Pragarta

Великі та малі уламки хаотично кружляли у просторі посеред величного холодного космосу, всіяного далекими крихітними вогниками. Коли промені найближчого до сектору сонця досягали їх, на пластах обшивки де-не-де відблискували красномовні сліди горіння від обстрілів. Флотилії зазнали настільки страшних руйнувань, що навіть ідентифікувати моделі кораблів було завданням не з легких, що казати вже про їхні назви чи власників. На щастя, в обов’язки Ліни не входило прискіпливе вивчання та нотування трагедії, наслідки якої незворушно танцювали перед ілюмінатором її капсули.

– Зона 1-1-2А чиста, – відказала дівчина, увімкнувши запис на приладовій панелі. – Жодних енергетичних джерел не виявлено. Переходжу до зони 1-1-3А.

Закінчивши говорити, вона клацнула декількома тумблерами і запустила маневрові двигуни. Капсула помалу занурилась трохи глибше в поле уламків. Переднє світло човника байдуже ковзало по непостійній стіні з обвугленого металу, залишків скла, модифікованого пластику, обірваних дротів, трубопроводів та інших майже спалених ущент решток. Увімкнені сенсори багатозначно мовчали і Ліна не могла здихатися відчуття, що просто даремно гаяла свій час.

– Зона 1-1-3А чиста, – через деякий час знову відказала вона. – Жодних енергетичних джерел не виявлено. Переходжу до зони 1-1-4А.

Десь далеко за полем уламків перебував «Незламний» – материнський корабель з пафосною назвою, який як ніколи влучно відображав велике лицемірне его його власника. Ліна ненавиділа свого роботодавця через його надмірну пиху і жадібність – неозброєним оком було видно, що ніяких залишків енергії тут не знайти, та він звісно не міг просто оминути таке епічне бойовище. Ліна проклинала свого ідіота-начальника і в той самий час з огидою розуміла, що в цьому була дуже схожа на свого батька.

«Вона надто тупа, щоб працювати в космосі!»

Ліна на секунду прикрила очі і відлуння батькового голосу щезло так само швидко, як і з’явилося. Дівчина насупилася: бажання будь що довести помилковість цього судження визначило все її життя і врешті завело сюди – до зірок, яких вона завжди прагнула. Здихатися тотального контролю, втекти, стати вільною піщинкою і розчинитися у безмежжі Всесвіту… Та подолавши неабиякий шлях з невдач, в кінці Ліна отримала лише статус жалюгідного стерв’ятника, мусила коритися безглуздим наказам і чотирнадцять годин длубатися на всіляких сміттєвих звалищах в пошуках енергії.

Але в космосі. Як іронічно.

– Зона 1-1-4А чиста. Жодних енергетичних джерел не виявлено…

Інколи Ліна перевіряла як справи у колег, та трохи послухавши їхні нудні теревені в ефірі, роздратовано вимкнула передавач. Вона могла би пограти в шахи з бортовим комп’ютером чи з Гупі – старим роботом, подарунком мами, що через чорно-білий корпус завжди нагадував їй пса-далматинця; могла б послухати якусь книжку чи увімкнути на повну гучність стару добру класику фолк-року: меланхолічно спостерігати за тим, як велично пропливають за ілюмінатором залишки фанатичної, і абсолютно людської жаги до руйнувань під улюблену музику – єдине, що певно ніколи не набридне. Та в ту мить сенсори раптово істерично заверещали і Ліна здригнулась від несподіванки. В це ще досить слабко вірилося, однак прилади вказували на шалений рівень невідомої комп’ютеру енергії десь попереду.

– Цікаво, – пробурмотіла дівчина і взяла напрям на координати, які висвітилися на панелі керування.

Через півгодини, коли Ліна досягла зони 2-1-1А, по дорозі минувши кілька значних шматків металу, то очі її розширилися від щирого здивування.

Посеред десятків розтрощених кораблів, що ліниво плавали у просторі, один виявився повністю неушкодженим. Величезний – певно, в десятки разів більший за «Незламний» – він мав правильну форму рівнобічної трапеції і жодних видимих слідів вогню на корпусі. Невідомий корабель просто висів посеред уламків: на перший погляд абсолютно без ілюмінаторів, без сигнальних вогнів, без будь-яких міток, знаків чи написів. Ліна одразу увімкнула усі сенсори, які мала, та окрім сповіщення про неймовірно високий рівень енергії десь усередині і повну відсутність відомого людству озброєння на борту, більше не отримала нічого суттєвого. Ніяких ознак життя, ніяких сигналів, та жодних адекватних даних про тип випромінювання. Комп’ютер фіксував його, та не міг проаналізувати.

