Легенди Аркхейну

Ненависть та упередження

Ця історія не зовсім легенда, бо відбулась вона не так давно. Та ілюструє сліпу ненависть і те, що в кожному з нас є приховані таланти, варто лише їх розкрити.

Під час своїх подорожей занесла мене доля в східні рівнини. І саме там натрапив я на невелике поселення Кобольдів та Лінксів. Їхній життєустрій вразив мене. Всі книги, що читав я про ці види, стверджували що лінкси і кобольди смертельні вороги, що не можуть знаходитись поруч. Проте, це селище, ламало усі встановлені конони й прописані закони відомі в усьому світі.

Цей феномен мене надзвичайно зацікавив, тож я вирішив затриматись у селищі і дізнатись про нього більше. Там я й познайомився із лінксом, що заснував це поселення. Звали його Люцик і він розповів свою історію. В часи молодості він був шахраєм. Ходив між маленькими селищами вдаючи знахаря, екстрасенса, шамана чи навіть св’ященника. Його особливий дар переконання чудово йому вицьому допомагав. Та одного разу, все пішло не за його планом, і це докорінно змінило життя лінкса.

“Пуста сільська дорога, в променях повного місяця й окутана сизим туманом, виглядала особливо моторошно. Від одного її вигляду Люцика пробирав мороз а шерсть лінкса ставала дибки.

— І нащо я сказав тим селянам що є екстрасенсом. — Бідкався чорний кіт, скрадаючись край траси. — От треба було мені саме в це село зайти!

Люцик був шахраєм. І не простим! Він міг будь кого обманути, переконати цілий натовп в найбільшій маячні. Це був його особливий магічний дар. Як називала його бабуся: язик без кісток.

Чорних котів, серед лінксів, не надто любили через їхню погану славу, начеб то вони приносять нещастя. Бабуся Зірка ж завжди казала Люцику:

— Не слухай цих невігласів, бо не відають вони що кажуть. Вдача чи невдача - це особлива сила чорних котів. І вони самі вирішують як нею скористатись.

Бабця Люцика вже була старенька, доживала своє дев’яте життя, і часто забувала щось. Тому тоді ще мале чорне кошеня не надто віридо її словам. А коли Люцик виріс то й взагалі вважав історії бабусі вигадками. Ніколи він не відчував в собі якоїсь особливої сили вдачі чи невдачі. Тільки дар переконання був у нього з дитинства і ніколи не підводив його.

І саме цей дар його цього разу підвів!

Прийшовши в селище Ромашкове, кіт назвався Люципером, всесвітньовідомим екстрасенсом, що спеціалізується на снах і сновидіннях. От звідки йому було знати, що жителі селища потерпають від сновидінь! Щоночі їхні найбільші кошмари оживають, і тероризують усіх до світанку.

— Які ми раді, що ви до нас завітали, — промовив старійшина Муркотун, товстий пухнастий білосніжний лінкс. — А то ж ми вже й не знали як бути з тими кошмарними сновидіннями, що не дають нам ночами спати. Приходять вони завжди в селище з пустої дороги зі сторони лісу, як тільки стемніє. Тільки ви можете нас врятувати.

Люцик намагався працювати по відкатаній схемі, влаштував ціле шоу, з читанням заклинань, піротехнікою й танцями. Переконуючи жителів Ромашкового що тепер все впорядку, вони в безпеці і їм більше не загрожують сновидіння. Зазвичай селюки на таке велися без проблем. Та не цього разу. Старійшина був невблаганний. Не слухав ніякі доводи і вигадки Люцика. Неначе сила переконання на нього взагалі не діяла.

— Так, так, звісно. Дякую що допомагаєте нам. Та я все ж наполягаю, щоб ви затримались у нас наніч. Сновидіння вночі приходять, тож думаю не завадить провести ще один ритуал, для кращого ефекту так би мовити.

Так Люцик і вляпався в цю історію, і трясся від холоду і страху на пустій дорозі.

Злий жарт із ним зіграла його ж жадібність. Старійшина не заплатив одразу, сказавши, що Люцик, чи то пак Люципер як він себе представив, отримає гроші на світанку, якщо сновидіння не потривожать селян.

