Несподіваний вантаж

Вибору у Марії не було. Що може бути гіршим за це? Вона й так поза законом. Не вагаючись, застрибнула до транспорту. Артур, тікав від них наче щур з корабля, що потопає і зник в одному з будинків. Але зараз їм було не до нього. Позаду з`явився патрульний люфткар і голос який з нього звучав наказував зупинитися та вийти на вулицю. Проте, Уіл навіть не збирався виконувати цей наказ. Перемкнув транспорт на ручне управління і натиснув на педаль газу. Люфокар піднявся в повітря. На великій швидкості він оминав перешкоди у вигляді високих будинків та інших транспортних засобів. Поліція не відставала, здавалося ще трохи й вона наздожене їх.

Оминувши круглу химерну будівлю, Уіл скерував люфткар у ворота високої споруди. Це виявилося підземним паркінгом. Місця для паркування розміщувалися одне над одним, ніби полиці у книжковій шафі. Побачивши вільне місце, чоловік одразу його зайняв. Повільно, вишукуючи злочинців рухався поліцейський транспорт. Марія здивувалася коли він не помітив їх та пролетів поруч. Уіл гордовито заявив:

- Це я змінив номера. Є така фішка у моїй крихітці. Тікати від стражів порядку для мене не вперше, тож не переймайся.

Дівчина зацікавлено поглянула у його чорні очі.

- Чому ти допоміг мені?

- Твій наречений, Артур Золовський – мій запеклий ворог. Приблизно два роки тому він викрав у мене винахід - молекулярний оприскувач, чула про такий? – Марія вражено кивнула. Те, що перед нею науковець та ще й той, хто працював з Артуром здивувало. З непідробним інтересом слухала далі, - з його допомогою зараз посушливі регіони зрошуються опрісненою океанічною водою і дають гарні врожаї. Звісно у цьому й заслуга селекціонерів, але і моя роль не менш важлива. Золовський зробив так, що мене з ганьбою вигнали з інституту і тепер я змушений заробляти на життя тим, що перевожу вантажі. Крім того, по камерах спостереження поліція й так простежить за тим, що я тебе привіз і влаштує обшук на моєму судні. Мене звинуватять у перевезенні нелегалів, я вже поза законом. То ж наскільки я розумію весілля не буде?

При згадці про коханого, щось закололо у серці. Вона вже давно помічала прохолоду від нього, просто не бажала вірити у це. Добре, що на тій флешці не вся інформація. Артур вчинив з нею так само як з Уілом. Передчуваючи щось недобре, ключові моменти залишила без відомостей.

- Не буде. Він використав мене. Вибач, не хотіла завдавати тобі проблем.

Марія вже не лила гірких сліз, але розповіла все як на сповіді. Виговорившись їй полегшало, а Уіл не відривав від неї погляду. Зрештою невдоволено фиркнув:

- Він тебе не заслуговує. Нам треба рушати далі.

Люфткар обережно вилетів з паркування і після двадцяти хвилин польоту опинився у величезному гаражі. Принаймні так здавалося Марії, оскільки відповідного терміну для цього приміщення вигадати не могла. Уіл відчинив двері у стіні загадкової споруди й перед очима дівчини постала квадратна кімната з похмурими сірими стінами. Помітила, що на підлозі була вода і чим далі від дверей, тим збільшувалася глибина. По центру знаходився сферичний скляний батискаф, із залізними дугами, що виступали наче плавники у риби. Уіл натиснув на кнопку і зверху відчинився люк.

- Тобі допомогти, чи сама залізеш?

- Сама – буркнула Марія та скориставшись невеликими східцями, що скоріше нагадували драбину потрапила всередину. Розмістившись на жорстких кріслах Уіл зачинив люк, увімкнув підсвітку і взяв кермо до рук. Батискаф почав занурення у воду. Дивлячись на апатичний стан Марії, він сам не розумів чому вирішив поділитися:

- Це мій особистий амбар. Коли займаєшся незаконними оборудками мати такий не завадить.

