Свята Цибуля

Зараз.

Процесія, прикрашена великими червоно-золотими стягами, під хоровий спів повільно прямувала до лісової гущавини. Люди весело проспівували мало розбірливі чужинцю фрази. Я й не намагався щось зрозуміти. Просто насолоджувався загадковою атмосферою, красивим чистим одягом та компанією світловолосих людей. Особливо жінок. Вони тут надзвичайні. Та й взагалі, не часто іноземець міг подивитися на власні очі на свято Першої Цибулі. Я не вивчав. Можливо, взагалі я перший. Мені випала така честь й сьогодні я під протекцією володаря болотяних земель князя Долемира.

Ми заглибились до темного ялинового лісу. І вдень тут мало бути недостатньо світла. Зараз же, у час сутінок, тільки полум’я смолоскипів дозволяло орієнтуватися серед високих чорних дерев. Сподіваюсь, що частиною традиції не є залишити іноземця у лісі. Смішно. Навряд би я знайшов самостійно дорогу назад, не натрапивши на оманливу трясовину. І хроніка б моя ніколи сама не дописалася.

Відкинувши підозри, я перестав озиратися на дівчат й почав тримався ближче носилок князя. Краще мені як слід запам’ятати порядок проведення ритуалу, бо можна й пропустити щось важливе.

Коли ми дійшли до невеликої галявини, спів раптом замовк. Тільки тріск смолоскипів порушував повну тишу. Ноші із князем Долемиром повільно опустили й володар дав кивок про те, що основна церемонія може розпочатися.

Довгий древній бородань вийшов вперед натовпу та прочитав щось, що я сприйняв як молитву. Молодик із заплетеним волоссям подав йому красиву, прикрашену візерунками металеву лопату після чого бородань плюнув собі під ноги й встромив лезо у вологу чорну землю.

З кілька хвилин особливо нічого не відбувалося. Під напружене мовчання дідуган із довгою сивою бородою методично перекопував ґрунт навколо себе. За тихим перешіптуванням я зрозумів, що ритуал дещо підзатягнувся. Перша Свята Цибуля вперто оминала лопату старця. Я вже почав списувати усе на погане освітлення й старість очей дідугана, як він зробив жест рукою, після якого натовп враз замовк. Із землі витягнули щось невелике, пошматоване й слизоподібне. За розчарованим зойком молодика, що стояв до лопати найближче, я зрозумів, що свято пішло не за планом.

Старець покосився на розгублене обличчя молодика, а потім на князя.

— Володарю, дозвольте спробувати ще?

Долемир ствердно кивнув головою, після чого бородань знов встромив лопату у ґрунт.

У напруженому мовчанні минуло ще кілька хвилин. Дідуган витягував із вологої землі нові й нові грудки слизу, які мало походили на невеликі золотисті цибулинки, які я вже звик бачити на місцевому ринку.

Зрештою князь Долемир не витримав й зіскочив зі своїх нош. Красивим дорогим взуттям він гордо пройшов по брудній, свіжо перекопаній галявині прямо до старця. Та і було чого хвилюватися — від цієї невиразної рослинки залежало процвітання всього роду та благодать всіх підлеглих.

Князь розім’яв своїми довгими білими пальцями з золотими перснями один зі згустків слизу і підняв очі у німому запитанні до сивобородого старця.

— Вони всі пропали, князю, — тихо прошепотів той, — я не знайшов жодної здорової цибулини.

Густе чорне мовчання заповнило простір. Мені почало здаватися, що світло від смолоскипів втратило свою силу та ось-ось галявину проковтне непроглядна темрява.

— Винуватий чужинець, — вимовив дідуган, — ми не мали брати на свято цього вченого чоловіка. Він накликав лихо й врожай пропав.

“Що? Стривайте. В сенсі чужинець?” — промайнуло в моїй голові, поки я розгублено блимав очима.

Здається не знайшлося б зараз людини на галявині, яка б з ненавистю не розглядала мене з голови до п’ят. Навіть милі красиві дівчата вмить стали походити на страшних демониць. Лихо мені лихо. Значить знайшли крайнього? І я, невинний, тепер маю віддуватися за цілий цьогорічний врожай?

