Реверс

Евклаз сиділа за столом та задумливо роздивлялася свою кімнату. Знайомі різьблені стільці, стіл, прикрашені вигадливим розписом стеля, стіни, прикриті зеленими ниткоподібними тюлями вікна, гірський пейзаж за вікном. Все таке до болю в серці знайоме і… на стільки років забуте. Виявляється, вона майже все своє свідоме життя пам’ятала чуже минуле, керувалася принципами нав’язаними їй чужою волею…

Тієї миті коли Евклаз торкнулася Ельміри, світ для неї перевернувся. Вона згадала і цей дім, і Ельміру — свою старшу сестру по матері. Згадала їх дитячі ігри на цих крутих схилах, польоти на гірських орлах, перегони з гірськими козами. Згадала їх матір… Евклаз же, скільки себе пам’ятала, вважала матір підступною страшною відьмою, про яку майже не полишилося спогадів. Якийсь чорний силует, злість, біль… А все ж було зовсім не так. Мама… Теплі руки, блакитні очі, чорне, як у Ельміри волосся, тихі пісні, світлячки, якими вона супроводжувала їх казки на ніч. Мама полюбляла довгі бузкові сукні, гірські фіалки у волоссі, завжди несла з собою аромат гірського вітру і квітів.

Ці, витягнуті на світ спогади про щасливі дитячі роки раптово обривалася на картинці, де в оточенні жовтого вогню до неї підходить розлючений рудоволосий бородань, а за його спиною лунає відчайдушний крик матері… Потім лише пелена світла й тиша.

Ельміра розказала, що під час одного з нападу світлих, матір вбили, а батько Евклаз, який перейшов на їх бік, забрав дочку, аби віддати «прокляте поріддя» світлим. У це зовсім не хотілося вірити, але, але… занадто багато вписувалося у це пояснення. Того, що завжди її дивувало, спантеличувало.

Батько не був магом. Просто людина. Сильний, багатий, владний, чарівний, коли бажає, і жорстокий, коли незадоволений. Жінки його любили. Евклаз ніколи не була близька з батьком, але вважала, що це через те, що її мати його колись підступно обманула, спокусила. А ще через те, що дівчині взагалі важко зрозуміти чоловіків. Зі звідними братами Евклаз від наступних двох дружин, батько чудово знаходив спільну мову, а от з донькою… Попри те, що вона краще за братів їздила верхи, стріляла, билася, володіла мечем, він з нею був дуже стриманим, суворим. Вона все життя намагалася довести йому, що достойна його поваги та любові. Думала, що поступивши до Академії магії щось доведе, а виявилося, він лише зрадів, що так вдало «сплавив» доньку світлим. Відкупився нею за колишні послуги. Так, зараз Евклаз пригадувала, що він при ній постійно задував Академію, на диво довго «не помічав» її дружби з хлопчиною, що мріяв стати світлим бойовим магом. То, виявляється, все це було не проявом любові, а звичайним розрахунком… Але якщо батько нею відкупився, то хто це зробив можливим? Хто змусив її все забути, навіть не забути, а пам’ятати все не так, як було насправді? Батько не маг, він просто не мав сил таке зробити… То хто? Коли? Як?

Евклаз вдивлялася до болю в очах у гірські вершини за вікном і не помічала, як по її щоках тихо, одна за іншою стікають сльози. Як їй жити з цим тепер? З друзями та коханим по той бік війни, з ворогами та зрадниками на місці наставників, з рідними на місці ворогів? З пам’яттю, що нагадує купу битих уламків? Хто з нею це зробив і навіщо? За що?

§§§

Перші кроки Аміни й Муніра по тунелю гулко відбилися від стін та понеслися вперед нескінченною мелодійною луною. За звуками по темних поверхнях пронеслися блакитно-зелені спалахи, висвітлюючи зсередини скло та розбігаючись химерними візерунками, мов вигадлива світломузика. Кожен наступний крок додавав навколишній феєрії нових відтінків, звуків, переливів.

