Я не я

Темряву прорізав промінь м'якого світла. Підсвічене екраном планшета, в ній з'явилось округле обличчя. Невисокий лисий чоловік розвернув екран від себе, боязко посвітив навколо. Він був у великому залізному контейнері, заповненому порожніми ящиками. Щось ворухнулось між них. Ще один чоловік, високий і худорлявий, як святий з ікони, затулився долонею.

– П-привіт, – обережно привітався власник планшета.

– Що сталось? – примружився сусід навпроти. – Хто ви?

– Не знаю, я сам щойно… о!

Він побачив великий важіль. Ручка з зусиллям піддалася, двері контейнера з гуркотом відчинились. Чоловік з планшетом поглянув у щілину, потім відштовхнув двері ногою. Похитуючись, обоє вийшли назовні. Контейнер стояв серед безлічі таких же контейнерів на широкій платформі всередині величезного «бублика» космічної станції. Сонячне світло швидко ковзало по коробках заводів, складів, сталактитах антен, і за пару секунд настала ніч. Станція була безлюдна. Не світилися вікна, не їздили потяги, не сновигали фари автомобілів. Всього лиш кілька цяток габаритних вогнів червоніли в далині.

– О ч-чорт! – вигукнув той, що з планшетом. – Н-ні, ні!

– Ми проспали, – сухо сказав інший.

– Якась дурня, без нас не могли полетіти… – на планшеті світився час «17:32». – Три години..!

– Спішити нам, бачу, вже нікуди, – промовив худорлявий. – Евакуація скінчилась. Як можу до вас звертатись? Я Сильвестр.

Той був на своїй хвилі та крикнув у далечінь, – «А!». Та у відповідь не було і луни. Чоловік помахав планшетом, але марно. Станція крутилася собі разом з астероїдом у центрі, байдужа до якоїсь там ледь помітної цятки.

– Три години, – повторив Сильвестр, чухаючи носа. – Нічого, зараз треба в доки, може там ще працює зв'язок. За нами мусять повернутись.

– Так, ви праві. До речі, я Палат.

Чоловіки потисли одне одному долоні. Палат кивнув і обоє перевальцем побігли по вигнутій білій дорозі. Світло знову почало пробиватися крізь трикутні вікна, настав ще один двадцятихвилинний день.

– Ай! – Палата ніби щось ужалило і він потер око.

– О, в вас теж це, – помітив Сильвестр.

В праве око кожного на цій станції при прибутті вставляли контактну лінзу. На ній виводилася вся корисна інформація, і тепер світився жовтий значок вигадливої форми.

«Дякуємо за внесок. Ваша унікальна нагорода згенерована».

– Тупі значки, – процідив крізь зуби Сильвестр.

– Але ж класно, – навпаки зрадів його супутник, – як зарплата, тільки щодня.

– Це як старі дурні ігри. Ще й з цими квадратиками.

– Це QR-коди. Класно, правда?

– Класно. Ми самі на станції! Куди летить орда «Клешень». Ви знаєте взагалі скільки вони станцій покрали? Вісім! І будуть тут не морозиво виробляти, – кораблі, танки й ракети, багато ракет. Ви хто, до речі?

– Водій. Я отут вантажі возив з доків. А ви?

– Фотограф, журналіст.

– Ой, важко як… – Палат витер піт з лоба.

Обоє спинилися віддихатись коло циліндричної будівлі, куди сходилися кілька доріг з усіх боків. Двері не працювали, та Палат впевнено підійшов до пожежного щитка й дістав звідти лом. Сильвестр за його прикладом схопив пожежну сокиру, хоч гадки не мав що з нею робити. Палат завзято розсунув двері новопридабним інструментом. Лишалося ще трохи, щоб пролізти, коли Сильвестр спинив його.

– Чуєш? – спитав він, піднявши палець.

Десь поруч щось шурхотіло, ніби тягнули щось важке.

– Агов! Ми тут! – крикнув Палат.

– Тихо ти… – Сильвестр схопив його за плече і певно облаяв би, але стримався.

Звук припинився. Палат вирвався, протиснувся в двері та побіг по сходах униз, світячи планшетом. Сильвестр, стиснувши міцніше сокирку, швидко пішов слідом. Яскравий прямокутник дисплея лишався йому єдиним орієнтиром у пітьмі.

