Легенди Аркхейну

Орантія

Якщо вже я розповів вам про Фолькваґена, то мабуть варто згадати про вимір демонів.

Як вважається демони - це породження темряви, що володіють незрозумілою темною магією. Бувають вони всіх можливих форм і розмірів, можуть бути як розумними, здатними розмовляти, так і підвладними інстинктам, що не надто відрізняє їх від тварин. Демони від своєї природи злі та сіють довкола себе смерть і хаос. Живуть вони у власному вимірі, де немає нічого окрім темряви. І найбільше вони жадають прорватись у наш світ, щоб знищити його. Проте вкрай рідко, якомусь демону вдається таке самотужки. Частіше всього демонів викликають маги й культисти, підкоряючи своїй волі ритуалом виклику, для виконання певної роботи. Як тільки ця робота виконана демон, за умовами ритуалу, або ж контракту, повертається у свій вимір.

Так і я думав в той час. Хоч демони і не так часто зустрічаються, та про них знають усі. Існує безліч різноманітних ритуалів для виклику демонів, контрактів, за якими демон може стати твоїм слугою на визначений термін. Та що там казати, я і сам не раз викликав демонів під час свого навчання, та магічних експериментів. І не хочу хвалитись, та в мене підписаний договір з самим Цербером, пекельним вартовим. А таке не кожному під силу. Хоча, якщо по чесному зізнатись, я якось призвав поранене трьохголове цуценя і виходив його. От Цертус, так я назвав малого, уклав зі мною довічний контракт, як вдячність за порятунок.

Так от, до чого я веду. Вивчати якось більш поглиблено демонів я не бачив особливої потреби. Все що можна вже давно було вивчено й записано до мене. От тільки я глибоко помилявся.

Занесла мене доля в прокляті землі. Там, серед пустельних гір, я натрапив на стародавній храм. Був він такий старий, що написи на стінах майже стерлись. Єдине, що я зміг приблизно розібрати це те, що тут проводили ритуали. Для чого саме я так і не розібрав, але, в центрі зали чітко виднілась магічне коло. Символи на ньому були дуже схожі на ті, що використовують для виклику демона. Цікавість і самовпевненість взяли верх на голосом розуму. Тож я активував це магічне коло, капнувши, як цього вимагав ритуал, своєї крові на нього.

Все спрацювало як треба, символи запалали червоним сяйвом, активувавши древню невідому магію. А от подальший процес пішов не за планом. Замість того, щоб викликати демона, як я очікував, магічне коло почало затягувати мене в свій центр, де відкрився портал. При всій моїй великій, без особливої скромності, магічній силі, я практично не міг опиратись. А як тільки торкнувся порталу світ довкола викривився, перевернувся з ніг на голову і завертівся.

Це вперше в мене був такий жахливий процес переходу. Ще кілька хвилин світ вертівся перед очима, перш ніж набути чіткості. Тоді вже я побачив, що опинився в зовсім іншому місці. Колись тут був подібний храм, та зараз від нього зостались лише руїни, поодинокі шматки стін, колон і каменів. От магічний круг на підлозі, мабуть єдине що збереглося ідеально. Небо тут було червоним і спалахувало раз по раз блискавицями. Руїни тутешнього храму розташовувались на пагорбі, тож я міг роззирнутись довкола. Та дивитись власне й не було на що. Одна гола земля і каміння, а на заході річка з розпеченої лави.

Я поняття не мав де опинився, і жодні заклинання орієнтири не працювали тут. Єдине, що мені залишалось, це обстежити залишки храму в надії, що вдасться щось дізнатись. І саме цим я займався, коли почув голоси. Для перестороги став невидимим і зачаївся.

Довго чекати не довелося, перед храмом появився демон, який видався мені знайомим. Він виглядав як цербер, от тільки стояв на двох ногах, передні в нього були явно руками, бо тримав він в правиці гострого тризуба. А на трьох собачих головах, і зміїній, якою закінчувався довгий хвіст, палало полум’я яскравого оранжевого кольору.

Демон хвилину стояв, озираючись довкола, тоді принюхався і промовив:

— Не думай, що ставши невидимим ти зміг заховатись від мене. — Було враження що промовляє кожна з його голів, навіть зміїна, та не водночас а по черзі, кожне слово інша голова. При цьому вся репліка звучала цільно, без переривів та затинань. — Тож виходь, зеконом нам обом час.