Поки емоції на обличчі Долемира не оформилися в явну агресію, я спробував якось виправити ситуацію:

— Князю, спираюся на вашу мудрість! Невже б я осмілився якимось чином сплюндрувати вашу гостинність? Впевнений, що сталося якесь непорозуміння й ситуацію можна буде виправити.

Долемир виглядав скептично, але й стратити мене отак одразу не мало особливого сенсу. Цибуля не повернеться, а проблем із сусіднім князем Цтибором тоді не уникнути. Цей літній правитель цінував мою вченість, як ніхто інший.

— Я багато чув про твою обізнаність, чужинцю. Що ти допоміг Цтибору розв’язати одну ... кхм ...кхм чутливу проблему. Тому зробимо так: ти врятуєш наше свято й наш врожай. І ми забудемо цю неприємну історію. Маєш на це добу. Потім Цтибор отримає тебе лише частинами. Маленькими шматочками. Навіть, якщо це означатиме війну між добрими сусідами, мені доведеться прийняти таке непросте рішення.

Й натовп почав тихо залишати галявину. Все менше світла. Тільки обриси чорних високих ялин й зловісні пагорби, які зараз почали нагадувати могили. На моє щастя, один смолоскип не відступився від мене. Його тримав повненький невисокий дядько з закрученими вусами.

— Мене залишили за тобою слідкувати, чужинцю. Раптом тобі захочеться загубитися серед боліт. На найближчий день я стану твоїм охоронцем, — проговорив вусань.

Я вже було зрадів, що отримав в його лиці допомогу, але він додав:

— Ну а коли закінчиться відведений час, мені доведеться стати твоїм катом. Мене до речі Сивим звуть.

Тьху, блін. Я проковтнув слину, уявивши в руках Сивого величезну гостру сокиру. Не так я планував провести сьогоднішню ніч.

Ранок Дня Святої Цибулі.

Як дружньо та лагідно світило сонце на подвір’ї старого зрубу!

За традицією святкування, мене попросили з самого ранку утримуватися від їжі. Тільки ковток легендарної цибулівки. Після омивання у джерельній воді, мені видали білу, вишиту тонким мереживом сорочку та червоний широкий пояс до таких самих світлих штанів. Часу до вечора було вдосталь, тож я тинявся селищем між дерев’яних хатинок, порослих мохом.

Взагалі місцевим живеться досить непогано: у кожного чималий будинок із господарськими спорудами, дороги вимощені колодами, завдяки чому ноги завжди залишаються чисті. Великий ринок, на якому можна зустріти товари з цілого світу. Цивілізація серед боліт й все завдяки невиразній лісовій рослинці.

Існування у прадавні часи серед трясовин інакше ніж мукою, не назвеш. Тут літали чорні хмари дрібних комарів, які повільно пожирали усе живе. Мошки й різноманітний гнус вмить осідали на незахищені частини тіла й болісно в’їдалися у шкіру. Навіть милі червоні у крапочку сонечка намагалися відірвати чималі частини плоті. А звук який стояв. Від їхнього “дзззз” не сховатися було ні вдень, ні вночі.

А потім сталося диво. Не знаю вже, хто це з’ясував перший, але маленька рослинка, яка рясно квітла весною на лісових галявинах відкрила своє приховане вміння — відганяти своїм ароматом комах. Спочатку соком з її цибулі просто натирали шкіру. Смерділо знатно, але й ефект не забарився. Люди й свійські тварини видихнули з полегшенням. Ще через деякий час місцеве плем’я навчилося робити прозорий алкогольний напій — цибулівку. Один ковток й комахи залишають тебе на цілий день у благодатному спокої. Потім із цибулин розвився непоганий заробіток: всі подорожні й купці, які прямували через болота(а їх виявилося чимало), прагнули купити собі й своїм тваринам рятувальний напій чи рослину.

Я дійшов до ринку й причепився з розмовою до кругленького дядечка, на прилавку якого рядочками лежала цибуля та глечики з цибулівкою.

— От скажіть, а якщо я раптом куплю у вас сотню рослин й восени їх засаджу у себе в рідній Вілії, що станеться? Ви ж тоді втратите усю монополію й заробітки?

