Кузня богів

На північному сході гір Дейд-Астера височів вулкан Раад. Ось уже декілька століть минуло з часів його останнього виверження. Відтоді кратер Раада встиг не тільки застигнути, але і зарости молодою поростю. Люди, які живуть неподалік від цієї частини гір, давно вже вважають вулкан згаслим і прийняли цю звістку з полегшенням. Однак люди знали про нього далеко не все.

На самому вулканічному піку розташовувалися споруди міста гномів, названого ім’ям вогняної гори. Як не дивно, але за багато століть, протягом яких гноми жили поруч із вулканом, лава жодного разу не наближалася до уподобаної ними частини гори при жодному із вивержень.

Наземна частина міста Раад простягалася уздовж всього гірського схилу і закінчувалася у невеликої долини, яка відділяла вулкан від деяких сусідніх піків. Однак у цій долині теж були ознаки цивілізації: там гноми випасали кіз та овець, а також збирали їстівні плоди.

Підземна же частина міста пронизувала всю гору Раад. Крім того, вона йшла ще й до сусідніх вершин. На відміну від інших міст гномів, у підзем’ї Раада ніхто не жив і не займався видобувною промисловістю. Раад був занадто шанованим гномами, щоб вони наважилися його розробляти.

Сама лише думка про те, що знаходиться в утвореній кратером вулкана печері, викликала священне трепетання майже у кожного гнома. Адже там знаходиться Кузня Богів.

Саме в цьому місці боги Ватар, Майстерний Ремісник, і його брат, Покровитель Мистецтв Келфір, втілювали у життя ті свої витвори, для яких був потрібен жар серця землі.

З подзем’я Раада можна було потрапити в Кузню, проте за всю історію Хартілона це зробили лише вісім гномів. Троє — отримавши дозвіл Ватара, і п'ятеро — підкорившись пориву натхнення, надісланого Келфіром. Ці вісім гномів увійшли в історію свого народу, і їх статуї прикрашали коридор, що веде до Кузні.

Власне, підзем’я Раада становило собою низку величезних галерей, обрамлених неймовірними витворами гномів. Для кожного майстра було за величезну честь зробити свій внесок в цю Галерею Майстерних Творінь. Для того, щоб стати гідним цієї честі, гном мав отримати визнання свого народу та дозвіл одного з найбільш шанованих гномами богів. І досі не було жодного випадку, щоб Ватар або Келфір не дарували свого благословення майстру, визнаному народом гномів.

Один із таких майстрів, різьбяр Гімір з клану Кам’яного Місяця, працював над створенням барельєфа в Галереї. Він вирізав у стіні коридору картину, на якій хотів відобразити створення Корони Гірських Королів. Корона була зроблена Крііфом з клану Забутого Смарагду, одним із легендарних Вісьмох. Він був першим послідовником Келфіра, хто прийшов у підзем’я Раада, і третім гномом, який взагалі працював у Кузні.

З того часу кожен король гномів, що сідає на престол в Гоості, одягав на себе цю Корону. Вважалося, що тільки король може надіти її. Як не дивно, ніхто жодного разу не спробував спростувати це твердження.

Перш ніж приступитися до вирізання Крііфа за роботою Гімір виконав обрамлення свого барельєфа. Стіна, що оточувала його творіння, плавно та майже непомітно починала переходити з природної породи в оброблений камінь. Навіть зараз, при поганому освітленні та на початковому етапі роботи, можна було роздивитися стіни печери, утвореної кратером вулкана, і озеро лави, яке гноми називали Горнило.

Не зважаючи на те, що Гімір ніколи не заходив у Кузню, він був упевнений в створюваному ним образі. Це була перша в його житті робота, яку майстер-гном виконував без попередніх ескізів і замальовок. Зараз різьбяр слідував виключно своєму натхненню.

