Ab Purgatorio

Далеке майбутнє.

Сонячна система, пояс Койпера.

Поодинокі льодяні брили різних розмірів і форм виблискували, відбиваючи промені далекої Зорі. Сонце звідси виглядало геть малим, але з усім тим дуже яскравим кружечком. Астероїдні пояси давно стали важливою частиною економіки, проте після сотень років розвідки, більшість промисловості в поясі Койпера вже встигла занепасти: твердий метан, аміак та інші поширені тут речовини, було визнано все ж занадто дорого видобувати в складних умовах відкритого космосу і так далеко від центрів цивілізації. Ті звісно ж, традиційно зосереджувалися навколо планет, яких Сонячна система мала вдосталь, зокрема й усіяних тими самими корисними копалинами. Відтак, пояс, за мірками відкритої економіки, спорожнів.

Однак, було б помилкою назвати його цілком порожнім. Загалом, тут можна зустріти три види людей: астрономів, яких приваблювала відносна чистота від електромагнітного забруднення внутрішньої Системи; контрабандистів, для яких астероїди на краю системи були такою собі вільною гаванню, архіпелагом на межі беззаконня і цивілізації; і патруль системи, який в тому числі займався виловом другого "виду" місцевих, а також виконував контроль над міграцією і рідкісними випадками допомоги законослухняним громадянам, які опинилися в поясі з тих чи інших причин.

Серед безкрайнього поля блискучих плям, малий патрульний корабель стрімко рухався вперед, минаючи астероїди один за одним. Коли враз, навколо різко стемніло…

– Входжу в зону затемнення Нептуна, як чути? – я монотонно, проте якомога чіткіше прозвітував, не випускаючи з поля зору навігаційний радар всіяний сигнатурами астероїдів, той став моїми очима в майже непроглядній темряві, над якою домінували цятки далеких зір.

– Підтвер… ую… – по радіо прошумів жіночий голос диспетчерки, – …радарі… исто…

– Зв'язок зовсім поганий, переходжу на загальну частоту.

Хоч я й сказав це, та схоже й там зв'язок був геть кепським. Що ж, доведеться повертатися, інакше отримаю від начальства за роботу без зв'язку. Неприємна прикрість першого ж дня роботи на новому місці. Буду надіятися на те, що з того боку мене чують:

– Зв'язок поганий. Повертаюся на станцію. Мене чути?

Я вслухався, як міг, але з навушника лунав лише радіошум. Чи дійшла до них моя передача "бліндом", чи ні, протокол вимагав прямувати назад, якщо встановити двосторонній зв'язок не виходить. Попри це, я все ж сподівався, що несподіваний збій був тимчасовим, як це іноді бувало зі мною в Поясі Астероїдів, тому сповільнявся дуже неохоче.

"Якщо подумати, то в ПА подібне ставалося через металовмісні астероїди, яких в ПК майже не було…" – лише встиг подумати я, коли почув ледь розбірливе дзижчання, ритмічне й організоване, характерне для людського голосу, який перекрикувала статика. Схоже, все було не так погано, як я подумав, можливо якісь з астероїдів таки містили метали і я потрапив у своєрідну "клітку", куди сигнал станції просто не пробивався.

Як я й подумав, просто рух вперед поступово покращував сигнал, надаючи чіткості голосу, який, вже чутно, належав жінці, що принесло мені короткочасне полегшення…

Все ж, є проблема. Це не диспетчерка. Говорила якась інша жінка:

– Мене хтось чує!!? – в її голосі були нотки сильної роздратованої терміновості. Ще кілька разів вона повторила те саме питання, мало не зриваючи голос, коли нарешті здалася, не маючи відповіді. Вона налякана? В небезпеці? Може бути пастка також, але зволікати не можна, якщо все серйозно.

Я ледь торкнувся кнопки передавача і в ту ж мить перебрав у голові як спілкуватися з цивільними в надзвичайній ситуації.

– Пані, ви мене чуєте? – я намагався звучати дружньо, але при цьому впевнено і надійно. Зробив паузу на мить, вслухавшись, чи буде відповідь. ЇЇ не було, тому я продовжив, на випадок, якщо вона з якихось причин не могла мені відповісти вже зараз або була в стані шоку, – Говорить сержант Колі Бертон, патрульне судно МК91-1542 патрульного флоту Сонячної системи. Прошу, дайте знати, що ви мене чуєте.

