Розшукується дракон!

Чорти б ухопили цього недоумка-садівника, який надумав із самого ранку підстригати газон просто під вікнами опочивальні маркіза. А разом із ним нехай іде до дідька й маг-винахідник чарівної газонокосарки. Вона працює сама, варто тільки натиснути кнопку, але реве при цьому як скажений дракон. А ще нехай прихоплять із собою й мадам маркізу, яка спокусилася новітнім дивом магічної техніки, побачивши рекламне оголошення в «Королівській газеті».

Маркіз дю Кассен ще покрутився в ліжку, але, зрозумівши, що заснути більше не вдасться, таки встав і, осипаючи найстрашнішими прокляттями всі новітні винаходи, подзвонив у дзвоник, викликаючи камердинера.

Дружину він застав у вітальні, що було неабиякою дивиною о цій порі. Зазвичай маркіза раніше одинадцятої зі спальні не виходила, а тут не лише вийшла, а й приймала відвідувача. Навпроти неї сидів худорлявий, вбраний у темний камзол чоловік невизначеного віку. На столику маркіз із подивом зауважив із півтора десятка різноманітних ляльок і здивовано підняв брови. Що за нісенітниці? Ляльок у цьому домі не бачили відтоді, як молодша донька вийшла заміж. Що це мадам маркіза в дитинство почала впадати? Так ніби ж зарано…

Побачивши маркіза, незнайомець підвівся і ввічливо, але без запопадливості, вклонився.

– Це метр Готьє, лялькар, – представила його маркіза, простягаючи чоловікові руку для поцілунку. – Він справжній майстер, тільки-но подивіться на ці шедеври, – і обвела рукою розкладені на столі ляльки. – От думаю придбати щось.

Маркіз кивнув, усе ще не дуже розуміючи, нащо дружині здалися якісь ляльки, коли діти вже давно повиростали. Утім, він звик, що сперечатися з дружиною, ще й за такі дрібниці, собі дорожче.

Тим часом маркіза узяла в руки одну з ляльок і почала захоплено роздивлятися. Лялька зображала юнака з великими блакитними очима та порцеляновою шкірою. Чорне блискуче волосся легкими хвилями спадало на мереживний комірець. Зроблена лялька була й справді майстерно і виглядала зовсім як жива. Тільки надто досконала була, щоб бути живою.

***

Увечері, йдучи у свої покої, маркіз проходив повз спальню дружини. «Зайти чи не зайти – ось питання. А, мабуть, не буду, – вирішив чоловік, повертаючи до сходів. – У неї, певно, знову голова болить абощо». Ні для кого не було секретом, що стосунки подружжя дю Кассен останнім часом були далекі від ідеальних. Доньки повиростали, розлетілися хто куди. Єдиний син і спадкоємець служив у королівській гвардії, рідко навідуючись до батьківського дому. Пристрасне захоплення юності змінилося не тихим сімейним затишком, а взаємним роздратуванням та безпричинними сварками. Чи було те кохання взагалі? Зараз би пропустити келишок слив’янки перед сном…

Аж раптом маркіз сповільнив крок. Із-за дверей дружининої спальні долинали голоси. Один із них явно був чоловічим! Оце вже цікаво. Його світлість різко розвернувся і, не стукаючи, розчахнув двері. Маркіза була сама. Вона сиділа біля дзеркала і розчісувала волосся. Поряд на туалетному столику стояла лялька.

– Добрий вечір! – підвелася йому назустріч. – Рада, що ви нарешті пошанували мене своєю присутністю.

– Так, я тут подумав, що ми з вами давно… – маркіз ступив до дружини й обережним рухом відкинув довге пасмо волосся, що спадало на її груди.

Оглядаючи кімнату розніженим після любощів поглядом, маркіз знову зупинився на ляльці. Де любощі? )))Натякніть прозоріше)))

Здалося, що блакитноокий красень пильно дивиться на нього і на обличчі ляльки сяє лукава посмішка. Чого тільки не примариться!