Дядечко покосився на мене, як на розумово відсталого сільського дурника. Потім оцінив коштовність одягу, ласкаво подарованого князем Долемиром й таки відповів на мої запитання.

— Та не вийде у вас нічого. Бачите, і ми на своїх городах цибулю не вирощуємо, бо то неможливо. Рослина вибаглива. Їй подавай болотяний вологий ґрунт й середню кількість освітлення. Тому рослину ми продовжуємо збирати лише під час Свята Першої Цибулі на початку літа, коли листя вже засохне, а підземна частина достатньо зміцніє. А кожної осені знов частину цибулин відносимо й садимо у лісі. Такий колообіг нашого життя.

Ніч Святої Цибулі.

Сивий зі своїм смолоскипом залишив мене нарешті у спокої. Чолов’яга терпляче стовбичив на краю галявини, поки я збирав думки у купу.

Кляте свято, клятий Долемир та клята цибуля. Що мені робити? За один короткий день відбудеться урочиста страта й незрозуміло чим мені зупинити свою згубу.

Я запустив руку у свіжо перекопану землю й досить швидко знайшов грудку бридотного слизу. Колись це була цибулинка. Що з нею трапилось? Слиз розмазався по брудних руках, але відповідей не з’явилося. Здається, треба повертатися до селища. Голодний шлунок вимагав хоч якоїсь крихти зі святкового столу, який залишився чекати посеред головної площі. А може вже й з’їли все без мене. То було б з боку місцевих надзвичайно негостинно. 

Зараз у цій непроглядній темряві в мене навряд вийде хоч щось з’ясувати і я поплівся у м’ятому, заплямованому торфом й слизом, одязі в сторону кругленького Сивого. Так легко я смерті не здамся.

Ранок другого дня.

Мій мозок запускався нестерпно довго, майже зі скрипом, як колесо старого млина. Я звичайно знаю, що я не молодик. В мої тридцять багато, хто встиг завестися онуками, дружинами, будинками та господарством. А що мені до них, коли у мене є книги? Я можу мандрувати й писати далі свою хроніку, не переймаючись грошима. Все завдяки щедрому покровителю Цтибору. Але, здається, цього разу я вляпався у непідйомну й мені халепу.

До дверей наполегливо постукали. У щілину просунулася голова з вусиками. Як там мого майбутнього ката звати?

— Сивий, це ти?

— Пане, ви просили розбудити на світанку.

— Так, дякую.

Моє тіло підскочило на ліжку та почало натягувати на себе прошарки одягу. Сьогодні я обрав свою повсякденну льняну одежину. Завдяки їй я став почуватися більш звично й комфортно.

З новим днем болотяні землі втратили для мене свою чарівність. Тепер я бачив на кожному розі зморщених беззубих старих, які з острахом ховалися, побачивши мене. Більше біля мене не юрбилася зграйка гарненьких дівчат. З красеня чужинця я перетворився для них на потворного зловісного чаклуна, якого слід навіть поглядом уникати.

Сивий мовчки крокував позаду. Весь цей час я потилицею відчував, як він мене розглядає. Так ми заглибилися у ліс. За прим’ятим мохом я безпомилково дійшов до місця вчорашнього обряду. “Не так вже й погано я орієнтуюся на місцевості,” — майже зрадів мій мозок, поки не згадав, що ввечері мене чекає страта. Я потер рукою шию, яка довгі роки так чудово тримала голову. Ну боліла іноді, від того як я горблюся над книжками, але я все готовий їй пробачити. Головне, щоб вона залишилася цілою.

Денне світло змінило галявину до невпізнання: ялини ніби розступилися, простір візуально збільшився, залишаючи вдосталь місця для моїх пошуків. Наша поява сполохала стадо шестилапих оленів, яке беззвучно сховалося між дерев.

“Ну добре,” — рішуче мовив я сам до себе, знов заглибившись у вивчення змісту перекопаної землі.

Вологий торф, слизькі грудки, залишки корінців і так до кола. Я вже почав впадати у відчай, коли мене зацікавило скупчення білих личинок невідомих мені комах. Витягнувши одну з них ближче до очей, я почав роздивлятися її товсте, розміром з фалангу пальця тіло з кумедними коротенькими коричневими ніжками. Потім я трохи здавив її в руках, від чого та випустила з рота кілька крапель смердючої помаранчевої рідини. Судячи з аромату, в мене не лишилося сумніву, що переді мною одна з винуватців зникнення врожаю цибулі.