Троє людей у легких скафандрах без шоломів тягнули великий зелений кейс. Здивовані, вони спинилися в світлі ліхтариків на плечах. Двоє жінок і один чоловік, незнайомці опустили свою ношу.

– Хоч хтось лишився! – зрадів Палат. – Ви ще не полетіли?

– Ні, – відповіла одна жінка, – ви… Що ви тут робите? Станція скоро розвалиться.

– Розвалиться? – зойкнув Палат.

– Ну так, – підтвердив чоловік, – ми ж не можемо здати її «Клешням».

– Вітаю, – Сильвестр тільки-но спустився зі сходів.

– Ви оце… обережно з інструментом, – зауважив чоловік у скафандрі.

– А ви хто? – спитав фотограф насторожено.

Незнайомці перезирнулись.

– В нас завдання вивезти цінні речі, – відповіла досі мовчазна жінка.

– Ті, що вивозяться, – пояснив колега. – Все інше мусить бути знищене.

– Нас забули, розумієте? – Палат вдивився в очі, як він вирішив, командирки. – Оті свинтети, федерати оті, нас – забули. У вас же буде місце на кораблі? Я розумію, кожен кілограм на рахунку, але я вам віддячу. Ми, – він показав на Сильвестра, – віддячимо. В мене дочка в «Космобуді» працює, вона має гроші.

Командирка набрала щось на екранчику на руці та показала двом своїм колегам. Ті перезирнулись і після короткої паузи кивнули.

– Добре, – погодилась вона, – так і бути. Але оце, – вона вказала пальцем на Сильвестрову сокиру, – лишіть десь. Це зайві кілограми. Краще поможіть нести.

Сильвестр неохоче поклав сокирку на сходи. Палат же завзято схопився за ручку кейса, фотограф узявся за кільце позаду і всі п'ятеро повільно вирушили до грубо розсунутих дверей.

– А ви тутешні? – поцікавився Палат. – Чи вас спеціально прислали? А давайте знайомитись. Я Палат, а це Сильвестр. А ви?

– Слухайте, давайте знайомитись, коли прийдемо, – перебив фотограф.

– Ні, я Яна, – представилась командирка, – це Роза, а то Ігор. Але це нічого не змінює. Вперед!

Огорнена темрявою, станція виглядала ще більшою. Навіть недовгий коридор перетворився на нескінченний ряд однакових секцій. Сильвестр рахував їх, уявляючи де приблизно перебуває. Доки мали би бути вже близько, і якщо стартувати швидко, – міркував він, – то на це піде десь пів години. Палат натомість безтурботно роздивлявся рятівників. А ті з напруженими обличчями ішли все далі.

– Все, тут поставте, – наказала командирка своїм. – Ось наш шаттл.

На круглому майданчику, одному з кількох у ряду однакових майданчиків, стояв зелений шаттл чи то конвертоплан, накритий синім брезентом. Мабуть тут його й сховали від зайвих очей. Гвинтами він очевидно рухався в повітрі станції, а пройшовши шлюзи, вмикав реактивні двигуни. Рятівники стали стягувати брезент, щось звіряли зі своїми записами, і Сильвестр із Палатом виглядали там зовсім зайвими. Сильвестр не поділяв гарного настрою Палата.

– Ти розумієш хто це? – шепнув він. – Вони мародери.

– Та які мародери, – відмахнувся Палат, ти що?

– Дивись, для чого їм було ламати двері? Якби це офіційно щось вивозили, було б і світло, і транспорт. Чого в них різні скафандри? А головне, чому там двоє жінок… Гадаю, десь там в них ще спільники…

– Слухай, ти що оцей, як його, мізогініст? А як мародери, це краще, ніж здохнути на станції. Ми для них теж дивні.

– Я навіть підозрюю – конкуренти, – сказав Сильвестр іще тихіше. – Сам подумай, вони повірили, що нас забули? Та це звучить як тупа відмазка. А знаєш, що вони роблять з конкурентами? Отаким-от цвяхом, – Сильвестр розвів долоні, показуючи яким, – прибивають за руку до стіни.

– Знаєш, як воно і так, я готовий руку й віддати. Хочеш лишитись отут?

