Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 3

    - Я розлучаюсь, а ти зайнята…

    Юра дивився мені в очі не то з болем, не то з надією.

    - Ми свій шанс проґавили.

    Намагаюсь перевести розмову на інше, але він не дає:

    - Я проґавив. А може колись?..

    - Я не зарікаюсь, але сподіватись не треба. Ми ще молоді, ти влаштуєш своє життя знов.

    - Але не з тобою…

    Розмова дратує мене все більше, але, на щастя, його зупинка і Юра виходить з маршрутки, а я полегшено зітхаю. Несподівана зустріч, несподіване зізнання і моє небажання поглиблювати його депресію.

    Сімнадцять років минуло відтоді. Ми закінчили школу, здали екзамени і все літо належало нам. Тоді мені здавалось, що я закохуюсь.

    У свої вісімнадцять Юра був неймовірним і дівчата мало що не бігали за ним. Не знаю, від кого йому дістався такий набір генів, але Юра отримав від природи те, чого інші хлопці досягали годинами качання.

    Ми зійшлись на дискотеці, зовсім випадково – штовхнули одне одного під час танцю…

    Чому для свого першого разу я не обрала когось старшого і досвідченого? Тепер знаю: тому що перший раз був у нас обох, тому що ми були молоді і нерозважливі, тому що мені не хотілось йому відмовляти, тому що мені було цікаво і хотілось залишити це позаду. І це тим дивніше, бо до того я була переконана, що треба чекати до шлюбу.

    Тим не менш, наступного дня все змінилось. Не скажу, що я почувалась зрадженою, скоріше – обдуреною і розчарованою. І я щиро не розуміла Віку, яка ридала у мене на плечі:

    - Гад! Він тебе кинув. Я йому всю морду роздеру.

    А я сміялась крізь сльози. Я змінювалась і вперше дала озватись цинізму. Я заспокоювала Віку, а сама думала, що це плаче не вона, а випита перед тим пляшка «ром-коли».

    А потім ми з Юрком випадково зустрілись і він відкликав мене вбік на розмову. Нарешті наважився, чи просто не було як уникнути? Байдуже, бо розмова була по справжньому неприємною.

    - Чого ти хочеш? Я ж нічого не обіцяв.

    Мені на мить відняло мову: я хочу чогось?

    - А чи я в тебе чогось вимагала?..

    Було гидко і боляче. Він вирішив виправдатись моїм коштом.

    Ми були молоді та дурні, але Юрка я не можу сприймати серйозно навіть тепер, через стільки років. Я знаю – якщо дозволю йому бодай дещицю, він не зможе зупинитись.

    Коли я вип’ю багато кави, а тоді не можу довго заснути, то дозволяю собі позависати у соцмережах. Знаходжу якусь групу статусників і вчитуюсь в «умниє мисля». Часом є навіть цікаві і от одна зачепила мене: «скільки б чоловіків не було у жінки, вона завжди пам’ятатиме трьох: того, кому віддала цноту, того,з ким провела першу шлюбну ніч і того, з ким вперше зрадила чоловіка».

    Юра

    Андрій

    ?

    А чи буде він?

    Дивлюсь на синів і усміхаюсь. Знаю – всі батьки хвалять своїх дітей. Я не хвалю. Я бачу.

    У Влада від мене немає нічого, крім, напевно, моєї впертості. Все інше від Андрія: густе, темне волосся, насичені карі очі, смаглява шкіра і навіть схильність до математики.

    Макс. Мамин синочок і він вміє тиснути на жалість, професійно впадати в істерику (добре, що в основному вдома), робити благальні очі і міцно обіймати. Він теж мало отримав від мене, лише світлу шкіру і русяве волосся, яке вже починає темніти.

    Колись у дитинстві я свято вірила – якщо діти народились разом, то обов’язково мають бути близнюками. Без винятків. А в мене двійнята. Круті двійнята. Часом в нас повна ідилія, а часом мені здається, що я погана мама. Мені бракує послідовності у вихованні і Андрій часто каже:

    - Соня, невже ти не бачиш? Вони сидять в тебе на голові, ще й ногами баламкають. Дай по дупі одному і другому і буде спокій.

    Останнім часом мені здається, що він має рацію. Андрій впевнений – батько сказав і крапка. Навіть якщо доведеться змусити силою. А мені завжди здавалось, що діти не повинні боятись батьків. От тільки…

    Влад впертий. Дико впертий і категоричний. Часом він забуває, що я – мама, а не подруга. В такі миті я думаю, де помилилась і тоді правильним здається вислів, що повага повинна виходити із страху. Я починаю шукати помилку у собі, у своїй поведінці, у ставленні до дітей.

    Із Владом ніколи не було таких проблем, як із іншими дітьми. Він ніколи не влаштовував істерик в магазині, на вулиці, вдома. Навіть коли Макс тихенько підвивав, бо хотів щось, Влад залишався спокійним. Він був серйозним і вмів домовлятись навіть у три роки.

    То що ж сталось тепер? Невже це все моє не сприйняття того, що він вже не дитина? Хай йому лише дев’ять, але у Влада вже свій світ і свої пріоритети. Але ж Макс не такий. Зараз якраз він здається спокійним, чемним, поважним. Діти помінялись ролями, а я, намагаючись зрозуміти, заплутуюсь ще більше.

    Канікули… а я розумію, що я все ще квочка. Я занадто турбуюсь про синів: чому так довго надво́рі, чи не побились, чи нічого не сталось?

    Андрій злиться:

    - Ти занадто переймаєшся. Вони пацани і дадуть собі раду. Згадай, як ти сама росла.

    - Я – дівчина…

    Я фукаюсь, а сама справді згадую: я росла в той час, коли декрет тривав дев’ять місяців і байдуже, чи є потім куди подіти дитину. Батьки мусіли працювати.

    Спочатку ми жили в бабці, в далекому селі на Самбірщині. Чудесне місце, але навіть тепер, через тридцять п’ять років, це все ще глуш. Тим не менш я шалено сумую за полем, лісом і неймовірним повітрям.

    Зміна обстановки була важкою: я не любила нове місце і ненавиділа садочок. Ми з сестрою були дітьми лісу та поля і пристосуватись до життя у містечку виявилось непросто.

    Я росла безбашною – недостачу вільного простору компенсувала тим, що вже через рік знала всі закутки містечка краще, аніж місцеві жителі. Дивно, як мама витримувала мої постійні мандри…

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.