Це було дуже дивно. Можливо, цей величезний катафалк був експериментом – якоюсь новітньою зброєю масового знищення чи Машиною Судного дня. Людство давно розрослося настільки, що цілком могло собі заради забавки створити щось таке. І хоч у Ліни не було жодних підтверджень того, що невідомий корабель був творінням людського розуму, та й в те, що він належить іншій цивілізації якось не вірилося. Зелені чоловічки, якщо вони й існували десь, все ще обачно трималися осторонь. Тож питання було лише в тому, чи вартувала знахідка того, щоб наплювати на протокол і потрапити на борт судна таємно від решти.

«Та вона ні на що не здатна!..»

Ліна зціпила зуби. Вона вимкнула маяк, завела основні двигуни і взяла курс на корабель, не витративши ні секунди на зайві роздуми. Образливі батькові слова відлунювали у вухах одночасно з серцебиттям.

Дуже скоро невідоме гігантське судно заполонило весь оглядовий екран крихітної капсули. Коли дівчина нарешті відшукала декілька вузлів стикування – на довшій з паралельних сторін корабля – то увімкнула програму автоматичної посадки. Сама Ліна тим часом одягнула скафандр, пояс з дрібним спорядженням, прихопила з собою лазерну гвинтівку і, після недовгих сумнівів, Гупі. Його вміння генерувати захисні щити могло стати в нагоді.

Пролунав характерний сигнал – стикування завершилося вдало – і дівчина відчинила шлюз. Пройшовши крізь охолоджувальні випари, Ліна підійшла до дверей і, набравши повні легені повітря, прочинила їх. В середині невідомого корабля виявилося напрочуд темно і дівчина одразу налаштувала ліхтарики на шоломі.

– Так, Гупі, твій час настав, – сказала вона, увімкнувши овального чорно-білого робота. Той одразу ожив, кліпнувши синенькими пікселями на подряпаній чорній поверхні, і весело здійнявся в повітря.

– Вітаю, Ліно!..

– Тихіше, – відказала дівчина і Гупі одразу замовк. – Ми на чужому кораблі і бозна кому він належить. Тож швиденько відшукаємо джерело енергії і назад.

– Добре, Ліно.

– Увімкни свої сканери живих форм. Хоч бортовий комп’ютер нічого не знайшов, та якось не віриться, що хтось міг лишити цю дивну гігантську посудину без нагляду. Одразу кажи, якщо щось раптово оживе в радіусі кілометру.

– Гаразд, Ліно.

Дівчина та робот обережно пересувалися довгим темним коридором, який ніби завертав колом. По дорозі Ліна звірялася з показниками на скафандрі: рівень кисню, температура, тиск, вологість, гравітація, радіація – все в межах норми. Датчики не фіксували жодних отруйних випарів чи відомих людству шкідливих газів, тож через деякий час Ліна опустила забрало шолома і вдихнула, прислухавшись до відчуттів.

Ніби все було добре. Та це «добре», як не парадоксально, викликало лише погані передчуття.

Корабель ледь помітно гудів десь далеко внизу, та окрім цього Ліна чула лише удари власного серця і шум крові у вухах. Густі тіні невдоволено звивалися і швидко перебігали їй за спину, варто було направити світло в інший бік. Часом Ліні ірраціонально здавалося, ніби в’язка темрява була жива і крадькома спостерігала за кожним її кроком, та кожен раз вона гнала геть від себе ці дивні думки. Врешті коридор привів дівчину і робота до великих зачинених дверей: на панелі біля них розміщувалися в ряд дев’ять однакових сфер, що чимось нагадували кнопки в старих ліфтах, про які вона колись читала в книжках. Однак на них не було ніяких знаків чи символів.

Дівчина навмання потягнулася до першої, як раптом Гупі заговорив:

– Ліно, щось ожило в кінці коридору. Фіксую ознаки органічної форми життя. Вид – людина. Відстань – п’ятсот метрів і скорочується.

– Трясця, – дівчина поспіхом вимкнула ліхтарики і коридор одразу занурився у повну темряву. Ліна хутко зняла з плеча гвинтівку і, ставши на одне коліно, увімкнула на ній режим нічного бачення. Прицілилася. Серце шалено калатало в грудях. – Гупі, сховайся за мою спину і накрий нас щитом так, щоб гвинтівка лишилася за його межами, – тихенько прошепотіла вона. Робот відповів своє звичне «гаразд, Ліно», і дівчина навіть попри скафандр відчула знайоме легеньке поколювання на шкірі від енергії щиту, яким Гупі накрив їх.