Я знову вслухався в навушник, який майже нечутно шипів. Немає відповіді. Радар також мовчав, ні сигналу транспондера, ні навіть якогось теплового випромінювання. Значить подумки засікаю десять секунд і повторю все знову.

Десять.

Дев'ять.

Вісім.

Сім.

Шість.

П'ять.

Чотири.

Три…

Тут раптом навушник розірвався від шуму і гуркоту, від якого мало не сталося те саме з моїми барабанними перетинками. Оговтався я до звуку шуму десь на фоні та важкого, переривчастого дихання. За мить, вже знайомий жіночий голос врізався в мої вуха, цього разу в ньому були нотки плачу:

– Якщо… – вона схлипнула і прочистила горло, – Якщо хтось це чує, то будь ласка, скажіть… скажіть нашим рідним, що ми, напевно, загинемо тут, – на фоні було чути якийсь рух, шарудіння паперу і щось невелике, схоже на ручку, з тріском вдарилося до металу підлоги. Вона продовжила: – Ми зібрали список усіх людей на борту, я зараз зачитаю його тричі.

В цю мить, я знову включив передавач і повторив своє повідомлення, одразу опісля вслухавшись у навушник:

– …Бренс Марте, Джулі Рідз, Катерина Кіт, Доні Броун… – вона говорила повільно і чітко, роблячи усе для того, щоб не втратити на марно можливість, якщо її повідомлення досягне когось.

По другому колу я знову марно спробував зв'язатися, після чого вирішив просто прослухати повністю третій раз, де голос жінки вже помітно здавав. Цікаво, яке ім'я належало їй? Перше в списку? Останнє? Зараз я лише міг сподіватися, що вона скаже що-небудь, щоб вказало на місцеперебування корабля.

Разом з тим, тепер я чіткіше чув звуки з оточення корабля: шум кроків, розмови, десь далеко на фоні звук сирени, плач немовляти… Якби я лише міг щось зробити…

Тим часом жінка завершила останнє коло зачитування списку і замовкла. Невже все? Невже я нічого не можу зробити? Я вслухався і зрозумів: вона говорила з кимось ще. Вирішують, що робити далі? Так чи інакше, зв'язок цього разу не обривався.

Я знову пробую зв'язатися. Знову дарма.

Десь за хвилину віддалений металевий стукіт кроків погучнішав, після чого та сама жінка знову заговорила:

– Головний інженер каже, залишилося менше ніж годину кисню. Ну… насправді, вони точно не знають, скільки, може бути п'ятдесят хвилин, а може бути п'ять… Розгерметизація в носі корабля серйозна. Ми все надіялися, але кисневий генератор розірваний. Вони нічого не можуть з цим зробити… – голос наповнений зневірою затих і повернувся вже після кількасекундної паузи, – …Пілоти не пережили зіткнення, їх винесло разом з містком у відкритий космос… Бред бачив одного в ілюмінатор…

На фоні було чутно, як хтось сказав "Щасливчики".

Хтось інший сказав "Облиш того передавача", на що жінка вже трохи далі від мікрофона відповіла "Не всі можуть отак, як ви сидіти спокійно в останні хвилини свого життя". Хтось ще сказав "Залиш її", після чого вона продовжила у мікрофон:

– Це, напевно, остання передача з цього клятого корабля. Хіба що я раптом зійду з розуму від кисневого голоду, – вона спробувала пожартувати, на що сама ж одразу зітхнула.

– Не сумуйте, – незнайомий чоловічий голос пролунав трохи далі, після чого ще кілька охочих попрощалися в ефір.

Посеред всього, я вже стрімко рухався назад до патрульної станції. Якщо щось і могло відстежити місцеперебування корабля, то це був би наш радар далекої дії. Часу обмаль!

Чому зв'язок зі станцією зник саме в такій критичній ситуації? Кожна мить віддаляла пасажирів невідомого корабля від смерті. Чи встигну я?

Червоний вогник станції вже чітко видно. Ще трохи. Чому зв'язок не працює?

