Голками, голками...

Бог підняв мене на срібні вила

і струсив - в пекельну цю любов.

Сто разів тебе я поборов

на сто перший раз мене убила, ох.

І тепер в обіймах у зміїних

я закинув очі навісні

в небо, там де місяць весняний

межи зір на на гострякові гине.

Ти сичиш, кусаючи уста,

і плямую я твої холодні груди

фосфором цілунковим. В полуді

сплять камінними квадратами міста

І розламаним ґранатом світять ребра,

між яких ще б’ється навмання

серце, повнеє солоного вина,

у любови запахущих нетрях.

Хмара падає у вічі кажаном

і плащем за плечі обіймає

нас, заплетених тілами, і до краю

прірви тягне гаком, наче сном.

Поки ж ми здригаємось в обіймах

яма терпеливиться, на дні

гострить паколи, розлукою сумні,

тільки душу з мене перша виймеш

ти зубами голками - тоді

падати летіти коливатись

байдуже мені бо не зазнають

вже розриву душі молоді.

Як же, гетьманівно, ти не маєш

богом даної довіку вік душі,

і в мені цю квітку задуши,

лютим - заморозь цвітіння маю.

І ступлю упевнено до краю

прірви та впаду у вогняне

Ямище, де смерть співа й гуде

і серця ножем криваво крає.

Хай скипає серце на ножі!

Мукою нехай геєнна грає!

Недаремно я на світі жив

срібні вила я благословляю, ох.