– Я не кажу «лишитись», я кажу, що порятунок дорого нам обійдеться. Загнуть за нас викуп і все, сиди молись.

Тим часом станція здійснила черговий поворот і за вікнами приміщення день змінився ніччю.

«Дякуємо за внесок. Ваша унікальна нагорода згенерована» – прийшло знову сповіщення.

Поки мародери возилися з паливним шлангом, Сильвестр упевнено, але стиха, пішов до шаттла з іншого боку. Палат примружився і прослідкував поглядом.

Сильвестр напрочуд швидко опинився за шаттлом. Ще трохи і він повернувся, ставши там, де й був. Він витер штани, на яких з’явилися якісь масні плями, поправив розпатлану зачіску та став рівно, як солдат на вахті. Помітивши увагу Палата, він з підозрою поглянув на нього.

– Що дивишся?

– Що ти там робив? – шепнув Палат.

– Де «там»? – здивувався Сильвестр.

– Ну, за шаттлом отим.

– Що «за шаттлом»?

Мародери доти ввійшли до транспорту. Командирка крикнула залити паливо та окислювач, єдиний чоловік серед них поніс важкі каністри. Щось загуркотіло, запрацював якийсь пристрій.

– Гей, а нам що робити? – гукнув Палат.

– Йдіть сюди, діло для вас є, – почулося нерозбірливо.

– Ну, – зітхнув Сильвестр, – зараз щось буде.

Невпевнено він ступив на трап і, пригнувшись, зазирнув усередину шлюза. Світлі, тільки посірілі від часу стіни, справляли враження, що це музейний експонат. Наступний відсік був завішений сітками з усіляким мотлохом. Палат жваво обігнав товариша, розсунув сітки та з'явився перед екіпажем. Усміхнений, він чекав наказів.

– Беріть оце-во, – наказав єдиний чоловік серед мародерів, – і несіть за мною. Ще трохи і забираємось.

За мить секцію станції накрила ніч. Вона потрапила в тінь астероїда і світло перестало линути крізь вікна по обидва боки «булика». В лобовому склі почорніло і тільки вогники приладів окреслювали стіни. Палат заплющив очі, а коли розплющив, уже настав новий двадцятихвилинний день.

«Дякуємо за внесок. Ваша унікальна нагорода згенерована».

– Т-тупі значки, щоб їм! – Сильвестру закрило огляд віртуальною нагородою і він заплутався в сітках.

– Значки? Ви теж їх маєте? – зазирнув чоловік, судячи з пристроїв у руках, навігатор.

– Звичайно, ми ж тут працюємо. Працювали.

– Заждіть, – Сильвестр підняв вказівний палець, – навіщо слати нагороди, якщо на станції все вимкнено? Ніхто ж не працює, всі полетіли.

– Тільки ми арбаємо, – засміявся навігатор.

– Ні-ні, тут щось не так. – Сильвестр почухав підборіддя, – Мережа, мені треба в мережу…

– Слухай, не час котиків дивитись, – застерегла командирка. – Нам треба затаритись і драпати.

Внутрішній «інтернет» станції через лінзу не працював, зв’язку не було. Палат надув щоки й став щось набирати на планшеті. Сильвестр набрид йому, але треба було терпіти його присутність. Під важким поглядом командирки обоє взялися до роботи.

Тягнучи черговий важезний контейнер, Палат і Сильвестр зупинились перепочити. Було важче, ніж раніше, обоє поглянули у вікна.

– Мені здається, чи зорі трохи швидше летять? – спитав Палат, не чекаючи відповіді.

– Швидше, – вклинилась командирка, – станція крутиться все швидше, відцентрова сила росте. Колись її розірве і бах! І все розлетиться. Але до того, як «Клешні» препруться сюди.

– Тобто, – зрозумів Сильвестр, – кожен день коротший, а гравітація сильніша.

– Десь так, – скривались командирка. – Але я не дуже в фізиці.

«Дякуємо за внесок. Ваша унікальна нагорода згенерована».

Раптом друга мародерка схопила важкий кейс і з несподіваною силою жбурнула його в Сильвестра. Той відскочив, але заточився та впав. Контейнер, який він ніс, гепнувся об підлогу й відкрився. Там лежали білі коробочки з написами «вибухонебезпечно». Нападниця сіпнулась в один, в інший бік і побігла в темряву одного з коридорів.