—Думаю на таке запрошення точно має прийти дракон… — мовила за деякий час Аміна, просто, щоб трохи перебити прекрасну мерехтливо-музикальну красу, що чомусь поступово заповнювала її душу тугою.

—Він звичайно старий, але не настільки, щоб добровільно підставляти свою шию під твою гостру іграшку, — хмикнув Мунір.

—Але ж я не планувала на нього нападати! Знаєш, я б, мабуть, із задоволенням з ним познайомилася. Ніколи не бачила драконів...

—Не помітив у тебе такого бажання кілька днів тому. А за нинішніх умов, думаю, вже він не розділить твій ентузіазм, — критично посміхнувся Мунір виходячи вперед.

Аміна поривалася сказати щось ще, але тихий розмірений дзвін, на який перетворювалася луна від їх кроків, відволікав, заважаючи думкам збиратися та оформлюватися у речення. У тому дзвоні дівчині вважалися тихі голоси, співи, ще якісь звуки… Хотілося зупинитися, дослухатися, спробувати зрозуміти, що саме вона чує, але було лячно відставати від Муніра який швидко крокував вперед.

—Мунір, — погукала Аміна, коли попереду з’явився проблиск денного світла. Погукала й здивувалася тому, як жалісливо прозвучав її голос на фоні тепер вже величного дзвону, що сплітався чи то в урочистий марш, чи то у похоронну баладу.

—Так? — він озирнувся, зупинився, уважно зазирнув їй в очі.

Аміна розгублено кліпнула, намагаючись впорядкувати хаотичні уривки думок, на які перетворився вміст її голови.

—А що…Що нас чекає там? — кивнула дівчина на вихід і раптом усвідомила, що їй…страшно. Так страшно, що ноги підкошуються й відмовляються йти. Вона відчайдушно шукала підтримки у погляді чоловіка, який зараз був для неї єдиним острівцем впевненості та надії на краще.

Мунір посміхнувся кутиками губ, бережно притягнув її до себе й… ніжно поцілував.

Аміна не одразу отямилася від того несподіваного поцілунку, тому свідомість повільно доносила до розуму його відповідь.

—Там нас чекає лише доля… Втім, що б не трапилося, я радий, що зустрів тебе, попри те, що з твоєю появою все почало руйнуватися.

—А може… може не підемо? — прошепотіла Аміна відкриваючи очі. Цей абсолютно несподіваний поцілунок на кілька секунд вимкнув всі її думки, звільнив емоції. І ті емоції пронеслися вихором по свідомості, безапеляційно відкидаючи всі питання й загадки, витягаючи на поверхню просту дівочу мрію кохати та бути коханою. Усвідомлення того, що для щастя цілком вистачить коханого, закоханого хлопця, та й самій не обов’язково мати магічні таланти та зброю, чомусь вибило ґрунт з-під ніг. Шалено захотілося кинути катану, відмовитися від магії і втекти з Муніром у якийсь намет на безлюдному острові… Аміна розгублено заточилася, торкнулася рукою стіни. Пальці вмить зігріло приємне тепло, до місця їх доторку потяглися доріжки спалахів, утворивши на стіні візерунок у вигляді великої зелено-блакитної зірки, катана в руці дівчини спалахнула синім полум’ям, по венах заструменіла несамовита енергія… Аміна підняла очі на той танок світла, перевела погляд на мовчазного Муніра, котрий зовсім не поспішав пропонувати їй рай у наметі, і з жалем зрозуміла, що ті мрії, про просте щастя — не про неї. Магія вже забагато місця зайняла у її житті.

—Аміно…Ми не маємо вибору… Життя, то рух, і навіть, якщо тобі страшно, зупинятися не варто. Я тобі скажу більше, особливо коли страшно, не варто зупинятися. Ріка життя все одно винесе тебе до потрібного берега, від тебе залежить лише втомленою ти його дістанешся, чи мертвою, — Мунір акуратно обійняв дівчину, від чого по його руках поскакали дрібні зеленкуваті спалахи.