– Агов? – пролунав незнайомий чоловічий голос. – Гей, друже, ти десь тут? Я бачив твою капсулу в стикувальному вузлі. В мене точнісінько така сама – я теж стерв’ятник з «Незламного». Може, поговоримо, перш ніж хтось з нас зробить дурницю?

Ліна насупилася. Дідько! Ділитися здобиччю ще з кимось геть не хотілося, тож вона продовжувала цілитись, хоча й поки що не бачила незнайомця.

– Дурницю зробиш ти, якщо наблизишся ще хоч на крок.

Пауза.

– О, то ти певно Ліна? – у голосі відчулося полегшення. – Багато про тебе чув. А я Кочмар. Може… Може будемо працювати разом?

– Я не командний гравець.

– Ясно, – Кочмар трохи помовчав, а потім додав: – Знаєш, це було доволі ризиковано – вимикати маяк. Хтось, такий кмітливий як я, міг побачити і зрозуміти, що один зі стерв’ятників знайшов щось цінне і не хоче, щоб про це знали інші… І яка ж неприємність, що маршрут кожного човника чітко означений і доступний усім в загоні. За бажання з ним легко можна ознайомитися і відстежити будь-кого – звісно, якщо трохи заморочитися…

Ліна прикрила очі, відчувши, як наростає в грудях гнів. А най би його!

– Скільки ти хочеш?

– П’ятдесят на п’ятдесят.

Дівчина голосно фиркнула.

– І не мрій. Вісімдесят на двадцять і ніяк інакше.

– Ти скажена! П’ятдесят п’ять на сорок п’ять – це єдине, на що я згоден домовитися. І тільки через те, що ти першою знайшла корабель.

– П’ять за те, що я була перша – це розумно, – погодилася Ліна. – Та все ж тобі варто докинути двадцять п’ять за те, що я не прострілю тобі зад.

Він раптом пирхнув і розсміявся.

– Так я ж можу тобі тим самим дорікнути.

– Я маю щит, а ти?

Пауза. Ліна уважно вдивлялася в темряву через приціл гвинтівки і чекала відповіді.

– І звідки мені знати, що це правда?

– Нізвідки. Можемо стояти і балакати аж допоки ще хтось не второпає пошукати двох зниклих стерв’ятників – запевняю, мені не забракне духу їх всіх перестріляти. Ти можеш погодитися на мої умови – тоді здобич не доведеться ділити ще з кимось – або будемо чекати на інших. Чи на власників цього судна.

Кочмар голосно клацнув язиком.

– Ну хоча б двадцять п’ять, будь людиною!

Ліна зітхнула. В принципі, це була вже й не така погана угода.

– Гаразд, хай буде двадцять п’ять.

Через кілька секунд новий знайомий з’явився перед Ліною особисто. Він також був у скафандрі з опущеним заборолом і тримав у руці бластер. Кочмар виглядав молодо – можливо, був її ровесником, чи навіть молодшим, та вона не зводила з нього уважного погляду, аж допоки він не кинув їй свою зброю.

Ліна веліла Гупі прибрати захист, після чого підібрала бластер і стала на ноги, закинувши гвинтівку за спину.

– А ти не жартувала про щит, – відказав він. Ліна хмикнула.

– Я ніколи не жартую. Ходімо, – вона кивнула у бік дверей. – І без того надто багато часу згаяли. Але тримайся так, щоб я тебе бачила.

– А ти не надто приязна, еге ж? Зброю хоч повернеш?

– Я подумаю.

Дівчина відвернулася і обережно торкнулася першої сфери. Залізні стулки повільно відчинилися з громовим гуркотом і стерв’ятники побачили овальної форми кабіну, що по боках ледь-ледь освітлювалася слабким люмінесцентним світлом. Її металеві стіни були сильно подряпані.

– В мене враження, ніби цьому мотлоху не одна сотня років, та кількість енергії, яку фіксував комп’ютер просто вражає, – сказав Кочмар і обережно ступив в кабіну, з цікавістю озирнувшись. Щойно Ліна з Гупі приєдналися – двері зачинилися. – Як таке може бути?

– Не знаю, – відказала Ліна. Попри те, що кабіна рухалася, дівчина ніяк не могла визначити вгору вони їхали, чи вниз.

– А твій друзяка не підкаже? Він наче теж не щойно з конвеєру зійшов, – помітив Кочмар, кивнувши у бік Гупі. Ліна відчула легке роздратування, та схрестила руки на грудях.

– Це дитяча модель, він не має бази для аналізу таких даних. І якщо ти зараз хоч щось ляпнеш, я перегляну умови нашої угоди.