– Як чути? Говорить МК91-1542, – я говорив гучно, стримувався, щоб не закричати.

На хвилі станції стояв шум, проте в ньому вже ледь вчувалося людське дзижчання.

Ще трохи. Я вслухався в дзижчання, намагаючись розібрати хоч щось.

Попереду усе заповнили блискучі плями, а отже скоро я покину затемнений сектор Нептуна, тоді до станції як рукою сягнути.

– …к чути… – прорізався голос з навушника, – …танція…

– Говорить МК91-1542. Мене чути?

– …ю… ре… ртайте… нцію… – схоже, мені наказували повернутися назад.

– Я отримав сигнал SOS від невідомого корабля.

У відповідь було лише шипіння.

Станція висіла на орбіті Нептуна такою ж, якою я її покидав: антени, маячки та коридори утворювали металевий лабіринт, подекуди всіяний більшими приміщеннями. Зв'язок налагодився, як тільки я наблизився, та на моє здивування, звідти прийшов лише наказ стикуватися. А на мої заперечення про надзвичайну ситуацію сказали, що пояснять все на місці.

Все ж, гаяти часу я не збирався. Якщо через моє зволікання помруть люди, то це буде на мені. Вправним маневром я зрівнявся зі шлюзом станції та швидким кроком рушив всередину.

– Пане лейтенанте, що це означає? – я здивувався, побачивши командира.

– Ви тут недавно, сержанте Бертон. – він махнув рукою, щоб я розслабився і провів мене до свого кабінету.

Я й справді перевівся сюди після чотирирічної служби на орбіті Марсу. Більша зарплатня, більше вихідних і довша відпустка – все це з відносною безпекою в межах Сонячної системи, навіть тут, на її краю, робили це дуже привабливим місцем для роботи. Крім цього, тут я міг принести більше користі для флоту, ніж на задньому дворі великої колонії. Єдиний мінус Поясу – це безлюдність через велику відстань до великих міст.

Командир продовжив:

– Ще треба звикнути до того, що у нас тут є звичним ділом.

– Що ви маєте на увазі?

– Під час патрулювання ви вловили тривожний сигнал і повідомлення з корабля. – він говорив неспішно, на що я лише більше здивувався, адже корабель досі потребував допомоги. – Не хвилюйтеся, ми його теж чули, як і всі ваші повідомлення. Дуже прикро, що були проблеми зі зв'язком в перший же день вашої роботи.

"То ось, чому мене відкликали, вони вже відправили корабель, який підходив значно краще для виконання завдання".

– Ви вже надіслали пошуково-рятувальну операцію?

– В цьому нема потреби, – я напружився, на що він швидко продовжив, – Ці повідомлення… цей феномен… тут часта справа. Ми на краю системи, де ефір значно чистіший, ніж там, звідки ви до нас перевелися.

– Феномен? Який феномен?

– Ці повідомлення не з поясу Койпера, – він увімкнув настінну голограму, – вони взагалі не з Сонячної системи.

На стіні з'явився новинний запис з довгим списком імен і фото. Заголовком були слова "Рейс LMFC-18940971: Що відомо?". Я наблизився і прочитав прізвища одне за одним, в яких одразу впізнав кілька. Джулі Рідз… Доні Броун… – імена зі списку, який зачитувала жінка. Знайдені… мертвими… в уламках пасажирського корабля…

– Як це можливо? Якщо вони говорили зі мною ще двадцять хвилин тому?

– Цій новині вже вісімдесят один рік. Точніше, річниця буде за 3 місяці. Зниклий пасажирський шатл, розбився при перельоті десь якраз за вісімдесят один світловий рік звідси. Ніхто не вижив. – Він опустив руку мені на плече, приводячи трохи до тями, – Заспокойтеся, все добре, ви нічого не могли зробити. – Він глянув мені у вічі й продовжив: – У нас на станції заведено віддавати шану таким повідомленням з минулого. Давайте, я проведу вас до стіни, де ми збираємо пам'ятні вирізки статей про загиблих, чиї повідомлення прибиває до нашого сектору, можете побути там і зібратися з думками. До завтрашньої зміни вас звільняю від обов'язків.