—Таким оптимізмом можна загнати у депресію і песимізм…— пробурмотіла Аміна. Страх не минув, але трохи посунувся з передових позицій. Принаймні дівчині вже не здавалося, що вона просто тут втратить свідомість.

— Головне, щоб вони звідти вийшли готові до співпраці. — посміхнувся Мунір, акуратно поправив прядку її волосся і наполегливо повернув дівчину до виходу з тунелю, який при їх наближенні яскраво засвітилося по контуру всіма барвами веселки. За тим світлом не можливо було роздивитися, що знаходиться назовні.

—Так і уявила це. Оптимізм з песимізмом, поцупивши у депресії пляшку вина, відправляються на пошуки пригод на п’яну голову…— нервово хіхікнула дівчина.

— Теж варіант. Рубай.

Аміна з тугою поглянула на феєрію світла попереду й неохоче визволившись з обіймів чоловіка, рубанула катаною яскраву перепону, намагаючись вкласти у цей удар весь свій страх. Сліпучий спалах рвучко обірвав музику і скляний тунель… осипався кольоровим порохом до ніг магів.

Коли Аміна нарешті прогнала з-перед очей яскраві кола, то виявила, що вони стоять серед нескінченних сірих барханів. Навколо, скільки сягав погляд, простягалися сірі піски, вдалині зливаючись з таким же сірим морем. У повітрі стояв запах пилу і, чомусь, паленого пір’я та горілого паперу. Ця неймовірна суцільна сірість, низьке небо та дивний сніг спочатку просто спантеличили дівчину, але вже за мить вона жахнулася, зрозумівши, що то не сніг, а… попіл. Він повільно кружляв, танцював над пустелею прилітаючи зі сторони ледь помітного, закутаного суцільною пеленою, чи то диму, чи то туману, Аммоліта, що висів над морем.

—А щоб вас приклали об кіготь дракона… Зрозуміло чому Бремору було не до нас, — пробурмотів Мунір споглядаючи ту картину.

—Боже, що це?

—Схоже, наслідки нападу темних. Цього разу вони обрали правильну ціль. Добряче отримала столиця… Втім це давно назрівало. Так давно, що загрозу практично скинули з рахунку. Думали їх вже занадто мало для такого. А я казав, припиніть недооцінювати ворога…— похмурий Мунір задумливо роздивлявся острів.

—Але навіщо? Чому? Чому саме зараз? Боже, там же Ляна! А з нею що? Нам потрібно туди!

—Потрібно. Пішли, — Мунір кинув уважний погляд на Аміну, кивнув і рішуче попрямував до Аммоліта по вкритому попелом піску. Зробивши кілька кроків Аміна поспіхом зняла босоніжки та побігла наздоганяти свого супутника. Проте за кілька кроків, відчувши дивне лоскотання, зупинилася, а поглянувши на власні ноги, мимоволі скрикнула.

—Що? — миттєво озирнувся Мунір.

—Попіл… Він…тане і… всотується у мою шкіру…— Аміна розгублено дивилася на мокрі плями на піску, що полишилися у місцях, де ступала її нога. Й чим довше вона стояла на одному місці, тим більше попелу тануло, як сніг, та стікалося до її ніг тонкими струмочками.

—Ти поповнюєш свій запас енергії.

—Так??!

—Нічого дивного. Ти останні дні активно користувалася темною магією, тож не дивно, що твій організм й для поповнення резервів продовжує користуватися цими навичками. Попіл в цьому випадку не гірший варіант.

—А що гірший?

—Скоро дізнаєшся.

—Мунір!

—Що?

—Відповідай! Не відмахуйся від мене недомовками!

—Це не недомовки. Що є для тебе гіршим варіантом, я не знаю. Це тобі вирішувати, перевіривши на практиці. Просто ти можеш брати енергію з усього і всіх.

—Тобто…

—Так, і людей теж.

—Але я не хочу!

—І це твій єдиний бар’єр, — знизав плечима хлопець і перейшов на біг.