Та зараз, стоячи посеред дороги за селищем, Люцик був готовий забути про гроші і втекти якомога далі. Він не вірив в духів, привидів та демонів. Вважав усе це лише вигадкою для темних селян, з яких він витягував грошу, прикидаючись то екстрасенсом, то шаманон, якось навіть був він знахарем. За цими фіктивними особистістями Люцик вже загубив себе, і часто вдавав якогось знавця потойбічного навіть коли це не було потрібно.

Туман густішав, місяць заступали темні хмари. І Люцик чітко зрозумів те, що він простий лінкс з талантом переконання. Ніякий він не екстрасенс, знавець надприродного. Але вляпався у щось, що вище його сил. Все його єство кричало від тривоги. Він не вірив у надприродне, та зараз довколишня атмосфера кричала про містику.

Від страху Люцик завмер, і саме тоді він щось почув. Ледь вловимий звук кроків, що наближались.

Раптом стало настільки темно, що Люцик не бачив власної руки. А тоді хмари розступились і місячне світло, неначе прожектор, освітило дорогу перед ним. Лінкс заледве стримав крик жаху.

Прямо навпроти нього стояла жінка без голови. Одягнена вона була в білий і червоний одяг, схожий на кімоно, що шарами накладався і мав рвані краї які розвівались за вітром як лахміття.

Хотів Люцик втекти від цієї істоти та справа, зліва і навіть ззаду до нього підійшли ще три почвари, що разом оточили його з усіх боків, відрізавши шляхи до втечі. Окрім безголової жінки там були: величезний павук, скелет вовкулаки і гігантська піранья, що плавала прямо в повітрі.

Не маючи більше нічого Люцик виставив наперед власноруч сплетений ловець снів, який він використовував на своїх шоу. Як не дивно сновиди боялись його, та було очевидно, що один ловець не захистить одразу від усіх чотирьох.

Безголова жінка наблизилась, та зупинилась на відстані від ловця снів, яким Люцик розмахував на всі сторони.

— Врятуй її, — промовила безголова, хоч це й було дивно, враховуючи що не мала вона голови.

— Кого я маю врятувати? — все ж перепитав Люцик, переборюючи страх.

Безголова жінка більше нічого не сказала, але відступила в сторону і показала рукою в сторону пустої дороги. Так запрошуючи йти за нею.

Люцик не мав іншого виходу як піти туди, куди йому вказали. Разом зі сновидами, що супроводжували його, він перетнув дорогу, і заглибився у ліс. Та зовсім скоро вийшов до великого маєтку. Такі зазвичай належать графам чи багатим купцям або ж герцогам. Кому належав цей маєток не відомо, та виглядав він покинутим щонайменше з десяток років.

Сновиди продовжували супроводжувати його, охороняли чи вели у пастку? Пройшли вони так через занедбаний двір до вхідних дверей, на вигляд масивних і міцних, що різко контрастували з загальною запущеністю маєтку. Скелет вовкулаки легко відімкнув двері, хоча Люцик був впевнений, що вони замкнені і не піддадуться. Далі вони пройшли через велику бальну залу до бічної, майже не помітних, арки. А за нею виявились сходи, що вели кудись вниз. Люцик не мав бажання туди спускатись, але і вибору в нього не було.

Старі кам'яні сходи, вкриті шаром пилу і плісняви, привели в підвал. До пилу й плісняви додалось павутиння і затхле повітря. Та Люцик дещо помітив, те, що насторожило його. На підлозі в шарі пилу чітко можна було розрізнити сліди. Він вже не йшов за сновидами, а крокував по цих слідах. Вони привели його до частини підземелля з камерами. Схоже, що власник маєтку колись тримав там рабів, чи можливо злочинців перед відправкою їх на суд.

І от в одній з таких камер лінкс побачив прикуту до стіни молоду дівчину, представницю роду кобольдів.

Кобольди були рідкістью в цих краях. Зазвичай вони жили невеликими племенами в степовій місцевості. Зовні були схожі на антропоморфних собак. Що одна з них робить тут, і чому прикута до стіни? Одні питання, на які не було відповіді. Але одне Люцик зрозумів: сновиди не намагались нашкодити дівчині, хотіли їй допомогти, та не могли торкнутись кайданів. Просто проходили крізь них, щоразу як пробували зняти.

Незнайомка ж була ледь живою, одягнена в клапоть тканини більше схожий на мішок. Вона була непритомною, і висіла на ланцюгах, не в силі стояти.