– Що це було?

– Що ЦЕ було?! – показав Сильвестр на вантаж.

– Яно! Янооо! – закричав навігатор. – Щось не так із Розою. Ти чуєш?!

Командирка Яна не менш здивована влетіла в кімнату. Розгублена, вона дивилась то на своїх підлеглих, то на водія з фотографом.

– Якого біса? Що її вкусило?

– Вона кинулась… кхе, в мене… отим… – Сильвестр важко підвівся, потираючи забитий бік.

– Це прозерпінський мікоз, – повчально пояснив Палат.

– Не мели дурню, – перебила Яна, – знайдіть її, всі троє. В нас мало часу.

Сильвестр тепер плентався позаду, поки Палат боязко озирався кожні кілька кроків. Навігатор Ігор дорогою зненацька спинився. Вони стояли на мосту між заводами, як над каньйоном, у дні якого блищала вода. Довге плесо тягнулося по периметру «бублика» станції, виблискуючи в промінні сонця. Сильвестр минув навігатора, та відчувши лихе, поглянув назад. Той піднімався по сходах на платформі вище. Ще трохи і Ігор дійшов до вантажного крана. Ввімкнувся двигун, важка клешня повільно посунула в бік шаттла, загрозливо розгойдуючись. Клешня доїхала і стала опускатись. Командирка ж упевненими кроками вийшла з апарата, стала на віддалі та випросталась. Її нітрохи не лякало те, що зараз мало статись. Захвати зім’яли обшивку й відкинули її вбік.

– Ти… ти що робиш? – спитав Сильвестр збентежено. – Ти здурів? Ти чуєш?

Він зняв черевика та кинув в Ігора. Той упав і проїхався задом по сходинках.

– Що? Га? – той ніби прокинувся.

– Дивіться! – показав Палат.

Роза, човгаючи, сунула до них. Чоловіки напружились.

– Хтось б’є жінок? – спитав Палат.

– Щ-що сталось? – Роза виглядала заспаною чи приголомшеною. – Де я?

– Ти це, не підходь, – попередив Палат. – Давай без цього. Ти чого в людей кидаєшся?

– Я? Я… – ще трохи і вона б розплакалась, бо, судячи з усього, справді не розуміла що сталось.

– Ану! – кринув Сильвестр і дістав щось чорне з кишені. Ігор та Роза підняли руки. Бо Сильвестр тримав дещо схоже на пістолет. – Поперед нас, марш! – скомандував фотограф, – бо зараз відфотошоплю вас, мати рідна не впізнає.

Прийшли обоє всередину вкушеного краном шаттла так і тримаючи руки вгору. Сильвестр, дорогою повернувшись за взуттям, задоволено привів їх до командирки, поки Палат підтюпцем ішов поруч. Німа сцена тривала з пів хвилини.

– Хтось пояснить, що відбувається?! – крикнула Яна.

– Здається, я маю ідею, – підняв вільну руку Сильвестр. – Схоже, ми всі зазомбовані. Нам краще зібратися тут і нікуди не ходити.

– То прозерпінський мікоз? – зойкнув Палат.

– Хтось змушує нас виконувати завдання, про яке ми не знаємо. Хтось дуже не хоче, щоб ми звідси полетіли.

– Ну то ми не винні, – подала слабкий голос Роза.

– Тихо! Ви – так. Але з іншими вами я б дуже хотів побалакати. Я думав – чому це система шле нам нагороди за щоденну роботу. Так ось, система не працює. Це робить… – інша система.

Сильвестр схопив пальцями лінзу в своєму оці та вийняв. Решта з нерозумінням поморщились.

– Я б радив усім вийняти свої лінзи, бо за дві хвилини в нас новий день і новий код.

Решта, повагавшись, так і зробили. Палат так і сяк роздивлявся лінзу та непомітно сховав її в кишеню.

