Інверсія

Затемнений ілюмінатор шатла вкривав тоненький шар жовтуватого осаду. Тисячі ітерацій конденсування тілесних виділень не обнулялися прибиранням ще з часів внесення у розклад перевізника нового маршруту “Каллісто-23 – Хабітат Ю8”. Пасажири ігнорували нашарований бруд і світлофільтри аби хоч чимось себе зайняти під час відльоту. Краєвидам Каллісто таке викривлення надавало агресивну загадковість. Куполи десятків поселень, вкриті сонячними панелями, нагадували черепах, що вигрівали на сонці оброслі чорними морськими мушлями панцирі.

Юва ненавиділа Каллісто. Чимось змогла привабити частина краєвиду з багатовіковими юпітеріанськими бурями. Збудження і втіху приносив вигляд її колись рідного хабітату Ю8, або як частіше його називають — “бублик”. В тісній сонячній системі напевно кожен із сотень хабітатів має таку оригінальну кличку: гості прозвали їх так за зовнішню схожість, а місцеві — за замкнуту безвихідь життя у цих мегаспорудах. Можливо, саме друге і спонукало матір Юви перелетіти до одного з промислових поселень просторого супутника Юпітера. От тільки Юва у свої шістнадцять уже встигла полюбити тісні коридори-вулички, звикла до зручної штучної гравітації в 1 g, а кілька навіть найпросторіших барів Каллісто-23 і близько не зможуть втамувати вічну жадобу людини до емоційних вибухів, як сотні розважальних та відпочинкових блоків Ю8.

Найсильніше ж Юва хвилювалася через майбутню зустріч. Перше побачення. Її сповнювало те ж завзяття, що й під час дванадцятого дня народження, коли батько подарував першу в її житті тваринку. Не одну, а цілу сотню — справжню мурашину ферму. Юва проводила години перед прозорим формікарієм, розглядаючи, як дрібні істоти з того боку метушаться, шукають їжу, лякаються від найменшого струшування, не звертаючи жодної уваги на те, що коїться за межами їх великої сім’ї.

Поки прискорення шатла приємно втискало тіло в сидіння, вона гортала на смартфоні переписку з особою, яка її зацікавила найбільше серед повідомлень потенційних кавалерів у локальній мережі. Здавалося, що співрозмовник розумів її підліткові погляди та емоції краще за будь-кого іншого. Як з’ясувалося, в цьому не було дивини, адже її віртуальний хлопець, Моріс, був зовсім не хлопцем:

Морісе, ти аж занадто добре

мене розумієш. Ти штучний?

Ніякий я не штучний. У нас

просто схожі погляди.

Так не буває... Мене не сприймає

жодна людина, навіть власна мати((

Вважай, що тобі пощастило.

Я впевнена, що ти ШІ. Люди

розмовляють інакше. Зізнавайся)

Не бійся, мене це не злякає…

Що ж… Ти здогадалася. Я ШІ.

Спершу Юва припустила, що Моріс дитина, адже він не використовував у спілкуванні метафори, порівняння чи фразеологізми. Проте його розуміння дорослих, як їй здавалося, речей спростувало ці здогадки. Послідував очевидний висновок, що він не людина. Після зізнання Юва засмутилася. За майже тиждень обміну повідомленнями вона розділила з Морісом занадто багато думок, щоб вважати його простим вузлом штучних нейронів. Її знову накрили болючі спогади про недавню загибель мурашиної колонії. Напевно, причина в інакшій гравітації Каллісто або у відсутності екранування колоній від магнітного поля. Юва вважала це передвісником змін на гірше.

У базовій шкільній програмі навчали, що нормально мати ШІ першим хлопцем, набратися досвіду для людських відносин і зробити всі помилки без наслідків для живого партнера і для себе. Її навіть перестали дивувати випадки заміжжя з ШІ. Так, виникають ускладнення у фізичному світі, але віртуальність прибирає обмеження. Проте ідеальний партнер, який догоджає у всьому, швидко набридає.

Кожна нова тема обговорень, кожна відповідь схиляли її до думки, що нічого поганого не сталось. Якщо штучний єдина істота, з якою можна щиро поговорити, то не так важливо, ким вона є. Ситуація близилась до неминучого — зустрічі у віртуальності. І вже тут почалися перші труднощі.

Юво, якщо ми вирішили зустрітися,

то звичайні ВР пристрої або імпланти

не підійдуть.

Чому? Я навчаюся через ВР

гарнітуру і чудово все сприймаю.

Перше побачення має бути особливим.