В той момент Люцик навіть не подумав про те, що вона Кобольд. Він просто бачив знесилену, зранену дівчину, що потребувала допомоги. Зрештою він ніколи не розумів цієї сліпої ненависті між лінксами і кобальдами, що теж вирізняло його з поміж одноплемінників.

Зняти кайдани виявилось зовсім не важко. Сконструйовані вони були так, щоб полонений не міг їх зняти, та будь хто інший легко міг це зробити.

Обережно поклавши дівчину на солом’яну підстилку в кутку, Люцик поспішив на вулицю. Він не був справжнім знахарем, та трохи розумівся на лікувальних травах. А в запущеному саду перед маєтком вдалося легко відшукати всі необхідні цілющі трави. В нагоді стала ще одна здатність лінкса, а саме вміння бачити в темряві. Хоча, можливо саме через цю здібність Люцик і не вірив в потойбічне. Там де інші бачили духів та привидів він дивився на звичайний світ. Страх темряви спонукає підсвідомість вбачати в найменшому подуву вітру прояви потойбічного. І тоді з’являються історії й легенди про те, чого насправді нема.

Із зібраних трав Люцик приготував цілющу мазь, якою обробив рани дівчини. А також заварив чай, щоб відновити її сили. І вже за кілька годин вона прокинулась.

Спочатку не зрозуміла що відбувається і злякалась, побачивши перед собою лінкса. Та сновиди, які не залишали її ні на мить заспокоїли, підлетівши ближче. Тоді вона побачила свої перебинтовані руки і почала щось розуміти. Та все ще поводилась насторожено й обережно, і якийсь час мовчала, свердлячи Люцика поглядом.

— Чому? — зрештою запитала вона, і хоч не уточнювала та Люцик чудово зрозумів її.

— Випий, цей відвар поверне тобі сили і зцілить, — простягнув він горня з паруючою рідиною. Та дівчина не поспішала приймати його. — Це не отрута. Якби я хотів нашкодити тобі, то нащо було заморочуватись і лікувати?

Цей довід подіяв і дівчина взяла цілющий відвар. Та робила це так, наче очікувала нападу.

— Ти так і не відповів чому. — Вона пила відвар маленькими ковтками, не спускаючи погляду з лінкса.

— А чому ні? — коротко відповів він.

— Але ти лінкс! — мало не викрикнула вона скривившись.

— А ти кобольд, і що з цього? — знизив він плечима.

— Наші види ворогують. — сухо зауважила вона.

— І чому ворогувати маємо ми? Тільки через те, що колись тисячі років тому старий пердун лінкс не поділився самокруткою з древнім кобольдом. Що конкретно поганого зробила ти мені, чи я тобі? — Запитав Люцик, зручніше вмощуючись на кам’яній підлозі. Сновид він більше не боявся. Вже знав що вони просто примари, насправді нічого не можуть зробити. А те, як скелет вовкулаки відкрив вхідні двері було обманом. Бо вони також виявились сновидою, що імітує двері. Тепер ця сновида закривала собою камеру в якій вони знаходились.

— Як у тебе все просто, — скривилась дівчина.

— А для чого все ускладнювати, — розвів руками Люцик.

— Знаєш чому я тут? — раптом запитала дівчина, і не дочекавшись відповіді продовжила: — Я подорожувала з друзями. Ми просто вивчали світ, хотіли побачити нові краї, інші народи, великі міста. Одного разу ми натрапили на невеличке селище з дружелюбними лінксами. Я одразу запідозрила, що тут щось не так. Та друзі не слухали мене. А ці лінкси були такими привітними, такими улесливими. Старійшина селища запросив нас у свій дім, де влаштував на нашу честь справжній бенкет. Ми насолоджувались частуванням, нічого не підозрюючи, навіть я розслабилась, забувши про тривогу. Нам постелили в домі старійшини. Та прокинулись ми вже тут, в підземеллі, закуті в кайдани. Старійшина назвав нас мерзенними істотами, що заслуговують на смерть. Та проста смерть для нас надто легке покарання. Такі як ми не заслуговують жити на світі.

