здригалися, почувши будь-який шелест.

Години за дві до заходу сонця Алім, який було задрімав, раптово стрепенувся.

— Що це було? Таке дивне відчуття…

Найманці подивилися на хлопчика з непорозумінням. Вони нічого не відчували. Та й нічого незвичайного так і не почули та не побачили.

Придивившись до Аліма, його супутники помітно занервували. Здавалося, що хлопчик не зовсім прокинувся. Його очі були напівприкриті, а погляд бігав по сторонах, не в змозі сфокусуватися.

— Хтось... кличе мене... Немов думкомова, але... якось не так…

Бурмочучи ці слова по колу, Алім зліз з лавки, а потім і з воза. Тільки-но він торкнувся землі, як очі Аліма широко відкрилися і він раптово завмер.

— Гей, хлопче? Що з тобою? — покликала молодого чаклуна Дана. — Аліме? Ти мене чуєш?

Не дочекавшись відповіді, найманка зістрибнула з воза вслід за хлопчиком. Варто було найманці протягнути руку і торкнутися чола Аліма, як він відразу же дико скрикнув, а потім повалився на землю.

— Прокляття! Він холодний, як крижинка! Карг, допоможи його підняти! Провалися цей місяцецвіт і це золото, краще повертатися.

Повагавшись всього секунду, Карг звелів Тріму розгортати воза до виходу з Лісу. Сам же здоровань спустився на землю до Дани та Аліма. Але підіймати хлопчика йому не довелося. Алім встав самостійно. І знову завмер. Вирішивши не затягувати час, Карг зібрався закинути Аліма на плече і разом з ним забратися назад на віз.

Однак зробити цього у найманця не вийшло. Він встиг лише простягнути руки, а потім теж завмер. Незрозуміло звідки з’явившийся страх крижаними кайданами скував Карга. Здавалося, що жахом просочилося саме повітря. З кожним новим подихом у голові найманця зі швидкістю блискавки пролітали усі жахи та страхіття, які він коли-небудь відчував.

Карг насилу перевів погляд і побачив обличчя своїх товаришів. Він зрозумів, що вони відчували те ж саме, що й він.

Це здавалося вже неможливим, але почуття страху все продовжувало наростати. Жах заповнював собою всі думки. Коли в голові вже не залишалося нічого, крім кошмарів, розум був просто більше не в змозі працювати далі. І тоді майже одночасно сталися події, які вирішили долю мисливців за ресурсами Лісу Аліас.

Оскаженілі від страху коні зірвалися зі своїх місць та побігли у світ за очі. Коні Карга і Дани бігли кудись вглиб Лісу, аби якомога далі від невідомого джерела жаху. А запряжені у віз коні кинулися геть з Аліасу, куди їх направив Трім ще до того, як страх поглинув людей і тварин.

Неслухняне, скуте страхом тіло Тріма не утрималось на місці візника і юнак сторч головою полетів у віз, влучивши просто на мішки із зібраними травами. Можливо, больовий шок і несподіванка допомогли йому хоч трохи прийти до тями. У всякому разі, Трім знайшов у собі сили обернутися. І він шкодував про це до кінця свого життя.

Несучись геть з-під згубних крон Аліаса Трім бачив, як молодий учень чарівника, охоплений якимось світло-блакитним сяйвом, піднявся над землею десь на висоту долоні. Завмерши в повітрі, Алім видав дике волання. Поки він кричав, навколо нього стрімко поширювалася хвиля холоду, яка сковувала в кригу все, чого тільки торкалася. За якусь нещасну мить Карг і Дана, які стояли поруч із Алімом, обернулися на крижані статуї. Трохи згодом та сама доля спіткала всі навколишні трави, кущі та дерева.

Тріму здавалося, що зараз хвиля холоду дістанеться і до нього. Але кільце морозу застигло десь в семи-восьми метрах від хлопчика. Ледве крик Аліма затих, як той же час же хлопець і сам обернувся на кригу.

Від'їхавши від місця катастрофи на пристойну відстань, Трім відчув, що знову може керувати своїм тілом. Він поспішив відвернутися від Лісу та повернутися назад на місце візника. Поганяючи і без того кваплвиих коней юнак намагався втекти. Однак йому все одно не вдалося втекти від видовища маленького крижаного тіла, що впало на землю. Висота була зовсім маленькою, але при ударі крига розлетілася на безліч маленьких уламків.

***

У Ліварі, маленькому хуторі далеко від великих доріг, майже ніколи нічого не відбувалося. Та й що могло трапитися в місці, найвіддаленішому від цивілізації? Далі Лівара не було вже нічого — тільки покинутий Ліс Аліас. Але одного разу і в цьому хуторі сталося щось незвичайне.

Однієї холодної весняної ночі, майже перед світанком, у хутір в'їхав віз, запряжений парою коней. На козлах сидів виснажений юнак. Зупинившись біля місцевої корчми, він навіть не потурбувався розпрягти коней. Похитуючись, молодик зайшов у зал. В цей час корчма вже пустувала, і лише корчмар куняв біля каміна.

Юнак із гуркотом сів за найближчий до каміна стіл та зажадав пива. Спершу корчмар хотів викинути нахабного молодика геть, але щось його зупинило. Вираз обличчя дивного відвідувача пробудив у корчмарі цікавість. Він ніколи не бачив такої відчуженості у такої молодої людини.

Корчмар приніс два найбільші кухлі пива, які тільки знайшов, і поставив їх перед юнаком. Не встиг власник закладу сісти поруч і поставити бодай яке-небудь питання, як юнак на одному диханні випив перший кухоль і потягнувся до другого. Він зробив ще пару ковтків і лише тоді зупинився. Обличчя юнака вмить розчервонілося, а в очах з'явився легкий блиск. Алкоголь миттєво подіяв, сп'янівши виснаженого юнака.

Тримаючи кухоль в руках молодик почав щось бурмотіти. Поступово він говорив все голосніше, аж поки не перейшов на крик:

— Померли... вони померли. Трава, золото... Навіщо це все? Навіщо це мертвим?! Що, їх життя — це гідна сплата?!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.