Тут, скажу вам чесно, на мить я засумнівався в своїх силах. Чи зможу я впоратись із таким демоном, якщо дійде до бійки. Але виходу всеодно не було, тож я скинув невидимість і постав перед ним.

— Так і знав що це ти, — чи то усміхнувся, чи вишкірив зуби демон, та видовище було моторошне. А ще більш моторошним було те, як демон раптово кинувся до мене з обіймами. — Епіфанію, друже, як я радий тебе бачити.

— Пробоч, але можеш поставити мене на землю. — в лапах вдвічі більшого демона я відчував себе дитячою іграшкою. — І хто ти взагалі такий?

— Оце вже образливо. — таки поставив він мене на землю. — Спочатку роками не викликаєш, а тепер взагалі не впізнаєш. Я от одразу відчув тебе і прийшов сюди. Хоча, це мабуть особливий талант демонів, відчувати тих з ким у нас підписаний контракт.

— Чекай, невже ти Цертус? — здивовано вигукнув я. — Але як? Я пам’ятаю тебе дещо іншим.

— Так то в твоєму світі я так виглядав, а це мій справжній вигляд. — Гордо випнув груди мій контрактний демон цербер. — Окрім того, я тут теж не сидів без діла і став сильнішим ніж був при нашій останній зустрічі.

— Чекай, що ти маєш на увазі під “в моєму світі”, а ми зараз де? — ошелешено озирнувся я. Звісно в мене були певні підозри, та все ж жевріла надія що я досі десь на континенті, або ж в іншому кінці світу, там де ніхто до мене давно не був.

— Ну, ви називаєте це світом демонів, чи пеклом. Я ж називаю це домом. — Відповів Цертус.

— Ти хочеш сказати, що я зараз в твоєму світі? — перепитав я шоковано. Ще жодного разу я не чув, щоб хтось побував у світі демонів. Хоча, звісно існують ритуали, з допомогою яких туди можна потрапити, чи швидше когось туди відправити. Але я ще не чув жодного випадку, щоб хтось звідти повернувся. І от тепер я тут.

— Звісно, — знову радісно вишкірився на всіх головах Цертус. — Я тобі тут все покажу, не переймайся. Наш контракт має силу й тут, тож ніхто тебе не зачіпатиме.

— Це звісно добре, та чи зможу я повернутись додому? — наважився я спитати те, що найбільше цікавило.

— Завдання складне, та цілком можливе, — подумавши хвилину відповів Цертус. — Але без допомоги мого батька тут не обійтися.

Сказавши це, Цертус схопив мене за руку і ми перемістились в простору залу. Там, попід стінами стояло безліч високорівневих демонів вищих категорій. З’явись третина з них в нашому світі і вони б його знищили. В центрі ж цієї зали, на великому троні сидів величний демон в короні. Точніше були в нього дві корони, бо мав він дві собачі голови.

— Вітаю повелителю, батьку, — зумисне підкреслив Цертус і решта демонів одразу ж притихли. — Це маг Епіфан, з яким у мене контракт, і він потребує твоєї допомоги.

— Епіфан кажеш, — зацікавлено повернувся в мою сторону повелитель демонів. Він був майже таким, як його змальовували в древніх трактатах. — Чув я про тебе багато. Яка ж допомога потрібна такому великому магу від повелителя демонів?

— Річ у тім, вельмишановний…

— Орфус, — шепнула мені одна з голів Цертуса.

— Вельмишановний Орфусе, у володіння демонів я потрапив випадково, і тепер шукаю шлях назад у свій світ. — Промовив я на одному подиху, боячись невдалим словом образити демона. А в гніві він міг би мене знищити. — до мене дійшли чутки, що ви можете мені з цим допомогти. — Вирішив я не уточнювати від кого саме я це дізнався.

— Кажеш чутки, — скосив Орфус погляд на сина. — Можливо так воно і є. Та що мені з цього?

— Але тату, — заскиглив Цертус голосом що зовсім не пасував такому грізному демону. — Він колись мене врятував.

— І ти став його соратником, тож цей борг сплачено. — Заперечив повелитель демонів.

— Давайте просто його вб’ємо! — раптом вигукнув хтось з натовпу демонів.

— Яке нахабство, людиняка вимагає щось у самого повелителя демонів.

— Спалити його.

— Розірвати на шматки.