– Гаразд, подруго, не сердься. Я розумію натяки, – Кочмар трохи помовчав. – Слухай, як гадаєш, що це за корабель? Тобто, я намагався визначити його модель та походження, однак в базі комп’ютера нічого не знайшлося. Може… Його побудували прибульці?

Ліна відвернулася.

– Мені все одно.

– Та як так? – Кочмар витріщив очі. – Тебе не захоплює сама думка про можливість першого контакту?

– Ні. Мені й звичайних контактів вистачає.

Кочмар якусь мить просто дивився на неї, а потім пирхнув.

– Знову натяки… Що ж, правду про тебе говорять.

Ліна подумки лише закотила очі. Їй було начхати на те, що думали чи говорили про неї: дівчина воліла торувати свій шлях сама і не потребувала компанії, аби йти ним. І якщо вона комусь здавалася зверхньою чи самозакоханою егоїсткою – то були їхні проблеми.

Металеві стулки кабіни з неприємним лязкотом роз’їхалися і Кочмар з Ліною опинилися на порозі ледь освітлюваного відсіку. Всередині, куди міг дістатись погляд, далеко до гори тягнулися сотні, а може й тисячі однакових стелажів з різнокольоровими кристалами усіх форм і розмірів: деякі з них світилися, деякі – ні. Ліна зачаровано роздивлялася грандіозне видовище, що тонуло в темряві. Нічого більш красивішого вона в житті не бачила.

– Здуріти! – раптом вигукнув Кочмар, звірившись з показами на скафандрі. – Це воно! Те саме джерело енергії!..

Він щасливо розсміявся і одразу гайнув до найближчого стелажа. Найнижчий ряд кристалів починався ще приблизно в двох метрах над головою Кочмара, але це його не спинило. Він зняв з поясу котушку з тросом і, після декількох невдалих спроб, йому вдалося закріпити гачок на балці. Ліна якусь мить поспостерігала за тим, як хлопець спритно забирався нагору, а потім повернулася до Гупі.

– Роздивись і запиши тут усе, що побачиш.

– Гаразд, Ліно, – робот злетів догори і майже одразу загубився серед густої, в’язкої пітьми.

Це все ж було дуже чудернацько. Існували вантажні кораблі без органічного екіпажу, які йшли визначеним ШІ курсом, та Ліна ніколи не чула, аби вони хоч колись перевозили щось настільки цінне без людського супроводу. Це не давало їй спокою – погане передчуття, що все було аж занадто добре, аби бути правдою.

У повітрі тхнуло чимось неприємно солодкуватим. І поки вона роздумувала, Кочмар видерся на нижній ряд і почав аналізувати кристали.

– Те саме, що й на човникових сенсорах. Жодних даних про тип випромінювання, чи виду енергії, ніяких слідів радіоактивних елементів. Очманіти!.. – він обережно доторкнувся до найближчого пурпурового кристалу і крикнув: – Він теплий! Цікаво, чому…

Ліна зітхнула і розізлилася на саму себе. Вона не мала часу на сумніви і вагання. Зрештою корабель міг просто зламатися: могла дати збій навігація і тому він тут – таке теж не виключено. А екіпаж або помер, або не зміг самостійно полагодити системи і полетів за підмогою… Та чи мало що могло статися?.. Зараз головне – забрати стільки кристалів, скільки зможе, і драпати.

– Гей, подруго, не допоможеш?

Відкинувши геть усі погані передчуття, Ліна попрямувала до хлопця. Однак на півдорозі зупинилася і насупилася: настил тут був якийсь нерівний – місцями м’який, а місцями щось ніби хрустіло під ногами. Дівчина опустила голову донизу і світло від ліхтариків на шоломі вперше ковзнуло по підлозі.

Крик застиг ще в грудях – від шоку і жаху Ліна заціпеніла, не в змозі ні вдихнути, ні зробити крок. Майже як у дитинстві, коли вона настільки боялася батькового гніву, що не могла ні поворухнути пальцем, ні видусити з себе бодай звук. Огидне відчуття липкого страху розповзлося шкірою, проникло у м’язи, у внутрішні органи, в спазмі скрутивши шлунок у вузол. До горла підкотила жовч.

– Ліно?.. Слухай, мені здається, чи якось стало темніше?..

Дівчина не могла відповісти Кочмару, вона його майже не чула. Кістки – чорні й сірі, роздроблені й цілі, поміж напіврозкладених тканин і закривавлених нутрощів: кишківників, легень, нирок, сердець… мізків… І чим більше тоненьке світло вихоплювало деталей, тим сильніше її нудило від споглядання залишків роздертих, обвуглених, перекручених людських решток, залитих якимсь прозорим слизом. Якщо ці люди були живі, коли з ними таке зробили…

– Гей, подруго, здається, щось тут не так, треба вшиватися… Ліно, ти мене чуєш?..

Дівчина повільно підняла голову і розсіяне світло невпевнено ковзнуло по стіні. І між вже знайомого фаршу з тканин, кісток, м’язів і органів, з неї стирчала чиясь майже розкладена рука.

Волосся на загривку стало дибки. І Ліні знову здалося, що вона відчула на собі чийсь уважний, ворожий погляд.

Щось живе було на цьому кораблі увесь час. Щось у темряві.

Щойно вона подумала про це, як жах, що скував її, схлинув, немов хвиля. Не давши собі навіть змоги отямитись, Ліна кинулася навтьоки назад до ліфту.

– Гупі, повертайся, швидко! – у відчаї гаркнула вона в передавач, не збавивши темпу. Бігти вперед. Швидше, швидше – єдине, про що вона могла думати.

– Ліно, зажди! Почекай мене! – крикнув Кочмар і дівчина, залетівши до кабіни побачила, як темрява опускалася згори все нижче, як щезали один за одним вогники кольорових кристалів на безкінечних рядах. Хлопець зістрибнув зі стелажу і з неприємним звуком хляпнув у людські рештки. Ліна затулила собі рота долонею, аби її не знудило.

– Що за… – почав був Кочмар, а коли розгледів, куди впав, то заволав істерично. – Ліно, стривай! Ліно, допоможи мені, будь ласка! Не кидай мене тут!.. Я… Я не можу підвестися, благаю! Дай хоч якусь зброю!..

Темрява стрімко наближалася до нього. Вона вже не ховалася по кутах, а наступала – впевнено, швидко, як хижак, що нарешті вполював здобич. Кристали згасали один за одним, тіні густішали, набували чудернацьких форм, переплітались між собою ніби в бажанні проковтнути все живе на своєму шляху. Однак Гупі, вочевидь, не дуже цікавив пітьму, бо винирнув з-поміж темних хвиль без будь-яких пошкоджень. Щойно він влетів у кабіну – і дівчина потягнулася до сфер.

– Ліно, благаю! – вигукнув Кочмар і голос його зірвався аж до хрипу. – Ти ж не така!

Ліна притулилася спиною до кабіни і спостерігала за тим, як пітьма оточує хлопця зі всіх сторін.

– Ні, – голос її ледь помітно дрижав. – Така. Вибач.

– Ліно!..

Вона натиснула на першу-ліпшу сферу і стулки з гуркотом зачинилися, відрізавши дівчину від побачених жахіть, від живої голодної пітьми, від крику Кочмара. Ліна повільно сповзла на підлогу – її всю трусило ніби в лихоманці. Дістатися човника і валити звідси. Подалі, якнайшвидше, геть…

– Чому ти не сказав? – запитала дівчина, поглянувши на робота. – Чому не попередив про… темряву? Що вона жива?

– Ліно, я не розумію твого питання. Я не виявляю жодних біологічних організмів крім тебе в раніше окресленому тобою радіусі.

Дівчина опустила очі додолу. Жодних біологічних організмів. Кочмар… А вона навіть не спитала, ім’я це його чи прізвисько…

Погляд Ліни механічно блукав по подряпаній металевій підлозі, аж поки не зачепився за якесь слово, що було кимось видряпано у самому куті кабіни. «Pragarta», прочитала дівчина, та вона не знала, що це означає.

– Гупі, – покликала вона робота самими губами. – Можеш перекласти?

– Звісно. Pragarta, – почав робот. – У перекладі зі старолитовської – пекло. Походження – планета Земля.

Пекло… Ліна підвела очі догори і наткнулася на сфери. Дев’ять – як кіл у древнього Данте. Збіг?..

Кабіна зупинилася. Ліна зняла гвинтівку, приклала до плеча і з острахом поглянула у приціл. Дівчина відчувала, як її трясло, та все ж вона не збиралася здаватися без бою. У космос потрапляли лише особливі люди. Тож навіть Пеклу не вдасться залякати її, бо одне вона вже пережила.

– Накрий мене щитом, Гупі. Це ще не кінець.

Залізні стулки з лязкотом відчинилися.

***

Стерв’ятники були всюди.

Вони рискали космосом в пошуках енергії, аби забезпечити продовження своєму існуванню. Для когось це було паливо з хімічних сполук, для когось – душі людей. І допоки людська імперія процвітатиме в своєму хаосі, темрява буде лише на один крок позаду. В тінях, що відкидає сонце, в кутках корабельних кают. Терпляча, спостережлива й ненаситна.

Завжди.