Крім того, майстер-різьбяр давно вже не працював без допомоги підмайстрів, як це було зараз. Однак він відчував, що повинен працювати один. Ця робота, цей барельєф — він має стати вінцем мистецтва Гіміра як різьбяра. І гном не хотів, щоб хто-небудь втрутився в цю роботу.

Сам не знаючи чому, різьбяр немов відтягував той момент, коли приступить до головної частини своєї роботи. Залишивши недоторканим центр барельєфа, він відчищав і шліфував периферію, намагаючись довести її до досконалості. Насвистуючи собі під ніс різні невигадливі мотиви, Гімір ось уже котру годину працював без єдиної перерви.

— Уф-ф... Щось спекотно тут стало. Чого б це? — замислено пробурмотів гном, витерши з лоба піт навпіл із кам'яним пилом.

Хоча Гімір і не хотів, щоб будь-хто втручався в його роботу або відвертав від неї, він все ж мимоволі відчував тугу по живому спілкуванню. Звідси і виникло бажання розмовляти із самим собою.

— Стоп. Спекотно? Тут, під землею? — від подиву різьбяр зупинив свою роботу і насторожився.

Скільки він пам'ятав, в Галереї завжди було прохолодно. І в ті часи, коли він, як і кожен підмайстер Раада, приходив сюди помилуватися працею великих майстрів і почерпнути щось з цих робіт. І от зараз, коли він сам став майстром і робив свій внесок в історію гномів.

Тут, глибоко в товщі гори, не було доступу сонця. І, відповідно, тепла. Але зараз, знову витираючи з чола крапельки пота, які нвпинно проступали, Гімір засумнівався у своїй пам'яті. Завмерши, намагаючись не дихати, він щосили прислухався.

І ось, через декілька ударів серця, що наче ковальським молотом відбилися в гном’ячих вухах, майстер-різьбяр почув звук, якого не могло тут бути: порив вітру, що гуляє по підземних коридорах. Зовсім скоро цей вітер донісся до самого гнома та приніс нову хвилю тепла. А потім пролунав ще один звук. Тихий, але від того не менш виразний.

Удар молота по залізній заготовці.

Більшість гномів в пору юнацтва навчалися азам майже всіх ремесел, намагаючись знайти своє покликання. І Гімір в серед інших вивчав ковальську справу. Завдяки спогади з того навчання він безпомилково впізнавав всі звуки, властиві роботі коваля.

Усвідомивши, що саме почало відбуватися, Гімір зробив вчинок, який ніколи би не зробив жоден майстер-гном. Різьбяр кинув свої інструменти й ринувся бігти геть. Він побіг назад, у наземну частину Раада, щоб розповісти іншим гномам про все, що сталося в Галереї.

Він біг розповісти, що Кузня Богів знову запрацювала.

***

Воронований наруч із гуркотом та брязкотом упав на ковадло.

— Цей мотлох вже нічого не вартий!

Високий воїн у чорних обладунках стояв у кузні, схрестивши руки. Його обличчя, обрамлене невеликою борідкою та вусами, виказувало обурення. Воїн стояв перед ковалем, всім своїм виглядом показуючи невдоволення.

— Знаю, Ґвайде. Ти мені вже говорив і показував, — втомлено відповів йому низький, міцної статури коваль.

Він відклав убік розігрітий до вишневого кольору шматок металу, над яким збирався попрацювати, і почав протирати руки. Ця звичка в'їлася в нього з незапам'ятних часів: ковалю варто завжди витерти руки перш ніж взяти у них будь-що. Бо вони бруднилися завжди, причому абсолютно непомітно.

— Мені не стане легше від твого знання, Ватаре. Мені потрібна броня. Повна. І ціла, — заявив Ґвайд.

— Ага. Потрібна. А мені знаєш що потрібно, щоб цю броню тобі зробити? — поцікавився Ватар поки оглядав наруч. Крім старої вм'ятини, яку він бачив минулого разу, приблизно на третину довжини обладунка йшла тріщина, яка дуже нагадувала розріз.