На ранок його світлість прокинувся від шаленого вереску й ґвалту. Маркіза атласним домашнім капцем виганяла зі спальні улюбленого кота, а на килимі лежала розхристана лялька. Це було неймовірно! Кіт - улюбленець маркізи - щоранку заявлявся в її спальню, що дуже не подобалося маркізу, коли він залишався на ніч із її світлістю. А тут раптом таке…

– Негідник! – продовжувала кричати маркіза вслід котові, притиснувши до грудей постраждалу ляльку, немов живу істоту.

***

У спальні маркізи просто на ліжку сидів юнак у розірваному камзолі. На щоці в хлопця червоніла й кровила довга глибока подряпина. Скрушно хитаючи головою, мадам маркіза обережно протирала ранку тонкою білою хусточкою, яку змочувала рідиною з невеликої прозорої пляшечки. Кімнатою пливли різкі пахощі трав. Юнак час від часу кривився, але терпів.

Завершивши процедуру, маркіза зміряла його критичним поглядом.

– Треба привести вас до ладу. Костюм, схоже, зіпсовано безнадійно. Вибачте вже, що так сталося. Зараз попрошу, аби служниця принесла одяг мого сина, гадаю, вам підійде. Перевдягніться, а там щось придумаємо.

***

…Біля вікна стояв молодий красень із дуже світлою шкірою й чорним волоссям. Обличчя хлопця було аж надто привабливим, ніби намальованим. Єдине, що псувало його, - довга подряпина, яка тягнулася через усю щоку. Юнак видався маркізові знайомим. Побачивши його світлість, дивний гість вклонився і у відповідь на запитальний погляд повідомив:

– Я учень метра Готьє, чекаю, поки її світлість повернеться з прогулянки. Метр просив їй дещо передати.

Маркіз кивнув і рушив далі. І раптом його осяяв спогад: перед очима постала розхристана лялька з глибокою подряпиною від котячих кігтів на порцеляновій щоці… Та ні, маячня якась, не може цього бути. Жива лялька – чудовий сюжет для розповіді мандрівних казкарів.

***

Маркіза сиділа на садовій лаві, поруч лежала лялька.

– Учень метра Готьє знайшов вас?

– Так.

– І що ж метр вам передав?

– А… Дрібниці: новий камзол для моєї ляльки. Старий кіт зіпсував безнадійно, та ви й самі бачили.

Справді, на ляльці був новий камзол темно-бірюзового кольору.

***

Того вечора маркіз знову не оминув спальню дружини. Вона чекала й зустріла чоловіка звабливою усмішкою. Лялька в новому вбранні сиділа в кріслі, а маркіз знову не міг позбутися відчуття, що ляльковий красунчик пильно спостерігає за ним своїми блакитними скляними очима.

– Нащо вам узагалі ця лялька? – буркнув маркіз, скидаючи халат.

– Він красивий, – стенула плечима дружина, беручи іграшку в руки.

– Ніколи не розумів усіх цих штук. Сюсі-пусі, іграшки, квіточки, сопливі віршики…

– Звичайно, це ж не новий кинджал у вашу колекцію, – презирливо гмикнула маркіза. – А сопливих, як ви зволили сказати, віршиків я від вас і замолоду ніколи не чула.

Маркіз знову мимоволі кинув погляд на ляльку, яку дружина обережно всадовила назад у крісло.

– До речі, мабуть, метр Готьє ліпив цю ляльку зі свого учня. Того, що сьогодні приходив до вас. Схожість просто разюча.

– А, мабуть… – неуважно погодилася маркіза.

Вона ступила до чоловіка й скинула шовковий пеньюар. Під ним виявилася коротенька батистова сорочка, що ледь закривала сідниці. І маркізу враз стало не до ляльок…

***

– Що він робить у вашому ліжку?! – маркіз розлютився не на жарт.

– Ви так гніваєтеся, ніби побачили мене в ліжку з коханцем, – маркіза примхливо стенула плечима. – Це ж лише лялька.

– Принаймні коханець у ліжку мав би бодай якесь пояснення, – буркнув маркіз. – А ось це як розуміти? – він кивнув на ліжко, де серед шовкових подушок мирно спочивала лялька з порцеляновим обличчям.

– Ви вчора не прийшли, мені було самотньо, – маркіза обережно витягла ляльку з ліжка. – Що тут такого?

– Ви або знущаєтеся, або геть втратили розум і впали в дитинство.