—Заспокоїв, блін, — буркнула Аміна, озирнувшись. За нею тягнулася дорога з мокрого, звільненого від попелу піску. І рожевий, очищений пісок виглядав значно симпатичніше. Втім поділитися цими думками з Муніром не вийшло, бо спочатку треба було його елементарно наздогнати, а потім втримати заданий темп «ходи», яка за швидкістю була значно ближче до бігу.

А навколо стояла тиша до дзвону у вухах. Ані людей, ані вітру, ані інших істот. Дійшовши до краю берега Мунір запитально озирнувся на дівчину

—На чому пливемо?

—Та хоч вплав! — відповіла та, намагаючись вирівняти дихання.

—Неправильна відповідь. Навіть тобі не раджу зараз такий квест, — хмикнув чоловік та віртуозно сплів ажурний пліт з чистої магії. Застрибнув на нього й простягнув руку Аміні.

Аміна обережно ступила на чудну конструкцію. Страшнувато було стояти практично на щільному тумані, котрий вкривав воду, а ступнями відчувати не тверду поверхню, а дрібну вібрацію тонких плетінь незвичного плавзасобу. Нервуючи, дівчина почала ті плетіння підживляти, укріплювати, за що удостоїлася схвального погляду Муніра, який вже обережно скеровував пліт вперед, напружено вдивляючись у острів.

—Тепер ще б свої ж не прибили…

— А можуть? Чому?— здивовано кліпнула Аміна.

—Ніщо матеріальне на поверхні моря зараз не втримається, світла магія, схоже, навколо міста не працює, тож зрозуміти, яка магія тримає нас на воді — не важко. Судячи з загальної картини, світлі маги зараз можуть користуватися лише вогнем деяких кристалів, а таке нормально працює лише у зоні прямої видимості. Навіть відкоригувати політ стріли закляттям, навряд чи вийде. Та й колібрі не злетять за такого вакууму магії… Думаю, варто бути насторожі, бо хто його зна, що в нас може прилетіти.

—Але ж нікого не видно. Взагалі таке враження, що… нікого живого ані на острові, ані навкруги немає.

—День, — коротко пояснив Мунір і помітивши спантеличений погляд дівчини додав. — Навколо Аммоліта утворився специфічний вакуум світлої магії, тому полишити Аммоліт світлі зараз не можуть, їх просто розпорошить, а темним зручніше нападати вночі. Час Тіні — ніч. Але острів ще мандрує заданим маршрутом, отже хтось живий там є. Були б всі мертві – спинився б.

—Твої спроби підбадьорити просто «неперевершені»…

—Мені здалося ти надаєш перевагу поясненням, а не заспокійливим мантрам, — знизав він плечима.

35.2

§§§

До кімнати Евклаз зайшла Ельміра. Обережно прикрила за собою важкі двері, зі співчуттям подивилася на сестру, яка стояла біля вікна.

—Як ти?

—Жити буду.

—Де сили братимеш? Знову майже нічого не поїла…— невдоволено кивнула Ельміра на полишений зранку сніданок. — Тиждень вже їси менше привида.

—Зате поступово згадую вміння отримувати силу без кристалів, — Еклаз озирнулася, підняла на неї почервонілі, проте сухі очі. —Ти мені допоможеш дізнатися, хто це зробив?

—А є різниця?

—Є.

—Мені здається — немає. Це зробили світлі. А вони всі з одного кристалу викресані…— Ельміра тряхнула чорним волоссям наче відганяючи неприємні спогади.

—Я хочу знати хто саме…— погляд Евклаз почав затоплюватися болем та люттю.

—Навіщо?

—Хочу зрозуміти, що відчував маг, забираючи у мене моє дитинство, спогади про матір, відправляючи мене до тих, хто її знищив, змушуючи їх поважати, любити, вірити їм. Засипаючи мою голову брехнею та такою вигадливою напівправдою, що якби не наша зустріч, я б і далі була їх сліпою іграшкою!

—Нічого той маг не відчував, — знизала плечима Ельміра. — Вони не витрачають на нас співчуття. Ми для них, як і для Кам’яного розуму, лише завада, витратний матеріал.