Замість відповіді Ґвайд лише промовчав.

— О-ось. Не знаєш, — продовжив Ватар, поклавши наруч на місце. — Я хоч і бог, але не всесильний. Чи тобі про це не знати. Що прикро — я не можу робити речі, які тобі потрібні, тут, у Вивороті світу. Він занадто примарний і нематеріальний.

З цими словами Ватар із деяким смутком оглянув кузню. Як і всі боги Хартілону, він проводив більшу частину часу у своєму власному особливому просторі. Не можна назвати це місце окремим маленьким світом, але, принаймні, це було би максимально схожим поняттям. У всякому разі, цей простір був щільно пов'язаний з рештою частини світу.

Самі боги не мали назви для свого простору, і тому з часом стали користуватися словом, яке застосовувало смертне населення Хартілону — Виворіт. Господи богів були пов'язані не тільки з Хартілоном, але і поміж собою. Можна сказати, що вони перебували на відстані думки одна від одної. Звичайно, якщо на те було бажання, бог міг не впустити на свою територію будь-кого, не виключаючи і інше божество. Однак якщо перешкод немає, то боги могли вільно переміщатися по домівках інших представників пантеону.

Господа Ватара здебільшого складалася із безлічі майстерень. Тут можна було займатися яким завгодно ремеслом. Будь-який смертний майстер віддав би все, що завгодно, лише б тільки мати можливість хоч раз попрацювати в цих майстернях. Вони були ідеальні. У них було все, що тільки може знадобитися майстру, до того ж обставлені майстерні були максимально зручно для того, хто в них працював.

Бог-ремісник із величезним задоволенням створював шедеври у своїх майстернях, раз разом знищуючи плоди своєї роботи. Він творив заради задоволення від процесу, а не заради результату.

Але з усіх правил є винятки. І таким винятком було спорядження Ґвайда. Занадто багато чого залежало від якості екіпірування Втілення Війни.

— Ех, що вже тут говорити... Викував я тобі вчора наруч. Моя кузня у вулкані досі працює, — закінчив свою думку Ватар.

У буквальному сенсі з нізвідки коваль дістав новий наруч. Він був точно таким самим, як той, що лежав на ковадлі, тільки цілим. Ґвайд протягнув ліву руку і Ватар застібнув на ній свій виріб.

— Спасибі. Він чудовий, — подякував Ґвайд, швидкоруч оглянувши новий захист руки. — Втім, як і завжди.

Мовчки, лише посміхнувшись, бог-ремісник прийняв подяку. Він і не сумнівався у своїй роботі.

— О, є ще дещо. Минулого разу мене трохи стурбувала глефа. Не знаю як пояснити, але вона поводиться якось... дивно, чи що? — додав бог війни. З цими словами він закликав свою вірну зброю, щоб Ватар міг на неї глянути.

Глефа Втілення Війни була предметом особливої гордості Ватара. Це, без сумніву, було його кращим творінням. Вона була цілком викувана з дивного чорного металу, в тому числі і ратище. На кінці, протилежному робочій частини, було коротке друге лезо, не більше долоні довжиною.

Взявши в руки зброю Ґвайда, Ватар почав уважно його вивчати. Він оглядав глефу з різних сторін і під різними кутами, десь постукував, десь протирав пальцями. Потім, швидко зробивши якийсь рух, він роз'єднав ратище глефи. У його руках виявилося два види зброї, набагато коротші початкової глефи. Тільки якщо знати, куди дивитися, можна було побачити, що ручки новоутворених сокири і короткого пілуму були товщі за держак самої глефи.

Ватар повторив всю процедуру огляду з кожною частиною глефи, а потім знову з'єднав її, розтягнувши ратище до первинної довжини.

— Та-ак... Шкода, але скоро їй прийде кінець. Ще пара сутичок — і готуй нову зброю, — похитавши головою заявив бог ремісників.