Маркіз вийшов, захряснувши за собою двері.

***

Його світлість стояв біля вікна і пильно вдивлявся в глибину саду. Там на лаві сиділа маркіза, а поруч із нею якийсь чоловік. Маркіз знову відчув укол ревнощів. Хто то в біса такий?! Дружина підвелася з лави, чоловік устав слідом за нею й обернувся. Це був знову той учень метра Готьє, клята лялька! Маркіз рішуче збіг сходами й попростував углиб саду. Дружина сиділа на лаві, гортаючи якусь книгу, поруч лежала лялька.

– Де він?

– Хто?

– Учень лялькаря. Я бачив його поряд із вами.

– Ви помиляєтеся, я тут сама.

Лялька на лаві безмовно дивилася скляними очима.

***

Маркіз нервово походжав кімнатою. Дружина спала, відвернувшись до стіни. Ну нащо він так перебрав сьогодні за вечерею? А головне, навіщо після цього так наполегливо проривався до спальні маркізи, аби показати себе у всій силі і красі. Показав…

Ех!

Погляд маркіза впав на ляльку. Порцеляновий юнак сидів на туалетному столику й дивився, як здалося маркізу, з неприхованим глузуванням. Не зовсім розуміючи, що робить, маркіз люто вхопив ляльку й струсонув її.

– Ах ти ж… Ну зачекай…

Накинувши халат, його світлість спустився сходами й прочинив дверцята чорного ходу, яким зазвичай користувалася прислуга. Вийшовши на темний і безлюдний задній двір, маркіз роззирнувся. А тоді пішов у найдальший закуток, де біля кам’яної розтрісканої огорожі стояли густі зарості кропиви. Вона сягала його світлості ледь не по пояс. Хижо всміхнувшись власним думкам, маркіз зірвав із ляльки оксамитовий костюм, розстебнув сорочку. Під одягом виявилося майстерно виліплене ідеальне порцелянове тіло. Натягнувши рукав халата на долоню, аби не обпектися, його світлість запхав ляльку глибоко в кропиву, кинув туди ж і камзол. А тоді рушив назад.

***

– Де він? Де?!! – кричала маркіза зі сльозами на очах, уже вкотре оглядаючи спальню.

Маркіз знічено стояв біля дверей. Він ніяк не очікував, що зникнення цієї клятої ляльки викличе таку бурю емоцій.

– Заспокойтеся, люба, можливо, впала кудись. Пошукайте ще під ліжком.

Маркіза люто зиркнула на нього.

– Як би вона опинилася під ліжком? Хіба що ви її туди запхали. Я взагалі підозрюю, що це саме ваших рук справа.

Не встиг маркіз запевнити, що до зникнення він не причетний, як у двері постукали й на порозі постав блідий та переляканий мажордом.

– Ваша світлосте, там… там на задньому дворі…

– Ну що там сталося? – нетерпляче обернувся до нього маркіз.

– Там якийсь незнайомий юнак, і він… він зовсім голий…

***

Дівчина, яка допомагала куховарці на кухні, затинаючись і охкаючи, розказала, як, вийшовши зранку, аби набрати води, побачила, що із заростей кропиви у дальньому кінці двору вилазить незнайомий юнак. На ньому не було нічого, окрім вимазаної землею й розірваної сорочки. А тіло було вкрите червоними пухирями (що й не дивно, якщо він голим валявся в кропиві). Але ще дивнішою була реакція маркізи. Скрикнувши, вона схопила незнайомця за руку й потягла в дім, кликнувши по дорозі двох служниць та наказавши їм прихопити бинти для примочок і мазі.

Побачивши дивного юнака, маркіз навіть ущипнув себе за руку. Це був той самий учень лялькаря. Звідки той узявся в заростях кропиви, куди він напередодні ввечері запхав кляту ляльку?

Маркіз про щось здогадувався, хоч ці здогадки були надто неймовірні… Щоб скласти думки докупи, вийшов у сад.

– І навіщо ви це зробили? – раптом пролунав голос у нього за спиною.

Маркіз озирнувся. На лаві сидів метр Готьє.

– Із ревнощів, – відповів він несподівано для самого себе.

– До ляльки? – губи метра скривилися у глузливо-здивованій посмішці.