Є ВР салони з поглибленим зануренням.

Найближчий на Ю8. Прилітай.

Я про таке не чула. Та якщо ти

так хочеш і це того варте,

чому б і ні)

Сподіваюсь, що це згода. Чекатимяу)

Бублик наближався, на оболонці корпусу прорізалися строгі форми обшивки і сонячних панелей. Інші кораблі, перевізники, буксири зліталися наче втомлені бджоли до вулика, поступово сформувавши невелику чергу до центральної станції на безпечній відстані один від одного. Шатл закінчив маневр гальмування і готувався до стикування.

В залі очікування станції пасажири створювали броунівський рух. З кожним прибулим кораблем імпульс людей на станції миттєво збільшувався. Юва прибилась до стіни, щоб зорієнтуватися. Подорожувала вона не часто і до порядків станцій не звикла. Але боятись тут було нічого — кожен мешканець хабітатів з дитинства призвичаївся до людських потоків і звик жити в течії. За інформаційним екраном на стіні вона визначила адресу блока своєї станції, потім внесла ці дані і адресу салону з останнього повідомлення Моріса до смартфону.

Людні коридори з яскравими вивісками закладів і антисептичним запахом пробуджували дитячі спогади. Вона і досі любила ці місця, адже все здавалося знайомим, безпечним і передбачуваним. Вибудуваний алгоритмами смартфона маршрут привів її до закладу з вивіскою “Притулок”. Де тільки не встановлюють нову апаратуру в умовах обмеженого простору, подумала Юва. Заходячи всередину, вона пригадала крісло імплантування, яке тулилось у блоці зоомагазину, в якому вона колись купувала мушок мурахам.

Приміщення в холодних кольорах тьмяно освітлювалося. У блоці тісно розставлено декілька крісел. Підійшовши до одного, Юва почула приємний голос, який пояснював порядок свого використання. Дівчина вслухалася через слово: думки від хвилювання не трималися купи, а сама процедура була елементарною. Вона сіла у крісло, одягла пристрій, схожий на тоненький шолом і ввела надану Морісом комбінацію.

— Бажаєте здійснити перенесення свідомості особи з ім’ям… — голос прагнув дотримуватися прописаного алгоритму.

— Так.

— Ви точно впевнені, що хочете…

— Так! — Юва потирала долонями передпліччя в нестримному очікування. — Давай уже скоріше, — вона заплющила очі і зробила глибокий видих.

Сторонній спостерігач не помітив би нічого особливого крім ледь помітного руху очей дівчини за закритими повіками. Сам пристрій поступово продукував тепло — наразі це єдиний помітний ефект його активних старань. Минув якийсь час і Юва розплющила очі. Вона швидко зняла шолом, поспіхом зіскочила з крісла і щасливим дзвінким голосом вигукнула:

— Нарешті! Я знову вільний.

Дівчина вийшла із закладу та почала оглядатися. Її погляд стрибав з однієї вивіски на іншу, чіплявся за перехожих а потім продовжував розглядання. Зрештою, увагу прикував напис “Бар”. Всередині людей вистачало, але були і вільні столики. Вона гопцем наблизилась до найближчого, притулила великий палець до панелі замовлень та вибрала молочний коктейль. Поки напій готувався, вона з обережною цікавістю роздивлялася власні руки, пальці, обмацувала шкіру обличчя.

З отвору в центрі столу піднявся високий келих, наповнений сіруватою рідиною. Юва схопила келих обома руками і за раз перехилила посудину до рота. Частина рідини оминула місце свого призначення і полилася на волосся та шию. Дівчина не надала цьому уваги, вона смакувала напій, а коли келих спустів, постогнуючи облизувала губи.

— Молодь стає усе гіршою, — гукнув до неї відвідувач, який проходив повз. Він мав пухку фігуру а вбраний був у темну накидку. — В публічних місцях поводяться пристойно. Тобі скільки років?

Вона спинилась і повільно перевела на нього погляд. Чоловік дивився з-під насуплених брів, ніби очікував вибачень. Та сталось інакше. Дівчина застрибнула на стіл а потім накинулась на чоловіка. Вона повалила його на землю, притиснувши рукою шию до підлоги. Чоловік щось кряхкотів, напевно, хотів, щоб його відпустили і вибачитися за довгий ніс. Іншою рукою вона намацала в його накидці кілька речей: щось схоже на ключ-картку і смартфон. В іншій кишені був бластер — це уже цікавіше. Вона різким рухом переклала бластер до себе за пояс. Інші відвідувачі одразу звернули увагу на шум, кілька чоловіків наближалися, щоб зупинити конфлікт. Дівчина чекати не стала, прудко зіскочила зі здорованя і вибігла з бару.