Він, і його поплічники почали вбивати нас. Щоночі вони приходили і забирали когось одного, поки не зосталась я сама. А знаєш чому я вижила? Це навіть смішно. Кобольди володіють особливим талантом відчувати тривоги інших, і ми можемо позбавляти від них. В мене ж дещо інший, більш розвинена версія дару, яку називають - повелитель снів. Я можу проникати в сни інших і створюючи сновидіння допомагаю позбуватися тривог, болю та печалі. Я й сама не знала, що можу оживляти ці сновидіння, робити їх видимими, реальними за межами сну. Ці п’ятеро уособлюють моїх мертвих друзів. Та вони лишаються безтілесними примарами, тож не могли мені допомогти. Я знала, що помру, тож вирішила помститись перед смертю своїм кривдникам і щоночі насилала жахіття у їхні сни. Інколи ті сновидіння виходили зі снів в реальний світ, та на відміну від цих п’ятьох завжди зникали на світанку.

Я і мої друзі не зробили нічого поганого, то чим ми заслужили таке? Лінкси і Кобольди одержимі сліпою ненавистю одне до одного, і ніщо це не змінить. Ти кажеш ми не маємо ворогувати, та ворожнеча закладена у нашій крові.

— Я вважаю, що не все так однозначно, — очі Люцика зблиснули якимсь недобрим вогнм, аж бідолашна дівчина злякалась, відсахнувшись до стіни. Та лінкс не нападав, його поза не змінилась, голос був спокійним і врівноваженим, що ніяк не поєднувалось з поглядом що випромінював злобу. — Я наприклад не ненавиджу тебе. І ти з друзями не мала упереджень що до лінксів, інакше б ви одразу покинули селище. Або ж самі напали б на селян. Та ви цього не зробили. Не варто через купку фанатиків всіх вважати такими. Та не переймайся, вони заплатять за те, що зробили, це я тобі обіцяю.

— Не чекай, що я довірятиму тобі, — все ще з осторогою промовила дівчина, — але дякую що врятував.

— Мене звати Люцик.

— Яра.

— Що ж Яро, настала пора вибиратись з цієї діри, — лінкс простягнув руку кобольдці, та вона проігнорувала його й сама піднялась.

Коли вони вийшли з лісу ніч вже поступалась світанку. Поки дійшли до селища довкола повністю розвиднілось. Та в селище вони не змогли зайти. Перед ворітьми їх зустрічали усі жителі. Побачивши примар жінки закричали від жаху, хтось втратив свідомість. Більшість відступила назад, намагаючись сховатись за ворітьми селища. Але старійшина не зрушив з місця, поблажливо усміхаючись. Оббабіч нього залишилась дюжина озброєних лінксів, готових кинутись в атаку за першою ж командою.

— Вітаю вельмишановний Люципере. Ви виконали своє слово, сновиди не турбували цієї ночі жителів селища. — Промови старійшина прикривши очі до ледь видимих щілин. — Але дозвольте поцікавитись, що ви робите з цим поріддям пекла? Хіба ви не знаєте, що кобольди одвічні вороги лінксів. Ці виродки тільки й чекають щоб накинутись на нас і перегризти горлянку.

— Твою горлянку я з задоволенням перегризу! — Вишкіривши ікла проричала Яра пориваючись вперед. Та Люцик зупинив її.

— Бачите! Про що я й говорю, — вдавано нажахано пропищав старійшина, і гидливо додав: — В цих дикунів зовсім немає манер. Тільки й знають що грабувати і вбивати. Позбудьтесь цього демонічного поріддя і я обіцяю подвоїти вашу винагороду.

— Гроші можеш залишити собі, вони мені не потрібні. — Люцик ледь стримував свій гнів, та не хотів піддаватись на провокації старійшини. Він розумів, що винні тут не всі. Та один хибний крок і всі селяни повстануть проти нього. — Я прийшов сюди, щоб відновити справедливість. Ви вбили безневинних кобольдів, тільки за те, ким вони були. Ви засліплені ненавистю, і поширюєте її довкола. Та так не має бути. Часи коли наші види ворогували давно минули. Те що ви зробили не має виправдання.

— І хто мене покарає? — усміхнувшись запитав старійшина, зробивши крок вперед і переконавшись що селяни не чують його слів. — Ти шахрай, що заробляє на обмані. Як думаєш, кого вони послухають тебе, чи свого старійшину якого знають роками.