—Але ж не всі такі… Я ж жила серед них… Є ті, хто відстоює ідеали, любов, шанують красу, рівноправ’я…

—Ага, от тільки, їх ідеали, краса та «рівноправ’я» стосуються лише світлих, вірних Кам’яному розуму. Чи відпустив тебе твій «друг», що відправився навздогін, коли ми тікали з Аммоліту?

—Він не очікував мене там зустріти... І в підсумку сам постраждав, якщо не загинув…— Евклаз закусила губу.

—Або ти, або він. Його закляття від тебе б теж небагато полишило. Не страждай, сестричко. Це всього лишень світлий, що намагався тебе вбити. Звикай, тепер таким буде кожен з них.

—Він був другом. Перевіреним у численних ситуаціях другом. Надійний, рідний…

—Коханий… Так, я зрозуміла. Та не дивись ти на мене так, я теж знаю той присмак болю в серці.

—А я його зрадила…

—Він перший напав, — знизала плечима Ельміра. — Та й ти впевнена, що якби він знав хто ти, то був би другом? Він же ким тебе вважав? Дівчинкою, матір якої запродалася темним заради вічної молодості? Нещасне напівосиротіле дитятко, через інтриги підступних темних. А прийняв би правду про тебе?

—Не знаю… Він щиро впевнений, що всі темні, то абсолютне зло. І я ж так думала…

—Отож. Не кайся. Якщо він виживе — ти з’ясуєш це точно. Але чесно скажу, я не знаю, що для тебе краще. Щоб він помер, полишившись у твоїй пам’яті майже другом, що не встиг зорієнтуватись, чи зустріти його ще раз, та побачити у коханих очах вже відверту зневагу чи ненависть, — Ельміра підійшла до сестри впритул, акуратно взялася пальцями за підборіддя, підняла її голову. — Вимкни серце, сестричко. Візьми біль, як зброю. Ти мені потрібна, нам потрібна зараз саме, як воїн. Ми почали бій, який не можемо програти. Темні на порозі змін. Якщо не відвоюємо нічого зараз, зникнемо ранковим туманом. От тільки туман навіть до пустелі ще може повернутися, а ми більше не відродимося. Й ці світлі «миролюбні кролики» Кам’яного розуму безперешкодно згризуть наш дім до нуля.

—Гаразд. Я постараюсь.

—Ти впораєшся. Я вірю в тебе. Ти сильна. Як і наша матір. Вона дорого продала своє життя.

—Мама…— Евклаз розгублено кліпнула, намагаючись втримати сльози. — Ельміро, як я могла її забути? Забути тебе? Як могла вважати себе хоча й слабким, але все ж світлим магом? Це ж неможливо! Всі мої знання кажуть, що таке неможливо!

—Так. Але ти — живе спростування цього тезису. І я дуже рада, що встигла тебе звідти висмикнути до того, як ці зміни стали невідворотними. Можливо світлі використали на тобі сферу часу, щоб стерти спогади, але все інше… Щоб ти пережила акліматизацію в Аммоліті, щоб почала сприймати навіть ті крихти енергії через Кам’яний розум… Не знаю, як таке можна було зробити, сестричко. Те, що зробили з тобою, потребує набагато більше сил та знань, аніж я маю. Ще й значну частину архівів світлі знищили в Нікмарно…

—Але навіщо? Навіщо було так збочено нас, мене мучити? Навіщо я їм взагалі?

—Швидше за все, ти їх черговий дослід. Думаю вони перевіряли, які шанси адаптувати дитину темних до Кам’яному розуму.

—Дослід? — Евклаз розгублено подивилася на сестру.

—Так. Після останньої війни було багато подібних спроб, але на дорослих… Я зустрічала темних, що побували в руках світлих і повір мені, смерть, то було єдине, про що вони думали… Якщо ще здатні були думати.

—Але…навіщо? Чому?

—Ти ж сама казала, для світлих, ми чисте зло. А з таким, як не вчини, білосніжних обладунків не забрудниш, — криво посміхнулася Ельміра. — Вони кричать, що ми кровожерливі хижаки, які самим своїм існуванням ображають їх прекрасний світогляд, але насправді просто шукають спосіб виключити нас з магічного коловороту. Ми заважаємо їм. Але зовсім не тому, що ми «чисте зло». Ні. Це банальна війна за ресурси.