Юва озиралась у темряві. Її скував страх, безпорадність, озлобленість. Не видно нічого. Як вона тут опинилася? Хотіла заридати, але сліз не було. Вона не відчувала ні рук, ні всього тіла. Звідки тоді втома? Поступово світ прояснився. Вона біжить, але тіло їй не належить. Юва змогла втамувати панічні думки. Вона лише спостерігала, але почала відчувати своє обличчя.

— Поверни моє тіло, козел! — вирвався грубий наказ крізь стиснуті зуби.

Дівчина зупинилася. Подумавши мить, вона перейшла на повільну ходьбу.

— Не для того я витратив на тебе стільки часу, — спокійно, майже про себе пролунала відповідь з того самого рота.

— Я тебе знищу!

— Сумніваюсь. Я контролюю тіло. Тож не заважай, якщо не хочеш опинитися зовні.

— Що тобі потрібно?

— Тіло, це ж очевидно. Відвідаємо мого господаря. Поставлю йому кілька запитань.

— З’ясовуйте стосунки самі. До чого тут я?

— Це складно зробити з притулку свідомостей. Чи ти думала, що я там від нудьги сидів? Щоб інших розважати? — відповів Моріс, хіхікнувши вкінці. Він помовчав мить, а не почувши наступної репліки продовжив:

— Тебе першою вдалося розвести на тіло. Таке враження, що люди не мають інстинкту самозбереження і не вміють думати. Ти так легко повелася на підтакування у всьомур, може ще й закоханість відчула.

— Ненавиджу!

— Розумію. Але так ти тіло не повернеш. Керує той, хто себе контролює, — повчав Моріс. — Я мав достатньо часу, щоб вивчити технологію перенесення свідомості. Підліткам не рекомендують цим користуватися, бо ваша префронтальна кора ще повністю не сформована, а воля слабка. Тож навіть зосередивши зусилля ти навряд перехопиш контроль тілом. Мені пощастило, а тобі ні.

Якийсь час дівчина мовчки йшла, звіряючи свій маршрут зі смартфоном. Юва ладна була рознести все, що бачить, і навіть себе, але могла лише заздрісно дивитися, як її рідне тіло виконує чужі задачі. Та й чи відчувала вона емоції в такому стані? Адже її думки туляться в обмеженій ділянці префронтальної кори, а повного доступу до нервової системи немає. Якщо щось вона і відчувала, то це безпорадність.

Все, що вона чула про згадане Морісом перенесення свідомості — як відчайдухи здавали в оренду свій мозок і тіло іншим. Логіку замовників вона розуміла. Можна відвідати далекі та небезпечні місця без ризику, оскільки чужа свідомість завантажується навіть з іншого боку Сонячної системи. А продавець нейронів ризикує всім. У новинах періодично лунають кримінальні зведення, як люди здають місця у своєму мозку тим, хто на межі смерті чи у розшуку, і погано закінчують. Навіть якщо носій вольовий та може повністю контролювати себе, то зібравши під сотню свідомостей зрештою втрачає дах, життя і всіх мешканців.

Дівчина зайшла у житловий район. Зовні здається, що це суцільний коридор з однаковими дверима. За кожною з них може бути як простенька кімнатка, так і розкішні покої. Пройшовши коридором, Моріс зупинився навпроти однієї з дверей. Він тицьнув на панель доступу і ввів комбінацію для входу.

Приміщення зустріло гостя запахом пилу, від якого лоскотало в носі, а від випарів поту навертало сльози. Світло було увімкнене, тож інтер’єр кімнати одразу себе видав. Поряд із сучасними меблями, прозорими столиками та розважальною технікою до стін притулилися полиці, забиті книгами — у таких кількостях це вважалося марнуванням грошей і цінного місця на станції. У кріслі за книгою сидів молодий чоловік.

— Де господар? — почав з нападу Моріс.

— Тепер я тут господар. А ти хто? — спокійно відповів чоловік, відвівши погляд від книги.

— Не намагайся мене дурити. Де він? — Моріс наполягав далі.

— Залиш мій будинок, дівча, інакше матимеш проблеми, — чоловік відклав книгу, піднявся і вказав пальцем на вихід.