Вечір страти.

Цього разу натовп зібрався із сутінками на центральній ринковій площі поселення. Більше ніяких урочистих стягів, хорових співів та білих сорочок. Сіра юрба чекала моєї страти. Цікаво, чи вважатимуть вони цю подію теж своєрідним святом? Будуть потім розповідати нащадкам про мою смерть від не такої вже й гострої сокири Сивого.

Доведеться їх розчарувати, страти не буде. Принаймні, сподіваюсь.

Князь Долемир вийшов на ґанок дерев’яного замку й урочисто вмостився на свій трон. Натовп вмить замовк надаючи слово правителю.

— То що, чужинцю? Чи вдалося тобі врятувати наш врожай? — зі скептичною посмішкою звернувся князь до мене.

Розігнавши руками набридливу хмарку мошок й комарів, що вже кілька довгих годин не давали мені спокою, я смиренно вклонився Долемиру й почав свій захист.

— Шановний князю, шановна громадо. Як ви бачите, я навмисно не випив вранці ковтка чарівної цибулівки, щоб мої твердження не видавалися обманом людини, що боїться за своє життя. Мені вдалося знайти справжніх винуватців втрати врожаю! — мовив я й витягнув з невеликої шкіряної сумки кілька білих личинок.

Боковим зором я не міг не побачити, як скептично хмикнув бородатий дідуган, який вчора перекопував галявину лопатою. Впевнений, що сьогодні у нього від крепатури болить ціле тіло.

— Що ти маєш на увазі, чужинцю? — знов почувся громоподібний голос Долемира.

— Оці личинки з’їли врожай, — терпляче пояснював я.

Натовп почав перешіптуватися. Високий дідуган не стерпів й підійшов до князя. Здається так просто мене відпускати ніхто не збирався. Долемир вислухав тихі зауваження старого й кивнув у згоді.

— І якби це була правда, що з цього? Чим оці хробаки зможуть допомогти нашому племені? — мовив князь.

Час було починати мій експеримент. Єдина проблема: я й сам не був остаточно впевнений, чи він піде за планом. Після глибокого видиху, я здавив пальцями личинку, сік з якої почав розтирати по своїй, ще й досі цілій, шиї. Лише кілька коротких секунд знадобилося, щоб гнус, відчувши сильний запах цибулі, розлетівся у темному вечірньому повітрі. Запала тиша, у якій я відчув, як думки натовпу стають більш дружніми. Фух, експеримент вдався. Але розслаблятися було ще зарано.

Тепер подав голос сам чванливий дідуган:

— Тобто ти пропонуєш натиратися нам личинками? Так вони скоро помруть. А далі що? Як їх продавати та зберігати? Що нас чекає наступного року, коли ми залишимося без цибулі та без личинок? — почав він закидувати мене запитаннями.

— А що тут такого? Можна й натиратися. А краще зробити настоянку. Таку собі варіацію цибулівки. Я впевнений, що вона буде ще якісніша, ніж початковий продукт. А цибулі? Кому, як не вам, місцевим, добре відомо, що рослина розмножується не тільки за допомогою їх ділення. На початку літа відмирають листочки й стовбур, а ще колишні квіти. Разом з сухостоєм у землю попадає насіння. Я перевірив сьогодні галявину. Там, де люди не перекопали землю, вже почали з землі прокльовуватися нові паростки сотень й тисяч Святих Цибулин.

Через тиждень після свята.

Мій кінь впевнено слідував за караваном торговців. Я з радістю покидав ці болота та місцевих людей. На щастя, переконавшись у моїй правоті, мені надали дозвіл покинути землі. Сивий дещо образився, що я уникнув його сокири, та все ж теж прийшов на площу, щоб попрощатися зі мною. Ще не на довго з’явився перед замком Долемир та натовп красивих дівчат. Тільки бородатий дідуган не прийшов. Я думаю, що він таки помер від крепатури ще тієї ночі.