Батискаф швидко рухався в океані, відкриваючи захопливі краєвиди. Він пропливав між затопленими будинками, зарослими водоростями вулицями та колишніми скверами у яких тепер оселилися морські жителі. Це все, що залишилося від старого Нью-Йорку. Теперішнє місто хоч і зберегло таку ж назву, проте воно перемістилося вглиб материка. Зараз, від наступу океану використовують захисні бар`єри, але якщо винахід Марії спрацює, то з утворенням льодовиків рівень моря знизиться. Уіл чітко розумів це, тому бачив у цій дівчині не тільки зброю для помсти Артуру, а ще й майбутнє для наступних поколінь.

Скерував батискаф у похмуру споруду і транспорт виринув на поверхню. Вони опинилися у центрі просторої кімнати, яка дуже нагадувала ту, з якої розпочався цей маршрут. Уіл відстебнув пасок безпеки:

- Не хвилюйся. Тут достатньо кисню. Хоч і не дешево утримувати таке приміщення під водою, проте для моєї теперішньої професії це необхідно.

Вони вийшли з плавального засобу і чоловік відчинив єдині двері, що були тут і увімкнув освітлення. Марія несміливо зайшла у невелику кімнату, яка скупо обставлена старими меблями. Нічого особливого: стіл зі стільцями, дві шафи, комод та невеличке трюмо. Найбільше схвилювало єдине вузьке ліжко. Дівчина сподівалася, що Уіл не розраховує спати на ньому удвох. Чоловік наче зрозумів її настороженість і заспокоїв:

- Ліжко твоє, я постелю собі на підлозі. Проведемо тут декілька днів, їжі та інших запасів вистачить. У вівторок Артур виступає з доповіддю, і саме на цій конференції можна звинуватити його у крадіжці. У тебе ж є докази, що винахід належить тобі?

- Є. Не вся інформація міститься на флешці. Але у такому разі мене одразу депортують.

Чоловік вирішив її заспокоїти та розбурхати ненависть до колишнього нареченого:

- Ти ж не хочеш весь час ховатися? Якщо винахід справді працює, то тебе неодмінно завербують. Впевнений, Артур навіть не намагався зробити дозвіл на твоє перебування тут. Я б не допустив, щоб моя дівчина шість днів пливла на невідомому кораблі, ховаючись у шафі для інструментів.

Зараз Марії здавалося смішним те, наскільки сліпою вона була. Уже і не впевнена чи щось відчуває до того, кого ще вранці називала коханим. Дивно як швидко любов може перетворитися на байдужість. Решту частину дня вони провели за розмовами. Уіл виявився хорошим хлопцем, адже не кожний ризикне собою через незнайомку. Він дотримав слова і ліг спати на підлогу, дозволивши дівчині зайняти місце на незручному ліжку.

Наступного дня, щоб не нудьгувати, Уіл вирішив зробити для Марії підводну екскурсію. Одягнувши спеціальний одяг з аквалангами, вони вирушили досліджувати затоплене місто. Моторошно знаходити речі людей, що колись тут проживали. Меблі, посуд, одяг та навіть фотографії залишилися недоторканими. Вона наче чіпала спогади колишніх власників.

Марія, вражена побаченим, випливла з будинку. Мимо неї проплила велика перламутрова рибина, назви якої вона не знала і провела її поглядом. Зненацька відчула на собі чиїсь пальці, які боляче вп'ялися в руку. Розвернулася і побачила двох незнайомців у схожих костюмах з аквалангами.

Помахом рук вони показували підійматися на поверхню. Її очі, у яких оселився страх, шукали Уіла. Він боровся з двома чоловіками. Їхні рухи здавалися скованими та загальмованими. Зрештою, незнайомець вистрілив в Уіла з невідомої для Марії зброї. Дівчина з болем спостерігала як її рятівник повільно опускається на дно.