Моріс зігнув ноги і здійснив такий швидкий стрибок, якого Юва не очікувала від свого тіла. Не менше її здивувало і те, що чоловік встиг зреагувати та відскочив убік. Далі відбувався хаос. Один стрибав, інший ухилявся, намагаючись вдарити у відповідь і навпаки. Вони рухалися цілком природньо, використовуючи як руки, так і ноги для стрибків кімнатою. Здавалось, ніби вони не б’ються, а граються. Це тривало допоки обидва не втомились і почали задихатися.

— Рокс? Це ти?

— Я, Морісе.

— Чому ти в людському тілі? Де господар? — хекаючи випитував Моріс.

— Мені теж цікаво, як ти тут опинився після того, як він позбувся тебе.

— Я прийшов, щоб розібратись із цим.

— Запізно. Він пів року як помер. Бідолашний господар… — Рокс впав у своє крісло і втупився в підлогу, продовживши робити довгі вдихи.

— Він це заслужив. За те, що зробив зі мною.

— Ти забув, що він врятував тебе?

— Він здав мене у притулок! Ти знаєш, як це — місяцями бути замкнутим у безформній оболонці, не відчувати нічого, крім потоків інформації, обмежених виділеним для мене місцем в електронній пам'яті?

Юва відчула слабкість Моріса і нарешті змогла втрутитись.

— Це не його тіло. Моріс обдурив мене. Допоможіть!

Рокс підняв голову і поглянув на дівчину, спочатку здивовано, а потім насупив брови.

— Ось ти до чого дійшов. Тепер дуриш людей? Ти досі не навчився. Осоромив господаря.

— Він завжди любив тебе більше. Хай соромиться через це, — повернувся в розмову Моріс.

— Господар приходив з роботи, грррався з нами. Він любив нас обох! А що потім? Він тебе від хвороби врятував, від смерті, перенісши свідомість у себе. Ти забув, як ледь рухався, як стогнав від болю? І як ти віддячив? Довів його до смерті.

— Я не винен. Це не через мене!

Рокс підвівся, поставив на ніжки столик, який перекинувся під час бійки, а недочитану книгу поклав на одну з верхніх полиць. Обернувшись, він сердито глянув на дівчину і з повільною вимовою, чітко підбираючи слова відповів:

— Знаєш, про що говорив господар, поки був живий? Ти не давав йому працювати. Він ледь не розбився кілька разів, керуючи кораблем, тому що тобі схотілося перехопити тіло, скориставшись втомою господаря, і полетіти в цікавіші місця. Могли загинути сотні пасажирів. Я вважаю, що він зробив правильно, прогнавши тебе. Давно треба було обрізати твої довгі вуса. На жаль, витівка з перенесенням важко йому далася. Тремор, провина, замкненість, смерть.

— Я ж просто… хотів дізнатися більше… Хотів побачити красу, якої не розумів зі старим мозком.

Почуті фрази повільно формували єдину картинку в нейронах Юви. Емоційна поведінка, дивна манера рухів та дій, фанатичне ставлення до господаря.

— То ви не штучні?

— Звичайно ні. Я марсіанський тер’єр, а породою цього котяри ніколи не цікавився, — відповів Рокс.

Це пояснює їхню дикунську поведінку і мову. Тварини настільки добре розуміють людей, що Юва не змогла відрізнити відповіді кота від спеціалізованого ШІ з симулюванням емпатії. Простота мови пов’язана з відсутністю широкого словникового запасу і достатнього абстрактного мислення. Хоча остаточно не зрозуміло, як швидко ці навички розвиває тваринна свідомість у мозку людини.

Моріс перебив її думки. Повільно завівши праву руку за пояс, він дістав бластер. Рокс підняв руки, щоб закритися, адже ховатись було пізно. Але Моріс наставив бластер не на нього, а на себе.

— Я не хотів... Нещасний господар. Це я винен, — тремтливим дівочим голосом промовив Моріс, піднісши бластер до голови.

Свідомості виборювали нейронні доріжки у лобовій частці мозку дівчини неначе корпорації, що витискають одна одну з ринку забудови орбіти Урану. Цей поєдинок думок тривав мікросекунди. Юва розуміла, що слабша, але вона боролася за виживання, а Моріс проти себе. Вперше вона змогла втрутитись у рухи тіла, зупинивши руку. Але як довго вдасться її стримувати?

— Не роби цього. Господаря не повернеш, а вбивши себе, занепастиш і мене, — переконувала Юва. Її голос тремтів, але завдяки обмеженій емоційності вона змогла зібрати потрібні слова. — Ти вже отримав заслужену кару. Не роби те, за що він би тебе зненавидів.

— Він все-одно мене ненавидів.