– А тепер я поясню, – Сильвестр став ходити по колу, не відпускаючи зброю. – «Клешні» хочуть отримати станцію. Знаючи, що Федерація її знищить, вони заслали агентів – нас, щоб ми мимовільно сховалися і почали діяти, коли решта евакуюються. Поки триває збір інформації про обставини, ми справжні, ми оцінюємо становище і наслідки попередніх дій. Ми спілкуємось і вигадуємо різні круті речі. Потім відкориговані команди надсилаються нам через лінзи як щоденні нагороди, щоб не викликати підозр. Ми просто звикли на них дивитись, це ж класно, маленька зарплата чи знижки. Після цього ми виконуємо команди, як роботи, суворо за отриманим планом. Але хтось повинен це все контролювати… Хтось, у кого є робочий комп’ютер. Палате, що ти постійно набираєш на планшеті?

– Своє, по роботі. – збентежився той.

– Скажи, Палате, чому зазомбовані побували всі крім тебе? А ще… Ти маєш програмку для зчитування кодів? Я зрозумів у чому справа, коли Палат спитав мене куди я ходив. Але я не ходив нікуди. Точніш, не пам’ятав.

– За шаттл, – нагадав той.

– За… – Яна залаялась. – Козел! Це ти шланг перерізав!

– Стоп-стоп, – це робив не я, інший я.

– Я не я… Начорта?!

– Не треба… – Сильвестр позадкував. Яна схопила трубу, що валялася поруч, коли підлога здригнулась і заскрипіла. Станція крутилася все швидше і зброя випала з рук.

Сильвестр не забарився, підскочив до Палата й приставив до його голови щось чорне, що зручно лягало в долоню.

– Показуй коди, свинтет, – процідив він.

Той зблід і мовчки продемонстрував екран планшета, де поряд з QR-кодом писалося: «Забути попередній цикл», «Забути попередній цикл», «Забути попередній цикл», «Забути попередній цикл».

– Щ-що? – вирячились решта четверо.

– Дивіться, – пояснив Сильвестр, – коли ви стали заправляти шаттл, це було логічно, це робили ви, справжні. Але комп’ютер наказав перешкодити відльоту. Він хоче лишити вас тут.

– Навіщо?! Комп’ютер винуватий?!

– Так, щоб ми врятували станцію, бо «Клешні» не встигають прилетіти. Вони не знають коли точно скінчилась евакуація, це плюс-мінус доба.

– То нам і втекти не можна, і станцію лишити? – спитала з розпачем Роза.

– Так вигідно «Клешням». Але… ви думали що потім?

– Еее… якби я програмував когось, – вирішив Ігор, – наказав би самознищитись.

– Ну клас! – заволала Яна. – І що нам робити? Ми вже близько до цього «самознищитись»?

– Виходить, – зблід Ігор, – ми і без лінз себе… – він провів пальцем по своїй шиї.

Станція задвигтіла, в далині прогнулася балка і з гуркотом повалилася в воду. Десь тріснуло скло.

– Ще обертів три–чотири, – визначив Сильвестр, – та це повно часу!

– Повно часу?! – заверещав Палат. – Та ви вже мали підірвати ті бомби! Нам каюк скоро! Ви все зіпсували! Я один вас тепер врятую… Будь ласка… Забери пістолет.

– Звісно.

Сильвестр натиснув спусковий гачок і пролунало довге пищання, а потім «пш!» На потилиці Палата лишилась зелена мітка.

– Це макер. Прихопив у шаттлі.

Палат полегшено видихнув і знесилено присів на підлогу. Сильвестр спокійно присів поруч і навіть упевнено посміхався.

– Я маю ідею, – продовжив він. – Може спрацює, може ні, але спробувати не завадить. Нас програмують звичайними QR-кодами. То що як ми напишемо свою програму? Як би нас не змусили слухатись, чипами, гіпнозом, чаклунством, це скінчиться зараз. Як мінімум скасуємо своє «самознищення».

– Та скільки на це часу треба! – вигукнула Яна.

– Палате, скільки? Ти ж маєш на планшеті генератор кодів для вантажів.

– Ну… хвилина, – Палат відшукав потрібний додаток попри тремтячі пальці.

– Зашифруй у код такий текст: «не розшифровувати після цього коду жоден інший, виконання всіх попередніх припинити». Готово? До ранку три хвилини, коли я скажу, всі дивимось на планшет.