— І ти нічого не можеш з цим зробити? Ти?! — з недовірою вигукнув Ґвайд. Він міцно стиснув у руках свою зброю, не бажаючи її відпускати.

— Нічого. Метал зносився, він вичерпав себе. Адже я зробив цю глефу ще до того, як ми всі створили Хартілон. І не забувай, що тоді й там у мене були зовсім інші можливості. Інший світ — інша магія і ресурси.

— Я пам'ятаю. Хоча я тоді був слабкіший, але твоє спорядження дало нам багато часу. Якби інші тоді приєдналися...

— Не варто згадувати, — перервав Ґвайда Ватар. — Це було дуже давно. Головне — не повторити своїх минулих помилок, і все.

— Так, ти маєш рацію. Я розпалився, — погодився воїн. — Так що з глефою? У мене ще є інша придатна зброя, але сам розумієш...

— Розумію. Але і ти повинен розуміти, наскільки складна ситуація. Не знаю, чи зможу чимось допомогти. Але я постараюся щось придумати, — додав Ватар.

Подякувавши, бог війни залишив кузню. А майстерніший ремісник Хартілону ще довгий час нерухомо стояв, дивлячись у порожнечу. Нарешті він прийшов до тями від свого заціпеніння, струснув головою і взявся за роботу.

Він взяв у щипці давно охололу заготовку, над якою починав працювати раніше, ще до прибуття Гвайда, і знову вніс її в горн. Ватар працював механічно, без звичайного запалу. Його думки були переповнені новою проблемою. Але, яхай там як, розпочату справу потрібно доводити до кінця.

***

— Та маячення це все! Він там третій день поспіль одинаком сидить. Ось і здалося казна-що, — голосно заявив гном, відригнув і поставив кухоль із пивом на стіл.

— Певна річ! Де це бачено: без підмайстрів таку роботу робити?! — не менше голосно обурився його сусід. У цього гнома кухоль вже був порожній, на що він поглядав з явним невдоволенням.

"Домашнє Вогнище" було найбільшим і найпопулярнішим шинком у Рааді. У цей вечір тут, як і майже в усьому місті, була одна тема для розмов: заява Гіміра Кам’яного Місяця про те, що знову запрацювала Кузня Богів.

Настільки серйозне ствердження викликало бурю емоцій у гномів. А з огляду на дивну поведінку різьбяра, що і справді не взяв із собою для роботи жодного помічника, чимало гномів засумнівалося в правдивості заяви Гіміра.

У залі "Вогнища" набралися представники обох точок зору. Благо, розміри приміщення дозволяли їм розміститися і, розігріваючи своє красномовство пивом, висловлювати свою думку.

Втім, не можна було сказати, що гноми в трактирі були п'яні. Здебільшого вони вживали не так вже й багато спиртного, та й діяв хміль на них куди як слабкіше, ніж на людей. Але як же не пропустити кухоль-другий після важкої роботи, та ще й разом із хорошими друзями? А вже коли є такий привід язиками поклепати — тут вже сам бог велів. Навряд чи б це звелів верховний бог Тан, але, наприклад, Маанос-Мудрець напевно увійде в положення, та й Сімфала, Пані Удача, не заперечувала б. А вже хто, як не Ватар, зрозуміє гнома? Загалом, божественна підтримка у гномів напевне була.

— Гей! Гімір — чудовий майстер. Йому і вирішувати, як робити свою роботу, — відгукнувся з-за сусіднього столу гном трохи молодше. Судячи з його голосу і бороді, навряд чи він сам був вже майстром, занадто молодий. Але це не позбавляло молодого гнома права голосу.

— Майстер, хто ж сперечається? Та тільки звихнувся він, — гнув своє гном із порожнім кухлем. — Ось і здалися йому ті звуки.