Записи наших пращурів говорять, що наш світ схожий на велику бульбашку, оточену густим шаром магії. Він сяяв у міжсвітті, як прекрасна зірка, а густі коловороти в тій магії забезпечували можливість нам вільно подорожувати між світами. Але ця магія, енергія — вона не лише огортає наш світ, вона знаходиться у постійному русі, пронизуючи кожну живу істоту, землю і сонце. Вона струменить в кожному з нас, а по закінченню життя повертається у загальне коло. З приходом Кам’яного розуму цей процес порушився. Світлі почали безперервно черпати енергію нашого світу, як воду зі струмка. Але вони її не лише п’ють. Ні, вони забезпечують нею свій «прогрес», роблять з неї зброю проти нас, наших магічних істот, нашої природи, витрачають на дурні розваги, нескінченно запечатують магію у кристали, камені, амулети. Світлі пишаються «безкровністю» отримання своєї магії, ігноруючи те, що дорікаючи нам смертю десятків істот, прирікають на смерть тисячі, мільйони. Так, ми заважаємо їм. Адже їх потреби все ростуть, енергії у вільному доступі все менше, а ми єдині, хто їм намагається завадити і може отримувати енергію іншим шляхом. Єдині, хто її акумулює краще за Кам’яний розум. Світлі сторіччями винищували нас, розчищаючи собі простір для існування, а потім, коли почала даватися взнаки нестача енергії, почали залучати мандрівників. Мандрівники деякий час непогано рятували ситуацію. Але енергії ставало все менше, коловороти, які давно взяв під контроль Кам’яний розум, ставали все слабшими, а зараз взагалі майже не працюють. «Блудні ворота»… Та тим воротам просто магії не вистачає, от і блимають, як недобитий світляк! Тож зараз і з мандрівниками сутужно, тому світлі звернули увагу на нас. Вони назвали цей проект — «Альтернативне джерело енергії». Щоправда, він не зовсім вписується у оголошений принцип «безкровності», але ж кров ворога, то майже й не кров? Проте перший проект провалився, бо від вбивства темних світлі отримували занадто мало, адже не розуміють механізму нашої взаємодії зі світом. Бачать лише прояви, результат, а суть їм непідвладна, бо знаходиться за спектром, який може сприйняти Кам’яний розум, а отже, і вони. Через це світлі на якийсь час полишили наше тотальне винищення, оголосили «мир» і почали намагатися приручити когось з темних, використати, як мисливських собак, для пошуку, збирання та адаптації енергії. Саме тому зараз Академія приймає тих, у кого є якісь предки серед темних, саме тому поява мандрівниць для них таке свято. Їм просто потрібен ресурс. А всі розповіді про рівноправ’я і захист знедолених — казочки для наївної молоді.

—Я стільки років вірила в них…

—Не ти одна. Ті казочки гарно продумані, така собі прекрасна дорога з добрих намірів, щоб і сумнівів не закралося у її правильності. Для того, щоб побачити куди веде та дорога, потрібно хотіти розібратися, та й знати значно більше, аніж розказують в Академіях. Більшості значно простіше повірити в казку. Одна біда — від того, що хтось у ту казку вірить, правдою вона не стає. А от «віруючому» з кожним роком важче прийняти реальність, навіть якщо та реальність почне бити по пиці брудною ганчіркою. А вона починає. Світослава, кажуть, мотузочники непогано так поводили фізіономією по фактах і він віднайшов мужність визнати хибність свого шляху, намагався щось змінити.

—Наш… Ректор світлих?

—В першу чергу він мандрівник. Кажуть Марсипена мала йому допомогти, але щось там не склалося. Чи то ректор не розрахував сили, чи то не з того почав, чи то Кам’яний розум не схвалив такої діяльності. Думаю ймовірніше останнє. Дружина його врахувала той досвід і досі вдає «прекрасну світлу», хоча могла б багато змінити…

Евклаз мимоволі згадала описану Ляною картинку про ректора та проріху у небі, задумливо похитала головою і повернувшись до вікна деякий час мовчала. А потім зважилася нарешті на питання, яке вже довго її мучило.