Усі п’ятеро прикипіли поглядами до екрана. Довге мовчання припинив спалах світла, проміння ковзнуло по кімнаті. Лінзи Палата враз почорніли і він на мить осліп.

– Я мабуть кліпнула.

– Все добре, кому мало, поглянете потім. А тепер нам треба спинити станцію.

– Шаттл ще працює? – поцікавився Сильвестр.

– Не думаю, що літає. Скажу комп’ютеру хай проведе діагностику…

– Комп’ютеру? Він ввімкнений?

– А то! Він ніколи не вимикається.

Яна та Сильвестр одночасно зрозуміли в якій зараз халепі. Палат, націлив на них пістолет, справжній, і дивився на них порожніх поглядом. Це був інший Палат.

«Виконання програми порушене», – почулося з планшета. – «Керівнику операції негайно вмотивувати несправні суб’єкти. Пріоритезувати зупинення руйнування станції».

– Це ваш єдиний спосіб вижити, – скрипучим голосом промовив Палат. – Вам треба підірвати бомби в місцях, які я вкажу, негайно.

– А далі? Прилетять пірати і нас пристрелять? Чи захочуть викуп?

– Ви отримаєте частку нагороди. Обіцяю.

– Ось це мотивація, – шепнув Сильвестр.

Знову щось грюкнуло, повалилась далеко вежа, дрібні уламки посипалися згори, поки зорі у вікнах летіли все швидше. Інший уламок звалився на сходи і вони серпантином повалились у воду далеко внизу. Гучна луна прокотилася станцією. Посадкова платформа накренилася і вибухівка з шурхотінням посипалася за край, у басейн.

«Виконання програми неможливе. Порушення структурної цілісності станції. Пріоритет – знищення слідів операції».

– Тримаю!

Ігор схопив Палата ззаду за руки, той вистрілив угору. Сильвестр кинувся до планшета та показав екран Палату. Його лінзи почорніли, та Сильвестр влупив йому в вилицю, що ліва лінза аж вискочила та покотилася підлогою. Зрачок розширився і чоловік загарчав, запручався. Але під промінням сонця зненацька здиригнувся, смикнув руку та вистрілив у комп’ютер.

У шаттлі щось зашипіло, задиміло. Бортовий комп’ютер запінився розплавленим пластиком. Люди вибігли назовні, голосно кашлюячи..

– Свинтет… – проскиглив Палат. – Таке з людьми робити… – А де вибухівка?

– Тепер ти знову з нами, – плеснув його по плечу Сильвестр. – А вибухівка втонула.

– Втонула, – повторив той.

– Втонула! – зрадів чомусь Сильвестр. – Що видобували на астероїді? Воду. В нас море води. Якщо її випустити назовні в напрямку, протилежному двигунам…

– Гм, а це розумно, – Яна почухала носа. – Тільки як випустити? Ти ж не висмикнеш затичку, як у ванні.

– Тому ми візьмемо шаттл. – Літає він тепер кепсько, але вистачить, щоб пропалити корпус.

– Оце робота для мене, – зраділа Яна. – Я й без комп’ютера справлюсь, на самій механіці.

– Але полетимо ми всі. Як судилось померти, то щоб нікому не було самотньо, згода?

Пропелери підняли шаттл над платформою, він пролетів десяток метрів і шугнув донизу, в провалля між заводами. Апарат завис над одним із безлічі острівців у водоймі.

Насичено жовтий спалах освітив кільце станції. Ударна хвиля розігнала пил її сизої атмосфери, а там, де щойно був спалах, плесо прогнулося рідкою ямою, задрижало, а потім прорвалося воронкою. Над басейном закрутилося штучним смерчем легке сміття. З іншого боку кільця вирвався фонтан незліченних бризок, які змерзалися в польоті у безформні брили. Станція крутилася все повільніше, а білий слід за пробоїною лишався широким хвостом. Зробивши справу, апарат повернувся на місце. Яна приземлила його, пошарпаного, на попереднє місце.

За кілька обертів станцію закрила біла хмара. Віблиски та сонячні зайчики ввірвалися крізь вікна, вкриваючи її блискучою мозаїкою.

– Ніколи не був так радий щось зламати, – сказав задоволено Сильвестр.

– А ще це красиво, – додала Роза.