— Ось-ось. А щодо жару — то кому не стає спекотно при роботі? — підтримав його ще один гном, що сидів біля столу на іншому кінці залу.

— Гімір розумніше за тебе буде, — осадив щойно казавшого його сусід. — Я працював з ним колись давно. Десь три роки, поки сам майстром не став. Я знаю, про що говорю.

— Але ж Гіміра визнали гідним прикрасити Галерею, — сказав шинкар, протираючи склянки на своїй стійці. При цьому гул в залі та рідкісні перекрикування вщухли. Господар "Вогнища" рідко вступав у такого роду суперечки своїх відвідувачів.

— Так ось, — продовжив шинкар, звертаючись ніби до склянок і ганчірки, а не до гномів. — Якщо при цьому він божевільний, то що вже тоді говорити про решту гномів?

Здавалося б, що такого особливого в цій фразі? Більш того, шинкар сказав всього лише загальновідомий факт. Але ефект у короткого виступу господаря шинка виявився колосальний.

Спершу зал ненадовго затих. Гноми осмислювали почуте. Потім гул відновився, і тепер він в основному містив фрази типу:

— ... ну взагалі так, його ж визнали...

— ... і з чого б йому брехати?...

— ... а я відчував, що не просто так...

До подібних висновків рано чи пізно прийшли в усьому Рааді. Трохи пізніше священники підтвердили, що Ватар відвідував свою Кузню. Звістка, що схвилювала все місто, виявилася істиною.

Але що ж це означало для гномів? Та й чи означало взагалі хоч щось? Боги, звичайно, втручаються час від часу в життя смертних. Але всі знали, що у них є якісь свої власні справи. Чи вплине новий виріб Ватара на мешканців Хартілону? Хтозна, хтозна...

***

— Ватаре, ти мав рацію. Все навіть ще гірше. Я зіткнувся з кількома сильними поглиначами, і... — на цьому місці голос Втілення Війни трохи здригнувся і своєї фрази він так і не закінчив.

Бог-ремісник навіть не помітив, коли Ґвайд з'явився в його майстерні. Він сидів зі збільшувальним склом в оці та вирізав якийсь елемент одягу на кістяній фігурці. Витративши пару хвилин на те, щоб закінчити, Ватар відклав на столик фігурку, різець і скло. Його гість чудово знав звички майстра, до якого прийшов. Тому бог війни мовчки чекав, поки на нього звернуть увагу. Хоча при цьому його зуби рипіли так, немов Ґвайд перетирав ними гірський хребет.

Упорядкувавши робоче місце, Ватар запитально подивився на Ґвайда і трохи нервово погладив свою густу бороду. Інтонації воїна явно не обіцяли нічого гарного.

— Глефа, — ось і все, що додав до попередньої фрази Втілення Війни. Трохи почекавши, немов збираючись з силами, він закликав свою вірну зброю.

Щойно Ватар побачив глефу, він не стримався та здивовано присвиснув. Дивно, як вона взагалі зберігала цілісний вигляд. По всьому ратищу йшли глибокі тріщини, а на обох бойових частинах були настільки великі щербини, що правити леза було вже просто безглуздо.

Похитавши головою, ремісник навіть не став брати в руки простягнуту йому зброю.

— Її не полагодити, Ґвайде, — із сумом в голосі сказав Ватар.

Почувши це, бог війни здригнувся. Щирий смуток майстра, який побачив смерть свого дітища, лише підтверджував, наскільки ж все і справді погано.

— Я можу її переплавити, але не більше. Можливо, у мене вийде зробити майже таку саму. Майже.

— Майже? Від цього буде тільки гірше! Адже я буду чекати від нової глефи того ж, що могла стара. Ні, дякую. Краще тоді скористаюся іншою зброєю, — короткий спалах гніву, що поглинув Ґвайда, відразу згас. Він розумів, що Ватар був ні до чого.

— І то правда. У тебе десь був відмінний дворучник, еге ж? — запитав Ватар.