Демони навперебій почали вигукувати образи і пропонувати способи моєї смерті. Та повелитель демонів лише трошки загарчав, я б сказав навіть ледь чутно, в загальному гомоні. Проте всі одразу ж замовкли, схиливши перед ним голови.

— Як бачиш, шановний Епіфанію, мої піддані не вважають тебе достойним, щоб отримати милість повелителя демонів. Тож зробимо все за нашими законами. Проведемо битву, і якщо виживеш, ніхто більше слова тобі не скаже. А я знову вислухаю твоє прохання.

Одразу ж усі демони відступили від центру зали, утворивши імпровізовану арену на якій зостався лише я сам. І схоже ніхто не збирався питати моєї думки з цього приводу.

— Хто вважає чужинця недостойним уваги повелителя демонів, і щоб довести це битиметься з ним на смерть? — голосно прорік Орфус, оглядаючи всіх присутніх.

З натовпу вийшов кремезний демон. Ноги до пояса в нього були як в бика, з довгим коров’ячим хвостом. Тулуб наче від орка, зелений і з кам’яними наростами, що мабуть давало додаткову броню. Голова ж у нього була акуляча з великими кажанячими вухами. Загарчавши демон сплюнув мені під ноги, і слина його розїла кам’яну підлогу зали.

— Троїк, — оголосив повелитель демонів. — Отже за нашими древніми правилами, якщо переможе Троїк він отримає винагороду від самого повелителя демонів, тобто мене. — Припіднявшись на троні оголошував правила Орфус. — Проте, якщо переможе Епіфан, то доведе своє право знаходитись тут, і більше жодний демон з цього приводу не сумніватиметься! Починайте.

Якби я не мав уже ввімкнені захисні щити, то Троїк прибив би мене першою ж атакою. Попри свої розміри і недолугу тілобудову рухався він навпрочуд швидко. Перший удар він наніс своєю кігтистою лапою, та щитів пробити не зміг. Проте наступна його атака мене здивувала. Троїк знову кинувся прямо на щити, та тепер атакував своїми могутніми щелепами і з легкістю перекусив і розвіяв магію двох щитів.

Те що демон може “кусати” магію розвіюючи її, стало несподіванкою. Ніколи раніше такого не чув. Але це також і спонукало мене почати діяти. Стояти на місці під захистом вже не вийде.

Давно в мене не було магічних дуелів, вже й забув як це буває весело, коли суперник хоч трохи рівний тобі по силі. Кілька простих заклинань підсилення та швидкості і я вже рухався із швидкістю Троїка. Та що там, я його випереджав. Зрозумівши, що втратив свою перевагу у швидкості Троїк знову зробив щось несподіване. Він піднявся в повітря, та рухався так, наче плаває у воді. Тепер, не обмежений однією площиною в нього знову була перевага. А попадись я в його щелепи і мені б настав кінець.

— Ти програєш людиняко, мої щелепи здатні перекусити будь яку магію. В тебе жодного шансу. — Проревів Троїк пікіруючи на мене зі стелі.

— Який самовпевнений, тоді спробуй перекусити це. — Посміхнувся я, вже ввійшовши в азарт битви. Клацнувши пальцями активував магію гравітації. Ця магія діє по площині, тож в демона не було шансу її розвіяти. А так як летів він на великій швидкості в мою сторону, то отримав додаткове прискорення від гравітації і з такою силою вперіщився об землю, що аж провалився під неї.

Раптом мене опутали ліани, а з натовпу вийшов демон схожий на сплетіння гілок та ліан. Я перемістився в інше місце, і запустив в демона вогняною кулею.

— Вогонь не може нашкодити мені, ха-ха-ха. — Розсміявся демон, та враз почав смикатись намагаючись збити полум’я, що розросталось поглинаючи його. — Що це таке, не розумію…я палаю.

— Просте полум’я може й не нашкодить тобі, але але пекельне вогнище, вища магія вогню, це інша річ. Воно здатне спалити будь що, і горить навіть під водою. — Пояснив я і ухилився від атаки демона схожого на богомола. Для цього демона використав заклинання, що імітувало повітряні коси. Ця атака порізала демона на шматки.

— Хіба це не мав бути бій один на один? — вигукнув я ухилившись від чергової атаки нового супротивника, перенісшись в центр зали. Якщо вони й далі так атакуватимуть, то довго я не протримаюсь.

