4
Я таки квочка. Вже через півтори години починаю хвилюватись і виглядати дітей. І я ніяк не можу зрозуміти жінок, які забувають про дітей заради чоловіка. Як можна збайдужіти до своєї плоті і крові? Як можна занедбати дитину, бо інший чоловік її не сприймає?
Не уявляю, що я змогла б відсунути дітей на другий план заради коханця.
Випити із сусідкою домашнього вина буває корисно. Цього разу я дізналась дещо про Тараса. Він не просто розійшовся з дружиною, там були якісь мраки по-п’яні. З вигляду не скажеш, що він може бути неадекватним та агресивним, але ця новина досить сильно вистудила мій і без того минаючий інтерес.
Тепер я дратуюсь: невже я могла так помилитись, не відчути? З іншого боку – я його не знаю. Абсолютно. Я знаю лише, чого він хоче. І тут виникає закономірне питання: а чи я одна така?
Коли намагаюсь на все подивитись неупереджено, вимальовується зовсім інша картина: він ніколи не соромився натякати, просто коли поблизу з’являлась я, зосереджувався на мені. Зараз він не натякає, просто дивиться. А на кого і скількох він дивиться, коли мене нема? Я почула принаймні про трьох.
Можу себе привітати: лавина зійшла, сніг встоявся і вкрився настом. Я нарешті увімкнула мозок.
Ми зустрілись на зупинці і нічого особливого не сталось. Я більше радію декому із однокласників. От тільки виникла інша, набагато реальніша проблема: я вирішила помститись і пограти у провокацію – мила усмішка, як справи; ну добре, побачимось. Ненавиджу себе за це, але втриматись так важко. Я знаю, що це не той випадок, бо Тарас якраз і сподівається на хоч якийсь рух з мого боку і не дасть мені відступити.
Не можу зрозуміти, чому він так поводиться. Він вільний, підросло нове покоління дівчат. Навіщо йому я?
Я за роботою забула про дурощі. Редактор вирішив, що мою надмірну енергію треба спрямувати у корисному напрямку і зробити з мене серйозну журналістку. Таке формулювання не сподобалось мені вже зі старту і я не помилилась.
- Візьмеш інтерв’ю у Віталія Романовича і підготуєш матеріал на завтра. Це дуже важливо. Я вже про все домовився.
Мені на мить відняло мову.
- В кого?..
- Соня, не прикидайся, тобі не пасує.
- Але чому я? А Олена? Це її парафія!
- У Олени інший матеріал в роботі.
- Але…
- Соня, це не обговорюється.
І погляд такий добрий і так і попереджає: ще слово і я сам особисто заштовхаю тебе у його кабінет.
- Яс-сно.
От вляпалась! Лєні я це пригадаю обов’язково. Інший матеріал в неї – «Бізнес-леді нашого району». Як не крути, а інтерв’ю з Віталієм Романовичем набагато крутіше, а вона відмазалась.
- То я йду готуватись?.. - нуль реакції, - на коли домовлено?
- Завтра на пів десяту в нього.
- Тобто?
- В кабінеті!
Редактор гаркнув, а я нарешті усміхнулась:
- Тарас Ярославович, у цьому конкретному випадку, кожне слово вимагає абсолютного уточнення.
Я так сподівалась, що він передумає і доручить це комусь іншому.
- Яка ти дотепна. Сподіваюсь, завтра ти цим скористаєшся.
От падлюка.
- Тарас Ярославович, якщо чоловік вижене мене з дому, я переїду до вас…
- Чекаю з нетерпінням.
Редактор заховався за монітором і мені довелось вийти ні з чим. Оце так. Для чого нашій газеті інтерв’ю із головою Рай. Держ. Адміністрації?
Я різко розвернулась і влетіла у кабінет:
- Тарас Ярославович, а в честь чого інтерв’ю?
- Га?
- Тема яка?
- Вигадай щось.
- Га?
- Соня, йди вже, не нервуй мене.
Я вийшла з кабінету із відкритим ротом. Не подобається мені все це. Ой як не подобається.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!