Станція поволі сповільнювалась, п’ятеро її жителів зібралися в невеликому ангарі, де Палат сидів, обмотаний скотчем.

– Серйозно, я ж не хотів, щоб ми всі вмерли. І я ж дав вам зробити код. Ну справді, я побачив, що ви розумні, серйозні люди.

– Може зомбувати нас взагалі було кепська ідея?

Палат мовчки кивнув. На його планшеті з’явилось сповіщення. Сильвестр прийняв виклик. Там була аватарка червоного рака чи лобстера, що хапає велетенськими клешнями жовті монети.

«Викликаємо станцію, викликаємо станцію. Як обстановка?»

– А що, проблеми? – єхидно спитав Сильвестр. – Нашої станції вам не бачити.

«Що за… Ви хто такий? Вона не ваша, станція належить «Клешням».

Ваша Федерація не заслужила таких багатств. І ви не маєте зброї. Що ви нам зробите? І взагалі ви повинні самознищитись».

– Нам майже вдалося. Але скажіть своїм – не цього разу. Коли наші дізнаються, що станція на місці, вони пришлють сюди флот і рознесуть вас на шмаття. Ви впевнені, що зможете битись?

«Та пішли ви!»

Пірат покинув розмову. Три цятки на радарі повільно віддалялися, а коли зникли, кілька менших стрімко полетіли від них. Дюжина ракет врізалися в хмару криги та вибухнули яскравими цятками. Палат заплющив очі.

– Що ж, непогана з води броня, – похвалив він, коли за всіма розрахунками вже мав би загинути.

– Так, хлопці, – нагадала Яна, – в нашому секторі повітря скінчиться за дві години. Тобто, тут, у робочій зоні. А нам лишається замкнутись у житловому блоці. Сорок апартаментів з усіма зручностями до наших послуг. Плюс аварійний генератор. Тому пішли.

Звільнений Палат розсівся у кріслі, перекинув ногу через бильце та відкрив банку пінистого напою. Сильвестр не забарився зробити фото. Раптом Палатовий планшет голосно завібрував. На екрані був інший відеовиклик.

«Вітаю! – сказав хтось в стандартній уніформі Федерації. – Хто б ви не були, дякую, що врятували станцію. Ми летіли оглянути місце і помітили як «Клешні» чогось тікають. Наш флот буде скоро.»

– Вибачте, що не можемо вас прийняти, – засміявся Сильвестр. – Станція ціліша, ніж могла бути.

«Радий за вас. Маємо візуальні дані і ваш звіт. Крижини зберуться в кільця за пару днів, тоді розчистимо шлях і пришлемо команду. Передайте своїм колегам, що можуть розраховувати на амністію. Принаймні, за цю справу. Може так, кригою, вдасться захистити й інші станції. А як у вас із припасами?»

– Клянуся, бувало гірше. Протягнемо, – влізла в кадр Яна. – До речі, а, ви мене чуєте? Ми крали те, що вже було списане. Запишіть там у себе.

«Гаразд, відпочивайте. Тільки дивіться, щоб в межах закону».

Сильвестр взяв і собі банку напою, відкоркував і відпив. Він скривився, з чого мародери з Палатом здушено засміялись.

Оточена приплюснутою хмарою крижин, станція продовжувала крутитись. Кілька вікон, єдині на всю станцію, світилися, кидаючи відблиски на килим інію, що вкривав спорожнілий басейн.

Палат слідкував за новинами, оновлюючи стрічку раз за разом. І не марно, його очікування справдились. Він пробігся поглядом по тексту.

«Завдяки спеціально підготованій команді саперів, станцію було надійно захищено. В ході багатогодинної операції їм вдалося створити захисну льодяну хмару, що зробила неможливим пристикування кораблів Клешень».

– Не думав, що про мене напишуть на перших шпальтах, – радісно сказав Палат.

– Так про тебе там ні слова, – засміявся Сильвестр, читаючи ту ж новину зі свого кутка.

– Гаразд, про нас. Це… дякую, що звільнили мене.

– Ми вже говорили, про твою участь ми не скажемо, якщо не будеш дуркувати. І тобі, ну, теж дякую. Ми дякуємо Палату, народ?

– А не пора подумати про, ну, культурну програму? – відволікла їх Яна. – Тут класна голографічна палуба.