У відповідь Ґвайд лише пирхнув. Трохи пізніше він додав:

— Був. І досі є. Доведеться здути з нього пил.

— Знаєш, залиш глефу у себе, — раптово сказав бог війни, дбайливо приставивши свою зброю до стіни майстерні. — Я розумію, що її метал... гарний. Він тобі стане в пригоді.

Не відповідаючи, Ватар лише кивнув. Метал глефи і справді був відмінним. Втім, воно і не дивно. Лише зброєю вкрай високої якості можна було боротися з могутніми істотами, здатними поглинати світи. Навіть богу потрібно гарне спорядження для того, щоб залишитися цілим у подібній сутичці.

Підійшовши до дверей майстерні, за якою клубочилась таємнича субстанція, що заповнювала весь вільний простір Вивороту, Ґвайд раптово зупинився.

— Знаєш, від тебе я не очікував такого. Кому вже, як не тобі зрозуміти, що для мене це зброя, — похитавши головою, Втілення Війни залишив майстерню Ватара.

Цього разу прийшла черга бога-ремісника здригнутися. О ні, він чудово все розумів. У нього навіть була думка, як допомогти Ґвайду. Але Ватар не знав, чи вийде у нього. І тому він не хотів марно давати другові надію. Зруйнована надія була б для нього куди гірше.

***

Літній гном розкладав по місцях свій робочий інструмент. Вже скільки десятків років тому він перестав бути підмайстром, а звичка самому упаковувати інструменти залишилася. Раптом за спиною він почув рипіння дверей,які хтось відкрив. Це було зі сторони дверей, що ведли з кузні на вулицю. Праворуч від гнома були такі самі двері, через які можна було потрапити в будинок.

"Дивно. Я ж начебто закривав двері. Ех, старію, пам'ять підводить" — подумав коваль.

— Кузня вже не працює, — заявив він ще навіть не встигнувши повернутися до неочікуваного гостя.

— Я знаю. Тому і прийшов саме зараз, — відповів йому відвідувач.

Це був непримітний гном середнього віку. Таких легко зустріти по шляху з дому до шинка, і так само легко про них забути.

— Гм-м... І що це означає? — невдоволено запитав коваль.

— У мене до тебе важлива розмова, Гліфаре Білого Вихору. Найважливіша, яка коли-небудь була у твоєму житті, — повільно промовив гість, дивлячись ковалеві в очі. І щось таке було в очах того незнайомця, що змусило Гліфара забути про неповажне звернення.

Старий гном кивнув і поманив за собою відвідувача. Він пішов до дверей, що вели в будинок. Під стіною біля цих дверей стояла лавка. Гліфар сів на неї, жестом запропонував присісти і гостю, але той відмовився.

— Я прийшов, щоб запропонувати тобі особливу роботу. Ти — найкращий серед живих ковалів, і крім тебе ніхто не зможе мені допомогти. Ми будемо працювати в парі. Працювати в Кузні Богів, — прямо, без усіляких ухилень, почав розмову дивний відвідувач.

Почувши це, Гліфар лише голосно розсміявся.

— Ох, вибач, я ж не представився, — спохватився гість.

Він не назвав вголос свого імені. Раптово атмосфера в кузні змінилася, прибульця оточив могутній ореол величі. Його обличчя начебто не змінювалося, але тепер Гліфар впізнав його. Це обличчя він багато разів бачив у храмі на головній площі міста.

Старий коваль нервово проковтнув, бо він впізнав свого гостя. Побачивши таку реакцію, відвідувач знову став тим самим гномом, який прийшов до коваля.

— Так нам буде простіше розмовляти, — пояснив зміну атмосфери Ватар. — Отже, чи хочеш ти допомогти мені?

— Покажи мені того, хто відмовився би працювати разом із тобою! — із запалом вигукнув Гліфар.