— О, то ми більше не граємось із масками. Я одразу відчув, що в тебе імунітет до мого переконання. — посміхнувся оголюючи ікла Люцик, — та чи є такий же імунітет в усіх інших? Я б з легкістю міг їх переконати в своїй правоті, й обернути проти тебе. Та не зроблю цього, це надто легко. Знаєш, що кажуть про чорних котів? Якою унікальною силою ми володіємо?

— Ти блефуєш, — зашипів старійшина, помітивши як його посіпаки занепокоєно переглядаються. — Дар чорних котів вигадка. Вже тисячу років не було нікого, хто б володів силою вдачі та невдачі. — і вже голосніше, щоб чули всі селяни позаду він прорік: — Що ж, ти розчарував мене. Пішов проти свого виду. Спробував напасти на наше селище. Привів з собою цю почвару. Видавав себе за екстрасенса, обманюючи всіх. Тож владою старійшини селища я проголошую тебе винним в усіх цих гріхах і засуджую до страти. Схопіть його хлопці, і цю почвару також не забудьте.

Десяток лінксів озброєних вилами і палицями одразу ж кинулись в сторону Люцика та Яри.

— Не тобі мене судити! — Незворушно промовив Люцик, притримуючи Яру за плече. Вона не хотіла просто так здаватись, і поривалась в бій. Та побачивши як очі Люцика спалахнула відступила назад. — Я не хотів до цього доводити. Вам було достатньо зізнатись у всьому і понести заслужене покарання. Та ви зробили свій вибір.

Перший з лінксів, що біг із вилами раптом перечепився через камін і невдало впав, нахромившись на власні вили. Другий перечепився за труп першого і падаючи з розмаху вдарив палицею третього, проломивши йому голову. Сам же падаючи скрутив собі в’язи. Третій, коли йому проломили голову смикнув рукою з вилами і настромив на них товариша. Ще один лінкс побачивши що відбувається зупинився і кинув вилами в Люцика, та промахнувся. За збігом обставин вили потрапили в молоде деревце, що росло край дороги, воно вигнулось, і запустило рикошетом вили назад. Та їхній власник вже помер, на нього впав товариш з ножем, а от його вже вразили вили, що зрикошетили від деревця.

За якусь хвилину всі посіпаки старійшини були мертві. Жахлива невдача, воля випадку спіткала усіх їх. Люцик для цього навіть пальцем не поворухнув. Просто наслав на всіх невезіння рівносильне ненависті Яри. Силу, що роками спала в ньому пробудила злоба через несправедливість. Люцик зрозумів що бабуся була права, і він справді володів даром везіння і невезіння. Просто до цього моменту не було ситуації коли б він по справжньому захотів скористатись цим даром. Та дії старійшини, його ненависть, та вчинки збурили і пробудили магію що спала.

— Цього не може бути, — від страху старійшина впав, задкуючи від Люцика. — Це ж лише легенда, така сила просто вигадка.

— І ця вигадка зараз націлена на тебе. — Лінкс підходив до старійшини не відводячи від нього погляду. Той спробував втекти на четвереньках, та заплутався у власних кінцівках, чи одязі і впав, завивши від болю. При падінні він зламав обидві руки.

Ситуація склалася вкрай дивна, та з допомогою свого дару переконання Луцик пояснив все селянам, налаштувавши їх на свою сторону. Старійшину віддали під охорону місцевого графа, а потім засудили за всі злочини до довічного рабства на каторзі.

Люцик і Яра хотіли покласти край віковічній ненависті між їхніми видами. Для цього вони заснували власне селище, в якому лінкси і кобольди співіснували в мирі та повазі.”

Ось таку цікаву історію я дізнався. Люцик і Яра доклали чималих зусиль, щоб їхнє селище появилось. Та воно було того варте. Це селище доказ, що попри упередження й ненависть що панує віками, попри всі розбіжності, можливо все забути й жити в мирі та злагоді, з повагою відносячись до всіх видів розумних. Незалежно від того ким вони були в минулому, чи що про них розповідають. Для мене це селище стало надією на те, що колись усі зможуть жити так як ці лінкси і кобольди. Наразі я не називатиму назву селища, чи місцевості де воно розташоване, з міркувань безпеки. Та можливо, коли ви читатимете це, світ вже достатньо зміниться і це селище буде відоме як одне з перших, хто відкинув упередження і старі образи.