— Ми демони, не визнаємо ніяких правил, — просичав демон з тілом людини і головою змії.

— Але дотримуємось законів, саме тому ніколи не порушуємо укладену угоду. — Прогримів голос Орфуса над залою і демони знову зібрались рівним колом довкола. — Наш гість довів своє право тут знаходитись, хто з цим не згідний отже виступає проти мене.

Почувши це демони зробили крок назад, схиливши голови.

— От і добре. А зараз залиште нас, на сьогодні аудієнцію завершено.

Ніхто з демонів не став сперечатись із повелителем і всі покірно покинули залу. Зостались там тільки я, Цертус та Орфус.

— То нагадай мені, — промовив повелитель демонів, коли зала спорожніла, — як саме ти потрапив у наш світ?

— Я розпочав свою подорож великим континентом в пошуках цікавих історій та забутих легенд, — почав я, розказавши про все що сталося включно з моментом як я знайшов древній храм.

— Тоді давай так, ти запишеш історію демонічного краю, а я відпущу тебе додому. — Запропонував Орфус.

— А ви справді зможете це зробити? — все ж відсутність будь яких записів про те, що хтось зумів вернутись з виміру демонів насторожувало.

— Ти сумніваєшся в силі повелителя демонів — грізно заревів Орфус, та враз більш спокійно додав: — Пробач, звичка. Колись цей вимір справді був закритим і з нього неможливо було вийти. Але часи змінюються. То як, ти згідний на таку угоду?

— Цілком, — ствердно кивнув я. — Я б і сам просив розповісти історію цього краю. Бо насправді про ваш вимір мало що відомо. А більшість записів, як бачу, не відповідають дійсності.

— Воно й не дивно. Древні зробили усе, щоб про нас забули. Стерли з історії саме наше існування. — Від навали емоцій Орфус стис кулаки, аж кістки затріщали. — Але давай розповім історію по порядку:

Отже колись, в давні часи не існувало ні демонів ні їхнього виміру. Навіть не було такого поділу на окремі раси, як є зараз у вас. Але війни були, це єдине, що не змінюється. Окремі племена, королівства чи країни постійно воювали між собою. В той час було досить популярне заклинання просторового виміру. Створив таке заклинання, засунув туди військо, тоді сам маг спокійно проходив на ворожу територію і там, в тилу ворога випускав своїх воїнів. Скажи зручна штука? Але створення такого виміру було досить затратною справою, потребувало великої кількості магії як на створення так і підтримку.

Тоді, під керівництвом одного жорстокого короля тирана, група магів провела ритуал, віддавши за це своє життя. Проте, результату вони таки досягли. Частина тодішнього континенту, що складала в основному кам’яні скелі, потрапила в новий штучно створений вимір-тюрму.

Спитаєш чому саме вимір-тюрму? Бо маги, що його створювали, знали, що заплатять за це своїм життям. Та вони готові були заплатити таку ціну, щоб позбутись тирана короля.

Жертва магів наповнила цей вимір магією, що поновлюється і підтримує його до сьогодні. За задумом вибратись зсередини виміру було неможливо. Проте будь хто, з допомогою ритуалів виклику, міг прикликати когось із цього виміру в зовнішній світ. Але лише на певний час.

Після зникнення короля те королівство поглинув хаос внутрішніх сутичок за владу. Що спричинило нових вигнанців у вимір-тюрму. Потім сюди почали відправляти найгірших злочинців і всіх кому не пощастило.

Той храм, через який ти сюди потрапив, був одним із чотирьох воріт нашого виміру. Саме через ці ворота сюди всіх і відправляли. А потім з’явився новий тиран. Молодий принц, що бажаючи прославитись і здобути повагу батька, розпочав похід з розширення своїх земель. Та зловживаючи владою, і користуючись забороненими знаннями, принц відправив тисячі невинних у вимір-тюрму. Цілі селища були стерті з лиця землі.

Щоб ніхто й ніколи про це не дізнався, король наказав найкращим тодішнім магам накласти часову магію на вимір-тюрму. Щоб час тут прискорився в кілька разів і представники рас довгожителів, що опинились тут, дожили свого віку і навіть випадково не могли б комусь розповісти, що тоді сталося.

А потім про вимір забули. Стерли пам’ять про нього зі сторінок історії. В надії, що ніхто ніколи не дізнається правди. І, схоже це в них непогано вийшло. Через тисячоліття, коли на наш вимір знову натрапили, нас назвали демонами.

Часові чари спали зі смертю останнього мага, що накладав їх. Та за цей час тут, в вимірі-тюрмі пройшли сотні, навіть тисячі років. Ми, демони - нащадки тих, кого сюди відправили на смерть. Та ніхто не очікував що в цьому вимірі можна не просто вижити, але й жити. В наших жилах змішалась кров мало не всіх розумних. Через це й вигляд у всіх демонів різний. Багато з нас серед предків мають не тільки розумні раси, але й диких звірів.

Але це й не дивно. Кожен тут виживав як міг, боровся за життя з останніх сил. Тут виживали тільки сильніші, а вони не завжди були взірцем праведності. Проте саме так зародилась наша раса. А цю історію ми розказуємо своїм дітям як казку, в яку й самі вже не вірили.

Допоки ваші маги знову не відкрили наш вимір. Та нас охрестили демонами, поріддями темряви. І при нагоді намагаються вбити, зумисне чи випадково викликаючи у ваш світ. Одне добре, магія виклику не дозволяє померти у вашому світі. Тож скільки б не вбивали демонів вони завжди повертаються цілими сюди, та нажаль не завжди з цілим розумом, бо кожна смерть відчувається реально. Магічні круги, якими зараз користуються ваші маги дещо неправильні. Вони викривляють нашу подобу у вашому світі. Більшість навіть не може говорити, і ви помилково сприймаєте їх за тварин. Також більшість магічних кругів, якими нас призивають, впливає на наш розум, роблячи нас злими, агресивними навіть скаженими. Та ж неправильна магія забороняє нам, демонам розповідати цю правду в вашому світі. Король добре подбав, щоб про гріхи й ганьбу його сина ніколи не дізнались. Навіть зараз коли вже немає записів ні про цього короля, ні про його королівство, що розчинилось в історії.

Приблизно тисячу років тому, було укладено перший договір між демоном і магом. Такими договорами ви користуєтесь і по цей день. І саме ці договори врівноважують магію виклику, завдяки чому демони можуть зберігати ясність розуму, після переходу.

Я не казатиму, що мій вид білий і пухнастий. Щоб вижити ми через багато що пройшли. Жорстокість, жага крові, бажання вбивати - це невідємні наші частки. Виживає сильніший, головний закон цього світу.

— Поглянь, що ти бачиш? — запитав мене Орфус, вивівши на балкон.

— Я бачу спокійне місто, — вражено відповів я, — а там далі величеий ліс і поля.

— Так, ми живемо як ви там. Ми не поріддя темряви, як нас називають. Колись ці землі були мертві, пустка призначена щоб вбивати. Та своїм потом, кров’ю й наполегливою працею ми досягли всього цього. Запам’ятай це Епіфанію. Ти перша людина, яка поставилась до демона з добротою. Якби не ти, мій син міг би й не вижити. За це я буду вічно тобі вдячний.

Не знаю запишеш ти цю історію в свою книгу, та впевнений, що тобі ніхто не повірить. Так вже складені розумні, їм легше вірити в брехню, ніж побачити правду перед своїм носом.

— Я обов’язково запишу правду про вимір демонів, незважаючи на те, повірять мені чи ні. — Палко запевнив я Орфуса.

— Вірю друже, що ти зробиш саме так, тільки назви наш край його справжнім ім’ям - Орантія — посміхнувся він. — А зараз повертайся у свій світ, годі тобі гостювати в демонів, ще попадеш в немилість ваших святош.

— Але як? — здивувався я, побачивши як за помахом руки демона на підлозі засяяв магічний круг.

— Вимір-тюрму створювали маги минулого. Та вони й не здогадувались яка магія появиться в майбутньому. Поєднання древніх і сучасних знань дозволило створити вихід. Тож як бачиш, якби демони захотіли, то давно б увірвались у ваш світ. Саме цього так всі бояться. Та нам цього не треба. Демони хочуть просто спокійно жити.

Перехід із світу демонів в мій рідний пройшов легше ніж я очікував. Я просто зробив крок і опинився вдома.

Тож вам друзі обирати, вірити чи ні в правдиву історію Орантії, світу демонів.

І мені - найвеличнішому магу, що побував у світі демонів, переміг там на дуелі, та повернувся назад. Або ж, вважайте мене старим божевільним магом, як дехто поза очі називає.