—Ельміро, а чому ти раніше не прийшла за мною?

—Раніше… Коли маму вбили, а тебе забрали, я була лише дитиною. Темною, сильною, але дитиною, — Ельміра зітхнула, присіла поряд з сестрою. — Я вижила, але довго вчилася жити, з усім цим, а точніше без всіх вас… Коли віднайшла у собі сили боротися, твої сліди вже загубилися. Я взагалі не відчувала тебе. І, мабуть, боялася дізнатися, що ти загинула чи перетворилася на одне з тих жахіть, які ми іноді знаходили. Пусту оболонку, без розуму та пам’яті… Але я шукала. Втім, думаю, добре, що не знайшла раніше. Чи змогла б я тебе у чомусь переконати? Малоймовірно. Лише після того, як в тобі побувала Клото, пробивши те кляте блокування світлих..

—Клото… Дух мертвого континенту?

—Дух мертвого раю. До приходу світлих, там буяло життя. Але нині — який рай, такий і дух… Від Клото я дізналася, що ти жива, що вона майже віднайшла справжню тебе під нашаруванням світлих заклять, проте їй завадили довести справу до кінця. Я вже думала, як тебе банально викрасти, але все склалося значно краще. Та ініціатива власниці кинджалу світла тебе «цивілізувати»… Не знаю, що саме вона хотіла насправді, бо я в житті не повірю у її добрі наміри, але в підсумку вона стабілізувала твої потоки, які були потріпані пробиттям блокування. Змусила тебе вийти з нав’язаного образу, шаблону мислення, і в тобі прокинулося бажання бути самою собою.

—Ляна, наче, просто намагалася допомогти…

—Угу. На твоє щастя, сил та самовпевненості вона має багато, а от знань, для розуміння чужих потреб та наслідків своїх дій, недостатньо, — кивнула Ельміра. — Але навіть всього цього ледве вистачило, аби ти прокинулася. Якби не зміни у загальному фоні магії міста, які полишила Синя зірка під час зупинки смертного дощу, я б до тебе не дотягнулася. Клото обіцяла мені знайти тебе, якщо ти жива, але основною її метою були охоронні закляття міста, розташовані в Академії.

—То я була майже випадковим здобутком?

—Звичайно ні. Не випадковим, але, пробач, дійсно не головним. Принаймні не для всіх темних. Головний — Аммоліт. Столиця, основа, головний вузол загнаних у жорстке річище енергетичних потоків, що душать нас. Аммоліт сторіччями укріплювали, накладаючи одні чари на інші, вмуровували амулети у каміння вулиць, впечатували магію в основи міста. Столицю не можна взяти знаскоку, але якщо не взяти її, все інше буде марним. На жаль, ми занадто довго йшли до розуміння цього.

—Зачекай, то Аміна рятуючи місто занапастила його?

—Просто змінила фон, зірвала перший замок. Знайшовши тебе, Клото й так би його збила, бо ти була ідеальним провідником. А Клото занадто довго накопичувала сили, лють і біль, адже має довгий список претензій до населення Аммоліту в цілому і деяких осіб персонально,— Ельміра заправила за вухо прядку волосся та встала. — З Синьою зіркою чи без, ми б мали якісь успіхи. Але так успіх виявився подвійним. А найвдалішим подарунком для нас з тобою і всіх темних, стало те, що так вчасно Ляна знесла охорону Аммоліта навколо моста.

—А власне чому Ляна її знесла? Вона ж точно світло… Яскраве, сліпуче, самовпевнене.

—І, завдяки нашим старанням, ще остаточно не приручене Кам’яним розумом, — лукаво посміхнулася Ельміра, а виходячи з кімнати тихіше додала собі під ніс. — Але зараз непогано було б знайти те неприручене світло, щоб воно нам невчасно не звалилося на голову…