— Добре. Я розповім тобі, що за робота нас чекає, і після цього повторю своє питання, — задоволено кивнув головою бог-ремісник, а потім присів на лавку неподалік від коваля.

— Ґвайд зламав свою улюблену зброю. Полагодити її неможливо, залишається лише викувати заміну. Для цього мені потрібен хтось, хто зможе працювати разом зі мною. Або, скоріше, замість мене, але все ж таки разом. У цієї зброї є свої специфічні вимоги, тому умови її виготовлення дуже складні.

— Бог війни зламав зброю? Тобто він з кимось воює, і воює звичайною зброєю? Але навіщо? — здивувався Гліфар.

— Скажи, тобі подобається світ, в якому ти живеш? —- Ватар поставив гному зустрічне запитання.

Старий коваль стверджувально кивнув.

— І нам, богам, він теж подобається. Але Хартілон, скажімо так... не зовсім вдало розташований серед інших світів. І щоб він залишався таким, яким є, час від часу доводиться битися із деякими жадібними та голодними потворами. Ось чому Ґвайду та його Воїнству і потрібна зброя. Хоча я б не назвав її звичайною.

— Ох... Хто б міг подумати… Не те щоб я все зрозумів… Все це якось несподівано, — приголомшено протягнув Гліфар. — Але навіщо ти мені це говориш? Адже я вже погодився на твою пропозицію.

— Ти маєш знати всі обставини роботи. Розумієш, зараз я не можу сам зробити зброю достатньої якості. Для цього мені потрібен живий, смертний майстер. Такий, який любить свій світ, свою батьківщину, свою родину і друзів. Такий, який захоче їх захистити своїми вміннями.

— Я допоможу тобі викувати нову зброю для бога війни? Ти довіриш мені таку честь? — здавалося, Гліфар не міг повірити своєму щастю.

— Для того, щоб зробити це, я наділю тебе дечим. Я дам тобі всі свої навички, вміння і знання. Ти станеш моїм аватаром, і ми удвох викуємо для Ґвайда нову зброю. Але... — на цьому місці Ватар забарився, та все ж швидко опанував себе. — Але ти не вийдеш із Кузні. Смертне тіло неспроможне витримати божественну сутність. На жаль, без цього ніяк не обійтись, мені обов1язково потрібен смертний помічник. Під час кування тобі потрібно буде вкласти в зброю все те, що ти відчуваєш до світу і своїх близьких. Любов і бажання захистити. Вони дадуть зброї те, чого я не зможу дати ковальським ремеслом. Твій дух, твоє бажання — вони викарбуються у зброї.

Договоривши, Ватар полегшено видихнув. Йому була неприємна ця розмова і він не хотів її затягувати. Саме тому бог-ремісник постарався максимально швидко і коротко викласти суть своєї справи.

Під час промови Ватара, та й досить довго після неї, Гліфар сидів нерухомо. Він замислився щодо пропозиції бога.

— То ти кажеш, що у мене будуть всі твої знання і вміння? — запитав старий коваль після довгого мовчання.

— Так. Фактично, ненадовго ти станеш мною, — підтвердив Ватар.

— Будь-який майстер про таке може тільки мріяти! Я з радістю приймаю твою пропозицію, — заявив старий гном. На його обличчі розцвіла широка посмішка.

***

Тієї ночі весь Раад чув виття вітру, що мчить із Горнила, та кипіння лави, що віддає свій жар ковалю. Дзвін молота, який розносився по всьому вулкану й місту, довгий час не давав гномам спокою.

Всі мешканці Раада розуміли, що просто зараз якийсь божественний шедевр народжувався в Кузні Богів.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Мавка (Ганна Заворотна)
19.07.2023 16:04
До частини "Кузня богів"
Спойлер!
Найбільш потужне оповідання зі всіх попередніх, але і з помилками. Наприклад, кипіння лавИ, а не лаву має бути
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше