Різьбяр або Обраний Оригіналом

Ярик – високий русявий хлопець з світло-карими очима займався у лабораторії електротехнічного коледжу при національному університеті. Він сидів уже цілий післяобідній час над виконанням завдання до семестрової роботи. Оскільки, робота майже була завершена, то студент вирішив розслабитися, ба ні – вірніше напружитися! Юнак настільки був захоплений створенням нового телефонного зв’язку, що це хобі переходило в нав’язливу ідею. Ярик робив всілякі розрахунки, складав різноманітні програми, пробував будувати нові електротехнічні схеми для новітніх розробок можливостей у мобільному телефоні. Ярик не тільки був сухим фізиком, він ще мав дуже хороші задатки психолога. Юний дослідник розмріявся, що він зможе створити надсучасний телефон, котрий буде мати в собі функції детектора фізичного стану власника гаджета та ментального навігатора.

- Але це, напевно, тільки мрія, - подумав Ярик і стомлено опустився в крісло.

Та сьогодні щось йому не дуже думалося, як кажуть, не було натхнення. Вже давно був кінець робочого дня і студент прибрав неохоче своє робоче місце, попрощався з колегами-студентами, котрі ще затрималися, і вийшов на вулицю.

Буяла весна й працювати в такий час не дуже хотілося. Думки заполонили мрії і у Ярика розігралася фантазія. Він оглянувся навколо себе й подумав: «Наче казка!» Якась надзвичайно ніжна світла зелень наче розтеклася по всіх куточках, де був грунт, і рвалася вгору з гілок дерев. Навіть крізь твердий асфальт де-не-де пробивалися тендітні стрілочки зелені. Поміж весняно юних дерев Ярик побачив черешню у сквері, всю уквітчану білим цвітом. У своєму білосніжному квітковому вбранні вона виглядала нареченою біля кремезного кучерявого дуба поміж високих буків і лип, котрі, напевно, були їм дружбами та дружками. А трелі пташок, що звучали весняними радісними переливами, були як найкращі музики на весняному балу.

На такій замріяній хвилі Ярик ішов неквапом через весняний сквер. Радісні почуття переповнювали думки хлопця, їх було так багато, що йому захотілося поговорити, поділитися цією приємністю ще з кимось. Найперше він подзвонив до Влада, свого найкращого товариша. Той ще був у майстерні. Тоді Ярик пішов у сусідній корпус, де було художнє відділення коледжу при його ж університеті, і зайшов у авдиторію-майстерню, де застав Влада за різьбленням гуцульської шкатулки.

- Салют корифею різьбярства! – привітався жартома Ярик. –О, я бачу черговий шедевр, котрий створюють ці умілі руки!

- Привіт, винахіднику з гуртка юних техніків! – відповів подібним жартом Влад. – Готова уже модель нового мобільного зв’язку?

Ярик ніби чекав навідного питання і не втримався. Хлопець щиро відкрив секрет своєї мрії про смартфон нового покоління, а його товариш у відповідь почав захоплено розповідати про стародавні символи, які наші предки вирізьблювали на шкатулках. Влад теж поділився з Яриком своєю мрією про створення бездоганно цілісносного орнаменту, який передасть майбутнім поколінням, як оберіг від зла, зашифровану інформацію у символах і знаках різьби.

У майстерню зайшли подруга Влада Ірена та подруга Ярика Таїна, яких юні мрійники навіть не помітили за розмовою. Ярик радісно усміхнувся, побачивши Таїну. Він поставив телефон на стіл і щиро обняв свою дівчину за пишний, але стрункий стан, а вона у відповідь чмокнула його в гарячу щоку.

- Привіт, Владе! Нічого, що я заберу в тебе твого друга для маленької таємниці? – гукнула Таїна, тягнучи Ярика за руку в коридор.

- Гаразд, - підморгнув Влад і подарував своїй чорноокій Ірені гарячий цьом, котра щиро усміхалася вже поряд з ним.

- Ти знаєш, Ярик мріє про винайдення нового покоління мобільного зв’язку – так званого розумного гаджета, - поділився новиною Влад і, жартуючи, додав. – Цікаво, як би ми поводилися, маючи такий гаджет, котрий веде тебе за твоїми бажаннями, та за станом твоєї душі в цей момент?

Задумливо з ледь лукавою усмішкою Влад провів рукою по волоссю Ірен, тереблячи його ніжно пальцями. В його синіх очах заграли іскорки вогників.

- А ти що засумнівався у щирості почуттів? – задеркувато відповіла Ірен запитанням на запитання.

А й справді, юнак ніби на мить засумнівався сам в собі. Якийсь внутрішній неспокій залоскотав у грудях. Хлопець намагався щось пригадати, щоби дало пояснення його сумнівам, та нічого путнього з цього не вийшло. Тільки якесь внутрішнє передчуття… Влад почувався у такому стані ніби людина, котра знаходиться у частковій амнезії і намагається пригадати щось із свого минулого, ба, чи з майбутнього?.. Щось дуже важливе…

Щоби скрити свою невпевненість, Влад усміхнувся якомога щиріше й обняв дівчину, ховаючи свій задумливий погляд. Та вона навіть не помітила цього, бо дуже він їй подобався і сумнівам не було тут місця. І шкатулка була надзвичайно гарною, щоб не замилуватись нею.

- Яка краса! – взяла в руки вже майже завершену шкатулку Ірена.

- Дивишся на ці візерунки й ніби читаєш розповідь про щось дуже близьке, справжнє і глибоке, що зачіпає внутрішні струни душі та приносить спокій і примирення, - спробувала по-філософськи описати свої враження від шкатулки Ірена. – Таке відчуття буває ще тоді, коли ти вникаєш у розповідь про найрідніших людей, і тепла хвиля спокою і захищеності огортає тебе всю. Ти поринаєш, ніби в глибину самої природи, де людське єство міцно переплетене з нею, як невід’ємною частиною свого існування.

- Моя розумнице! – уже з щирою посмішкою обняв Влад якось по-батьківськи Ірену. – Я обіцяв, що ця шкатулка буде для тебе. Я дуже радий, що вона тобі сподобалася. Твої слова – це найкраща подяка для мене! А ще я впевнений тепер, що ці символи на шкатулці передають справжній зв’язок людини з природою і вищими силами світу.

- Я буду зберігати в ній свої дорогі речі, - по-дитячому задиркувато усміхнулася темно-коса красуня.

- Добре, що вона маленька, а то раптом ти би захотіла заховатися від мене у ній..., - таємничим тоном сказав юнак навмисне не договорюючи.

- Як це? – відкрила здивовані очі Ірена.

- Бо ти – дорогоцінний скарб, моя перлина! – пошепки сказав Влад, взявши дівчину ніжно за підборіддя. Її фотогенічні риси обличчя виглядали, як досконала пластика у світлі денних ламп авдиторії, за вікном якої багрянів захід сонця.

- Ірен, не заважай художнику завершувати шедевр! – почувся з коридору голос Таїни. – Іди-но сюди, ми маємо тобі щось розповісти.

- Вона мені не заважає, - у відповідь відізвався Влад. – Моя красуня мене надихає!

Ірена любляче чмокнула коханого в щоку і випурхнула миттю з авдиторії, а юнак поквапом взявся до роботи. Залишалися останні штрихи. Він хотів сьогодні закінчити різьблення шкатулки.

На дворі вже починало сіріти. Поволі втихало цвірінькання пташок. Крізь відкриту квартирку заходив духмяний весняний бриз і наповнював авдиторію п’янким напоєм по самі вінця. В приміщенні запанувала на мить тиша. Та вже через хвилю завібрував мобільний телефон Ярика, який той залишив на столі, і залунала мелодія. Хтось дзвонив, та Ярик з дівчатами був надворі. Струйка світла, що йшла від дисплею телефону, впала на різець і від нього відбилися і блиснули два ледь помітні сонячні зайчики. Різьбяр на мить завмер, милуючись грою світла. Коли юнак кліпнув, то приємно був здивований – він дивився прямо в очі Світли - дівчини з майбутнього. У її очах грали світлі вогники. Перед ним була та зеленоока білявка, котру він бачив у своїх мріях чи реальності – сам добре не розумів. І йому здалося в цю мить, що він все пригадав із свого… майбутнього!..

- Владе, - усміхнулася дівчина, глибоко при цьому потягнувши повітря, - ти на правильному шляху. Виводь впевнено символ «парканець» на шкатулці. Не задумуйся над симетричністю основного мотиву. Важливо зберегти рівновагу елементів. І тоді твоя узагальнена думка та стан душі, який лунає позитивною мелодією вдало виконаного матеріального процесу, поширяться між людей і повернуть людям справжні почуття, навернуть їх до природи, з якої вони вийшли.

- Стривай, - схопив її за руку й підійшов ближче майже впритул. Його дихання змішалося з її диханням. В грудях завібрувала ніжна й приємна мелодія. Влад глибоко потягнув носом повітря. До нього мовби іншою стороною повернулися почуття-спогади. Хлопець наче прийшов до тями, але реальні почуття при цьому притупилися. Йому здавалося, що він у певному гіпнотичному стані. Та підсвідомо Влад прагнув цього й не старався противитися.

- Світла, ти не розповіла мені минулої зустрічі в майбутньому про себе, - лагідно запитав Влад, стримуючи інші почуття, які вирували полум’ям у грудях.–Я думав про тебе. Тільки я не знаю, хто ти, звідки, хто твої батьки?

- Добре, - відповіла дівчина й почала спокійно розповідати проте, що вона – дочка Сем-Мена, директора ЦБуДМН, у якому вони були ще в майбутньому 2047 році. Вона, її батько, їхня вся команда - виконують волю Оригінала. Команда займається дослідженням міжчасових історичних зв’язків на мікрочастинному рівні. Цим команда розробляє спосіб збереженням коду ДНК людини в кожного індивіда окремо, пов’язаного в сукупність множинних зв’язків, узятих на рівні найелементарніших частинок викидів мікрохвиль енергії.

- Щось на подобі захисту людей від самих себе? - зробив припущення юнак.

- Так, це правильний висновок, - констатувала Світла.

- Як це виконується? – спробував щось уточнити Влад, не знаючи навіть з чого почати.

- Робота нашої команди базується на тому, щоб віднайти зв’язуючу ланку у відповідному відтинку історії, тобто,точки стикування духовно-ментального та матеріально-субстанційного процесів, котрі повинні йти паралельно на дотичній відстані один від одного, пов’язані при цьому ментоспіраллю, - пояснила дівчина з майбутнього, будучи впевненою, що хлопець теж повинен зрозуміти все почуте.

- А що буде, тобто, відбувається не так у 2087? – запитав Влад білявку.

- Саме цей відтинок часу насичений найновітнішими відкриттями науково-технічного поступу, - пояснювала далі Світла. – Але пряма мікро-руху технічного прогресу, рухаючись із прискореною швидкістю, відхилилася на декілька градусів вбік від хвилі духовно-ментальної думки людства. Досить небезпечною є відстань, але швидкість більш небезпечна в даному випадку. Вона повільно стає безжалісною вбивцею людства і всієї живої природи на Землі, тому що люди не встигають думкою за нею.

- Тобто, людство створює новітні технології, а захисту від них ще не створило? – сам здивувався своєму висновку юнак.

- Наша команда для цього і є, щоб допомогти створити систему самозахисту від самознищення людства на планеті, спричиненого діями науково-технічного прогресу. Люди віддалилися від природи, не розуміють її, свою матір-годувальницю, - з жалем сказала зеленоока Світла, а Влад при цьому подумав, що вона – як сама дочка природи. Щось таке в ній було природне й, водночас, надприродне – те,що відрізняло її від людей, що Влад не міг пояснити.

Але зараз його переповнювали хвилюючі почуття. Він повинен зробити щось грандіозне й, водночас, просте, залежне тільки від його таланту. «Але як це зробити, щоб людство наблизити до природи? – сам себе запитував хлопець.»

А Світла, ніби почувши слова юнака, сказала: «Ходімо й ти зрозумієш, що накоїв електромагнітний зв’язок у цьому часі з людьми. Нашим спільним завданням є вирішити проблему саме в цій царині новітніх технологій.»

Дівчина та хлопець вийшли на вулицю. Світла дала Владу в руки модель смартфону, яку він вперше бачив, тикнула у вуха слухавки й надягла на очі сонячні окуляри з’єднані із смартфоном лазерним шнуром. Окуляри виглядали досить дивно. Коли хлопець включив смартфон, залунала надзвичайно приємна музика, яку саме потребував в даний час стан його душі. Перед очима виникла картина – чудова природа, поряд стежина, наче зависла у повітрі, вела до когось бажаного. Але водночас, він бачив і світ навколо себе, правда, мов у тумані. У вухах лунав якийсь телепатичний внутрішній голос. Цей голос ще нагадував йому голос навігатора на відповідному пристрої, тільки він звучав якось по-іншому. Телепатичний голос вказував Владу, куди він має іти та що робити. Все це дивно збігалося із самими бажаннями хлопця. Юнак ішов, не противлячись, за вказівкою навігатора й доторкнувся до бажаної постаті, якої він підсвідомо прагнув зараз. Приємне тепло розтікалося в грудях і завібрувало хвилюванням у животі. На екрані, що маячив зі всіх сторін по курсу зору, Влад побачив Світлу. Хлопець зняв окуляри й зрозумів, що обіймає білявку.

- Як це сталося? – ніяковіючи запитав юнак.

- Тебе привели твої внутрішні почуття, - з тихою радістю майже пошепки відповіла Світла, за що Влад дуже зрадів у душі. Хлопець якусь мить не хотів відпускати дівчину з обіймів. Він дивився їй у вічі й милі почуття заповнювали все його єство. Та щось в той же час тривожило підсвідомість.

- Це виходить, що я маю справу з розумним гаджетом? – запитав Влад намагаючись щось ще пригадати.

- Так, ця модель смартфону має функцію детектора фізичного стану власника та функцію ментального навігатора.

Влад отетерів. Він уже чув про це у своєму часі від Ярика. «Отже, Ярик стоїть у витоків створення нового покоління зв’язку? – гарячково подумав Влад. – І ці розумні телефони допоможуть людям у здійсненні їхніх бажань за станом душі й тіла. Але чи завжди добре це?.»

- Тепер ти розумієш згубну дію електромагнітних хвиль на даному етапі, - знову ніби відгадала думки хлопця дівчина. – Люди роблять те, що бажають. Вони настільки захопилися цим зв’язком, а особливо тими двома опціями, що майже не знімають слухавок та окулярів. А їхні пальці імпульсивно виконують сенсорні рухи на смартфонах. Навіть змінилося дещо в еволюції людського тіла: вказівний і середній пальці руки стали на декілька міліметрів довшими, ніж були століття назад; вуха стали більш стирчати від голови, ніж чотири покоління тому; очі стали менш зіркими.

- І це ще не все, - продовжувала розповідь Світла, читаючи ніби лекцію з біології про еволюцію людини, - розумові здібності послабились і деградували з величезним регресом. Людський мозок випромінює все більш недолугі хвилі й тим самим, набравши напрямок кривої з поверненням назад, віддаляється від хвиль науково-технічної думки, яку замість людей в більшому обсязі виробляють розумні машини.

- Отже, виходить, що люди поволі втрачають задатки створити самим собі безпеку? – висловив припущення Влад.

- Людьми все більше оволодіває темна сила, яка завжди шукає слабку ланку в історії існування людства. Бездоганні виконавці Кінцестана спершу затягують у свої солодкі тенета, а потім руками самих же людей їх же й знищують, - пояснювала далі дівчина з майбутнього. - В цьому періоді існування мало хто вже пам’ятає звуки живої природи. Екран став головним для людей, якої б він величини не був – чи величезний плазмовий, чи невеличкий телефонний. Люди забули свій початок. Більшість думає, що завдячує всьому, що має, тільки техніці. Люди шукають у своїх гаджетах ті звуки й відчуття, які вони самі бажають. Між людьми відбувається багато непорозумінь. Хто сильніший, той бере верх над слабшим. Для людей майже немає нічого святого на землі.

Дівчина й хлопець проходили якраз через уквітчану весняними клумбами квітів площу. Влад побачив посеред площі велетенський екран. Він виглядав, наче скупчення якоїсь напівпрозорої туманності. Коли вони наблизилися до екрану, юнаку здалося, що він попав у віртуальну реальність.

- Це екран відносного часу, - пояснила Світла, показуючи на екран. – Люди немов втратили здоровий глузд: буквально моляться на цей екран.

- «І вже екран заволодів і місцем і всіма думками…» – прокоментував Влад рядок з вірша Таїни «Екран».

- Цей вірш теж попав у систему обчислення бюро, як один з перших тривожних сигналів щодо початку деградації людського мозку та, відповідно, свідомості. Тільки мізерна кількість індивідів може витримати тиск тихого наступу слуг Кінцестана, мета яких – нищити світ руками людей. Таїна – одна серед небагатьох людей, котрі мають цей здоровий стрижень опору. І Світла прокоментувала вірш юної поетеси:

Екран

В час молодості прабатьків – чи в будень, а чи в красне свято –

Під образами лави ті були найкращим місцем хати.

Звучала мова рідна тут піснями, одами, байками

Про власний рід і землю ту, що годувала нас віками.

Мінявся звичай, час летів, мов мить бурхливими роками

І вже екран заволодів і місцем, і всіма думками.

І став би він, мабуть, для всіх великим носієм культури,

Моралі й цінностей людських, якби не комерційні мури…

Комерція ж не зна ідей. Для неї всі ідеї – гроші.

При цьому не цікаво їй – погане це, а чи хороше?..

З екрану ж безнастанно йде великий обсяг інформацій,

Шалений свій танок веде та круговертна зміна стацій.

А мозок вже не в силі так швиденько все опрацювати.

І вже депресій перший знак дає про себе чітко знати.

Якби ж найкраще було там: ідейність та добро – найвище!

А так – пустеля, не екран, а в ній зловісна буря свище.

Влад був дуже гордий почути такі високі слова похвали та визнання про дівчину свого найкращого товариша Ярика. Хлопець вмить намалював собі картину, описану у вірші. Він напружив мозок , щоб ясніше уявити собі, як жили люди, коли не було ще жодного екрану, і незчувся, як опинився ніби всередині велетенського екрану на площі. Хлопець чув, як його вів уперед ментальний навігатор вслід за його думками. Все відбувалося дуже швидко і Влад за мить опинився на пагорбі, вкритому невисокою молоденькою травою і різнокольоровими весняними квітами. На окраїні лісу цвіла пахуча конвалія. Влад не втримався і нарвав невеличкий букет біленьких дзвіночків конвалії. Коли він глянув з гори, то перед його зором відкрилася чудова панорама природи – прекрасна долина, навколо якої височіли невисокі гори вкриті лісом. З трьох боків її омивала широка гірська річка, вода якої була, як скло – чиста та прозора. А посеред квітучої долини потопало у біло-зеленому морі садів стародавнє село своїми білими хатинками із солом’яними стріхами. На найвищому місці височіла церковна баня з хрестом, який, ніби антена направлена в небо, мав ловити таємничі послання, щоб донести їх людям на землі для утвердження любові та добра.

Зі стрімкої дороги, обабіч якої нависали обривчасті береги, вкриті кущами й деревами, наче з тунелю, спускалися чоловік та жінка в простому бойківському одязі, несучи на плечах по в’язанці дров. На жінці була хустка, пов’язана на чіпець, поверх небагато вишитої сорочки надітий лейбик з коричневого сукна та помережана запаска. Чоловік був у довгій сорочці, злегка помережаній геометричною вишивкою навколо шиї та на дудах рукавів, яка була опущена поверх білих штанів. На голові в нього був солом’яний бриль. Вся пилюка на дорозі була вкрита пелюстками черемхового цвіту. Біля чоловіка та жінки дріботіла босоніж по м’якій доріжці з пилюки та цвіту маленька дівчинка років семи в білій довгій спідничці та вишитому фартушку. В руках вона гралася ліщиновою паличкою, по всій довжині якої був майстерно вирізаний геометричний візерунок.

- Палагнуню, не вломи паличку. Бо ни будиш мати чим гонити худобу на пашу, - попросила жінка дитину материнським тоном.

- Добри, мамко, - вимовила дзвінко дівчинка й пострибала наперед, доганяючи телятко, що залишилося ген, далеко від гурту худоби, яка вже досягала броду.

Влад пригнувся, щоб його не помітили. Коли всі пастухи з худобою перебрели на інший бік, хлопець теж пустився вбрід. Його дуже кортіло подивитися, де живе маленька Полагна. Дівчинка була дуже вродливою: круглолиця, синьоока з пшеничними кучерями над високим розумним не по роках чолом. «Його пра-прабабцю звали Полагною по материній лінії! – пригадав юнак.»

Коли Влад вже майже дістався берега, телятко налякалося чогось і притьмом повернувшись назад, почало брикатися і бігти до річки. Чоловік, побачивши хлопця, попросив допомогти йому завернути мале теля. Владу нікуди було діватися і він кинувся навперейми за телятком. Стрибаючи по досить глибоких бурунах в броді, хлопець не втримався і впав, впустивши джинсові штани у воду, котрі миттю попливли на глибину по високих хвилях. Юнак зостався тільки в простій сорочці та з телефоном у руках. І все ж таки він завернув телятко. А чоловік почав бідкатись, що Влад через нього втопив свій одяг.

- Йой, ото! Та я тобі так дьикую, али твойи шматі поплило. Яка шкода! Та нічого, ходи до мени і щошь я тобі найду якішь гачі. – далі бідкався чоловік.

- Напевно, це мій пра-пра-прадід, - думав Влад і вдивлявся у риси обличчя молодого ще бойка, шукаючи щось спільне. Його врода ще не зів’яла. Ті ж виразні голубі очі, що і в його дочки Полагнуні. Тільки темні по-філософськи врівноважені брови додавали суворості засмаглому обличчю. Влад пішов за чоловіком. Перші хати були зовсім близько до ріки та двір цих газдів знаходився далеко за церквою, майже під протилежною горою. Хата стояла в глибині подвір’я, а ближче до дороги знаходилася стайня з боїщем, як згодом почув Влад від газди. В півкурній хаті були тільки сіни, комора, світлиця і ще якась прибудова збоку. І що дивне – будівлі були зведені без жодного цвяха!

- Ганько, дай-но жи мої сподьні, що вішьит онди на дворі, - звернувся чоловік до дружини, дуже м’яко вимовляючи звук с, який в результаті виходив як дуже м’яке ш - Ади хлопіць поміг перегнати тильи, тиій втопив через него свої гачі.

Жінка поглянула на Влада своїми добрими очима, в яких проблискувала якась туга чи переживання.

- Ти певно паньській син, - завважила вона, розглядаючи ближче Владову сорочку.

- Так, - мусив збрехати хлопець і прикрив при цьому телефон в правій руці.

Вже було надвечір. Владу нікуди було йти і він ніби чекав, що його запросять переночувати.

- Ти звідкі будиш? – запитав газда хлопця.

- Я… я здалека, - спробував говорити Влад на західному діалекті. –З Станіславова.

- Але ти йдеш з Заріки, ніби зьі Львова, - переправила його газдиня, м’яко вимовляючи буквосполучення зі яке звучало між з і ж.

- Я родом з Станіславова, а йду зі Львова зарас, - уточнив Влад, видумуючи на ходу.

- Ну, і як тиждень ішові-с? – запитав чоловік.

- Та ньи, троха їхав, - відповів юнак.

- Е, ну та певно, пани мают бричкі, - сказав прадід Влада.

Прабабця Ганька поставила на стіл вечерю – бульбу зварену на молоці.

- Клич, Николо, хлопці, тай ідіт їсти, - перервала розмову чоловіків Ганька і

звернулася до малої дочки – І ти ходи вже, Полагнуню, поїж, а то сі навганьила-с за худобов на паши.

Влад сидів, як заворожений, не міг надивитися на своїх прародичів. Повечерявши, газди встали, подякували Богу, перехрестившись у сторону ікон, що висіли по обидва боки вікна на центральній стіні. На іконах висіли гарно вишиті геометричним візерунком рушники. Долівка була застелена домотканими доріжками. Під образами стояли лави, вкриті такими ж доріжками, тільки виткані з яскравіших ниток. І тут почалося… Всі повсідалися на лави й завелася розмова. Скільки Влад наслухався різних розповідей – і правдивих, і всяких легенд, і забобонних, і розповідей-страшилок - і при цьому газда запевняв, що це було колись таке насправді. А ще – як тонко наші пращури відчували природу та завжди намагалися бути з нею в гармонії. Та безліч порад, як потрібно жити та постійно за все дякувати Богу.

За розмовою Влад навіть не помітив, як пройшов довгий вечір. Йому було дуже приємно та вільно. Під час розмови він міг щось перепитати, уточнити. А ще йому було дуже затишно та спокійно. Хлопець навіть не згадав ні разу за телефон, без якого вдома був, наче без рук. Засинаючи на лаві, Влад пригадав вірш Таїни про «лави під образами», котрі були важливим егоцентричним місцем у хаті, і зробив висновок, що техніка – це й добра річ, і, водночас, надзвичайно шкідлива. Вона має здатність ізолювати людину від навколишнього світу, особливо від духовного спілкування.

На ранок Влад поїв вівсяної каші поряд із своєю пра-прабабцею, маленькою Полагною, і, щиро подякувавши за гостинність, нехотячи зібрався у дорогу. Влад мав при собі срібний ґрейцар – австрійську монету саме цих часів, в які він потрапив. Хлопець поклав монету на маленьку долоньку голубоокої Полагнуні й усміхнувся. На його очі набігли сльози. Він згадав розповідь своєї мами про важку долю Полагни в майбутньому. Влад непомітно змахнув сльозу рукою і швидко вийшов на вулицю, попрямувавши в бік ріки, звідки прийшов. Думки переповнювали враження. Влад якийсь час навіть не згадував про те, як він повернеться назад у свій час, чи в майбутнє. Він ішов і милувався первозданними краєвидами, згадуючи приємні розповіді своїх родичів, і йому здалося, що він став краще розуміти природу та її значення для людини. Та на серце лягла ниюча туга і юнакові захотілося якоїсь розради. Хлопець механічно потягнувся до телефону в руці і включив музику, як це часто роблять молоді люди для відповідного настрою.

Як тільки Влад натягнув навушники й мелодія заполонила його уяву повністю, він на мить заплющив очі. Коли хлопець розплющив очі, то побачив перед собою Світлу на площі поряд з віртуальним екраном.

Влад якийсь час стояв мовчки. Наче в заціпенінніі, дивився на дівчину в очікуванні подальшого пояснення всьому. На цей раз вона його навіть не попередила про подорож у минуле.

- От бачиш, що можуть виконати ці модерні опції на смартфоні! А якщо вони ще й керовані, що я й зробила заради тебе, щоб ти знайшов той зв’язок з природою і протягнув його з минулого через твій реальний час прямо в майбутнє, то це - необмежена сила, - сказала Світла, дивлячись на Влада трохи винуватим поглядом.

Та Влад і не помітив, здається. Він стояв весь в задумі, аналізуючи щось в голові. Йому раптом болюче згадалося, як старанно працювали колись люди, як вони були тісно пов’язані при цьому з природою, як вони всю інформацію зберігали в пам’яті, передаючи всі надбання наступним поколінням без всяких там комп’ютерів, інтернету чи карти пам’яті, і в нього спонтанно виникло запитання.

- А як же працівники виконують свої обов’язки на роботі, якщо вони прагнуть інших відчуттів і реальності? – запитав стривожено Влад Світлу, чекаючи пояснень.

- Для того є додаткові функції стимулювання можливостей виконання роботи в кожного роботодавця запрограмовані окремо, - почала тихо пояснювати Світла, дивлячись на, наче завороженого, Влада. Та юнак не дав їй завершити.

- Так це ж мобільне рабство! – вигукну він категорично.

- На жаль, так. Нечесні та корисливі роботодавці вже давно використовують людей у власних цілях для збагачення, - з жалем підтвердила дівчина. – Тому наше завдання в тому, щоб перервати електромагнітну сітку зв’язку та встановити її в допустимих дозах, не шкідливих людям в цілому. Цим також ми нейтралізуємо непотрібну частину поляризації та намагнічування навколишнього середовища, яку викликає частота та довжина елекромагнітних хвиль.

Влад і Світла поверталися в авдиторію для практичних занять університету з майбутнього. По дорозі хлопець бачив людей, наче зомбі, котрі нічого не чули, здається, нічого й нікого не помічали. Вони снували, заглиблені в свої думки й прагнення. Все це виглядало дико й страхаюче. Влад немов знаходився серед іншого суспільства, а чи стада людей?.. Люди виглядали одержими істотами. Тільки його таємнича білявка була біля нього справжньою, природною…

Пара підійшла до художнього корпусу. Його будівля знаходилася на тому ж подвір’ї, що й бюро батька Світли. Саме приміщення авдиторії-майстерні, так назвав її подумки Влад, було незвичним: на кожному столярському столі був невеликий магнітний екран, з’єднаний з головним комп’ютером; міні роботи, які допомагали робити інкрустацію на різьбі, та ще багато чого незвичного.

Та тепер як ніколи раніше потрібно було старанно працювати. Будучи відповідальним і маючи надзвичайно співчутливе серце, Влад вважав зараз великим обов’язком перед людством виконати сумлінно дане йому завдання. Студент став на своє робоче місце. При цьому він мусив надіти окуляри і слухавки, щоб бути на зв’язку, як цього вимагали умови роботи в даному майбутньому. Різьбяр з великим завзяттям взявся за різець і почав вирізьблювати сакральні символи на шкатулці. Світла включила мобільний телефон, задала функцію з’єднання з центральною вежею мобільного зв’язку. Як тільки вона торкнулася пальцями сенсорного екрану, невидимий потік потужних електромагнітних хвиль направився на Влада та пройшов крізь нього імпульсом від голови й до кінчиків пальців. Детектор одразу визначив фізичний і психологічний стан хлопця і передав автоматично дані ментальному навігаторові. Навігатор миттєво вирахував співвідношення позитивних на даний час та негативних бажань у думках власника телефону й почав диктувати дії, котрі вели хлопця в сторону бажань, процент яких був більшим. А юнак в цей час знаходився ще під враженнями від зустрічі із Світлою, яка йому дуже подобалася, і не міг втамувати радість у душі. Хоч як Влад старався зосередитися на різьбі, та голос навігатора переконливо та владно повертав його до внутрішніх прагнень.

Розслаблення і легкість робили думки ватяними. Чим більше він піддавався цим почуттям, тим більш впевненішим ставав голос навігатора. «Роби за власним бажанням! Совість – це слабкість людська. – стукало в голові різьбяра, наче якесь навіювання.»

З ноткою єхидності в очах Влад повернувся до Світли. Злегка нахабним рухом обняв її за плечі та хотів потягнути до себе. Цей жест був не з поганих і нічого особливого, коли тобі подобається дівчина!

Та почуття теж повинні мати свій час і міру!І Світла, як ангел-охоронець біля Влада, відчула внутрішню боротьбу почуттів хлопця. Вона блискавично перебрала в голові способи, як допомогти митцеві зосередитися на виконанні завдання. Оскільки, Влад ще повинен був вибрати символи різьблення на завершення орнаменту, дівчина швидко знайшла в інтернеті інформацію про гуцульську різьбу на шкатулках і сторінку з відповідними символами швидко переслала юнакові через СМС. Звук сповіщення і світло, що блимнуло на екрані телефону, на мить перервало нав’язливий голос навігатора. Влад механічно потягнувся до телефону та відкрив повідомлення. На скільки він був закоханий у свою професію, що ця інформація його одразу зацікавила. Його просто заворожували таємничі символи!

Маючи справу із улюбленим заняттям, у Влада одразу загострювалось почуття обов’язку. І бажання виконати завдання по різьбі взяло верх над іншими почуттями. Хлопець глянув люблячими очима на Світлу, попросив поглядом вибачення, не відриваючись від роботи. Білявка подала знак згоди, а кивком голови спонукала його завершити надважливу роботу. Влад спочатку зосередився на інкрустації основного мотиву на кришці шкатулки – «квадратів» і «прямокутників». А на завершення йому ще залишалося зробити деякі штрихи у різьбленні. Хлопець почав різьбити ритмічні смуги орнаменту з повторенням та чергуванням елементів «кривульки» та «жолобків»

Його матеріальний процес і душевний стан з’єдналися у найвищій фазі. А детектор фізичного стану швидко обробив інформацію, передав на ментальний навігатор. Той в свою чергу ще більш прискорив виконання завдання різьбяра. Детектор скопіював духовно-матеріальний процес виконавця і передав у вигляді електромагнітних хвиль на приймач у центральній вежі мобільного зв’язку. Приймач, блискавично обчисливши всі дані, почав випромінювати електромагнітні хвилі пучками. У проміжках між ними користувачі мобільних телефонів почули та побачили природу навколо себе. Люди скинули із себе пута мобільного рабства.

Сем-Мен від імені Оригіналу зафіксував переривчасті хвилі електромагнітного зв’язку. Вся команда полегшено зітхнула. Люди повернулися обличчям до природи і свого нормального стану…

- Друже, тебе що налякав дзвінок мого телефону? – почув Влад знайомий голос. Отямившись за секунду, хлопець побачив свого товариша Ярика з Таїною та Іреною, котрі якраз входили в авдиторію, але вже реального часу.

- Пішли додому. Ти запрацювався. І шкатулка, бачу, вже готова! – кивнув Ярик до товариша.

Таємнича усмішка осяяла обличчя Влада.

- Напевне Ірен вприснула чари своїм поцілунком, - не вгавав жартувати далі Ярик, лукаво підморгуючи своїй подрузі Таїні, торкнувшись при цьому поцілунком її пухких рожевих щічок, наче у дитини. - Я теж забуваю про все на світі, коли бачу свою троянду.