– Ви ж самі чудово знаєте, що це ніяка не лялька. Ну або не зовсім лялька! – вибухнув маркіз.

– А у вас була в дитинстві улюблена іграшка? – раптом запитав лялькар.

Дивне запитання заскочило маркіза зненацька.

– Мабуть, була. Зараз уже не пригадаю, адже стільки часу пройшло. Якийсь ведмедик, здається…

– А у мене була, – з притиском мовив метр Готьє. – Я її пам’ятаю як зараз, хоча минуло вже понад сорок років. Це була лялька, як не дивно. Її мені подарувала моя хрещена. І батько тоді дуже сердився: мовляв, навіщо хлопчику лялька. В усіх іграх вона була королевою моїх олов’яних солдатиків або ж принцесою, яку я, уявляючи себе відважним лицарем, рятував із лабет кровожерливого дракона. А потім… Одного дня я знайшов свою ляльку у дворі, розтерзану й розбиту. Тоді в нас гостювали мої двоюрідні брати-близнюки, старші за мене на кілька років. І всі домочадці хапалися за голову від їхніх витівок. Їм видалося дуже кумедним, що «малявка», як вони мене називали, грається з ляльками, як дівчисько. От і вирішили позбиткуватися… – метр Готьє зітхнув і продовжив: – Я оплакував ляльку, як оплакував би загиблого друга, і потай поховав її в садку під розлогим кущем жасмину. Адже я був упевнений, що моя лялька мала живу душу. З тих пір я твердо вирішив стати лялькарем.

– І тепер усі зроблені вами ляльки… мають живу душу? – тихо спитав маркіз.

Лялькар заперечно похитав головою:

– Мої ляльки отримують душу лише тоді, коли хтось ставиться до них як до живої істоти. Коли хтось настільки самотній, що моя лялька стає його єдиною втіхою і розрадою.

Лялькар пильно подивився на маркіза. Той зніяковіло опустив очі.

– І… і… що ж мені робити тепер?

– Я б на вашому місці попросив пробачення в дружини за зіпсовану ляльку.

– Ляльку? Ви ж самі щойно казали…

Метр Готьє відповів коротким смішком.

– Ну що ви, ваша світлосте. Це ж лише метафора - про живу душу і все таке… Лише метафора…

***

Маркіза сиділа біля відчиненого вікна. На ліжку, вкрита шовковим простирадлом, лежала порцелянова лялька. Поруч – іграшковий одяг. «Певне, слуги витягнули із кропиви», –подумав маркіз. У голові й досі був хаос. Маркіз опустився на невисокий різьблений ослінчик біля крісла дружини.

– Пробачте, – хрипко мовив він.

Маркіза навіть не повернула голови. Може, й на краще, бо він не уявляв, як дивитиметься їй у вічі.

– Як… він? – запитав маркіз, почуваючись цілковитим ідіотом. – Дуже сильно постраждав?

Маркіза різко розвернулася до нього, ледь стримуючи лють.

– Чи сильно він постраждав? А ви роздягніться та й залізьте в зарості кропиви – тоді дізнаєтеся.

Маркіз знову кинув погляд на ляльку: скляні очі телющилися у стелю, на порцелянових губах застигла незмінна приязна усмішка.

– Я, певне, втрачаю здоровий глузд, – маркіз обернувся до дружини. – То він живий чи все-таки лялька?

– Для когось і лялька – жива істота. А хтось і до людини ставиться як до бездушної ляльки, – вона свердлила чоловіка пронизливим поглядом.

Маркіз підвівся й мовчки вийшов.

***

Ніч огорнула тихі міські вулички. Лише де-не-де світилися у вікнах жовтаві вогники – година була пізня. У башточці невеликого будинку на околиці світилося єдине віконце. У маленькій круглій кімнаті сиділи двоє: вродливий юнак і лялька з довгими золотавими кучерями. Якби хтось побачив обличчя ляльки, то сказав би, що вона дивовижно схожа на маркізу дю Кассен. Але поруч нікого не було. Юнак обережно провів долонею по золотавих ляльчиних кучерях, розгладив на ній сукню. Рожеві губки розтягнулися у ласкавій усмішці й крихітна порцелянова ручка потягнулася до юнака.