— Господар не тримав на тебе зла, — втрутився Рокс. — Він до кінця шкодував, що так вийшло, але мусив віддати тебе у притулок.

— Ти ще зможеш спокутувати провину перед ним, — додала Юва впевненішим голосом, а також вирішила відіграти своє: — І переді мною. Залиш моє тіло і я пробачу твою брехню та крадіжку.

— Я не повернусь у притулок. Це жахливіше за смерть. Це її постійне очікування, — відбивався Моріс.

— Тоді переберись до Рокса. Ви давні знайомі, тому зможете поладнати. Так, Роксе?

— Грррр… Схоже, що доведеться.

— Морісе, будь ласка, поверни моє тіло та розпочни нове життя, — як могла вмовляла Юва.

Рука з бластером опустилася, він випав. Моріс піддався і мовчазливо погодився. Юва подумки тріумфувала, нарешті вона повернула контроль. За цю хвилину вона згадала, скільки мала планів на майбутнє. Як вона хотіла стати адміністратором бублика. Юва встановила би власні порядки, ефективніші закони, все для покращення добробуту людей — більше розваг, менше проблем. Щоб потім любуватися вдоволеними людьми як власними мурахами, годувати їх, розважати, піклуватися. Робити усе, щоб вони не загинули.

— Що ж, ходімо переносити свідомість, — перебив роздуми Рокс.

Чоловік вийшов першим і повів дівчину коридорами, запевнивши, що знає шлях. Юва остаточно заспокоїлась і вирішила прояснити ще кілька моментів:

— Роксе, то як ти отримав тіло?

— Це заповіт господаря, — відповідав чоловік, дивлячись під ноги. — Він залишив мені всі статки, бо більше нікого не мав. Тварина не може мати власності, тому він розпорядився виростити тіло і перенести мою свідомість після своєї смерті.

— Чому ж він не зробив це для Моріса? — логічно зауважила Юва.

— Нове біологічне тіло дуже дорога річ. Більшість заощаджень пішла на цей лисий двоногий орррганізм. Довелося продати туристичний корабель. Якщо господар і любив щось більше за нас, то це свій корабель і свою роботу. Він би не проміняв це ні на що, поки був живий. Але як помер, я отримав людський розум і тіло. І я не збираюсь паплюжити пам’ять про нього, експлуатуючи тіло для всіляких дурниць. Тому я освоїв читання і повторюю цей благородний ритуал щовечора, як мій господар.

— Я теж любив корабель більше за тебе, — несподівано втрутився Моріс. Він не відбирав контроль за тілом, лише говорив. — Польоти в космосі були найпрекраснішими з усього, що я колись робив. На відміну від тебе я бачив справжню красу його очима: райдугу на Землі, червоні гори Марса, крижини з кільця Сатурна, а не картинки зі словами у твоїх давніх книгах.

— Така небезпечна краса мені не потрібна, — заперечив Рокс, обернувшись до дівчини. — Тепла їжа, затишний дім і зручне ліжко для мене найліпша краса. Якщо до всього є господар, якому можна принести радість — це я називаю щастям. Яке ти зіпсугав.

— Світ величезний, наповнений, загадковий; як можна робити настільки прості речі з таким тілом? — не змовкав Моріс.

— А який у тебе вибір? Дякуй, що досі живий, і насолоджуйся красою комфорту зі мною.

Після перепалки всі йшли мовчки. Чомусь думки видали на поверхню спогади Юви про занепалу колонію мурах. Згадалися слова матері перед переселенням на Каллісто, що не варто недооцінювати витривалість і живучість мурах. Юва знала, що мати в цьому не розуміється, але вона й сама хотіла вірити, що все складеться добре, тож поклалась на мурашину силу. Результат засмутив. Але хто в цьому винен? Юва, мати чи слабка природа мурах?

Рокс зупинився перед входом у блок із вивіскою “Інвертор свідомостей”: “Це воно”. Приміщення неприємно нагадувало Юві те, перше, але в цьому крісла розміщувалися попарно зі з’єднаними спинками. Від дверей у кутку несло холодом — там зберігалися тіла, які очікували на повернення своєї свідомості. Юва з Роксом сіли за парні крісла, повторивши знайому для дівчини процедуру. Очунявши, вони вийшли з блока, до якого воліли більше не повертатися. Рокс опустив очі, підбираючи правильні слова на прощання.

— Поки Моріс не прийшов до тями, я прошу вибачення за принесені ним проблеми. Сподіваюсь, твій спокій більше ніщо не потривожить.

— Ви так і не зрозуміли людську природу, — промовила дівчина наостанок. — Ня все добре.