Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 4

    Я таки квочка. Вже через півтори години починаю хвилюватись і виглядати дітей. І я ніяк не можу зрозуміти жінок, які забувають про дітей заради чоловіка. Як можна збайдужіти до своєї плоті і крові? Як можна занедбати дитину, бо інший чоловік її не сприймає?

    Не уявляю, що я змогла б відсунути дітей на другий план заради коханця.

    Випити із сусідкою домашнього вина буває корисно. Цього разу я дізналась дещо про Тараса. Він не просто розійшовся з дружиною, там були якісь мраки по-п’яні. З вигляду не скажеш, що він може бути неадекватним та агресивним, але ця новина досить сильно вистудила мій і без того минаючий інтерес.

    Тепер я дратуюсь: невже я могла так помилитись, не відчути? З іншого боку – я його не знаю. Абсолютно. Я знаю лише, чого він хоче. І тут виникає закономірне питання: а чи я одна така?

    Коли намагаюсь на все подивитись неупереджено, вимальовується зовсім інша картина: він ніколи не соромився натякати, просто коли поблизу з’являлась я, зосереджувався на мені. Зараз він не натякає, просто дивиться. А на кого і скількох він дивиться, коли мене нема? Я почула принаймні про трьох.

    Можу себе привітати: лавина зійшла, сніг встоявся і вкрився настом. Я нарешті увімкнула мозок.

    Ми зустрілись на зупинці і нічого особливого не сталось. Я більше радію декому із однокласників. От тільки виникла інша, набагато реальніша проблема: я вирішила помститись і пограти у провокацію – мила усмішка, як справи; ну добре, побачимось. Ненавиджу себе за це, але втриматись так важко. Я знаю, що це не той випадок, бо Тарас якраз і сподівається на хоч якийсь рух з мого боку і не дасть мені відступити.

    Не можу зрозуміти, чому він так поводиться. Він вільний, підросло нове покоління дівчат. Навіщо йому я?

    Я за роботою забула про дурощі. Редактор вирішив, що мою надмірну енергію треба спрямувати у корисному напрямку і зробити з мене серйозну журналістку. Таке формулювання не сподобалось мені вже зі старту і я не помилилась.

    - Візьмеш інтерв’ю у Віталія Романовича і підготуєш матеріал на завтра. Це дуже важливо. Я вже про все домовився.

    Мені на мить відняло мову.

    - В кого?..

    - Соня, не прикидайся, тобі не пасує.

    - Але чому я? А Олена? Це її парафія!

    - У Олени інший матеріал в роботі.

    - Але…

    - Соня, це не обговорюється.

    І погляд такий добрий і так і попереджає: ще слово і я сам особисто заштовхаю тебе у його кабінет.

    - Яс-сно.

    От вляпалась! Лєні я це пригадаю обов’язково. Інший матеріал в неї – «Бізнес-леді нашого району». Як не крути, а інтерв’ю з Віталієм Романовичем набагато крутіше, а вона відмазалась.

    - То я йду готуватись?.. - нуль реакції, - на коли домовлено?

    - Завтра на пів десяту в нього.

    - Тобто?

    - В кабінеті!

    Редактор гаркнув, а я нарешті усміхнулась:

    - Тарас Ярославович, у цьому конкретному випадку, кожне слово вимагає абсолютного уточнення.

    Я так сподівалась, що він передумає і доручить це комусь іншому.

    - Яка ти дотепна. Сподіваюсь, завтра ти цим скористаєшся.

    От падлюка.

    - Тарас Ярославович, якщо чоловік вижене мене з дому, я переїду до вас…

    - Чекаю з нетерпінням.

    Редактор заховався за монітором і мені довелось вийти ні з чим. Оце так. Для чого нашій газеті інтерв’ю із головою Рай. Держ. Адміністрації?

    Я різко розвернулась і влетіла у кабінет:

    - Тарас Ярославович, а в честь чого інтерв’ю?

    - Га?

    - Тема яка?

    - Вигадай щось.

    - Га?

    - Соня, йди вже, не нервуй мене.

    Я вийшла з кабінету із відкритим ротом. Не подобається мені все це. Ой як не подобається.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.