Помаранчево-Синій стіл

За вікном, як завжди, світло. Сонячне проміння, яке незрозуміло звідки взялося, пробивалося у вікно на схилені до парти голівки діточок. Ось тільки не можна в такому положенні спати, спина болітиме.

У середньому ряду за третьою партою дівчинка з коротким рудим волоссям у чорному спортивному костюмі читала книжку. Тільки ось очі її прикривала пов'язка. Нікому не було зрозуміло, як вона так читає, але краще нехай читає, ніж знову влаштовує балаган.

Поруч із нею малювала дівчинка трохи нижча. Вона була кольору сонечка, та й обличчя таке миловидне і з такими великими очима, що крім як Сонечко її не назвеш.

За ними дівчина з фіолетовим кучерявим волоссям курила бульбашки. Вона ласкаво дивилася на Сонечко і, наче шуліка, нависла над рудоволосою дівчинкою. Та начебто й не помічала небезпеки й продовжувала читати, хоча б варто було боятися Фіалка була ледве не вдвічі більшою та вдвічі ширшою, та й сил, щоб скрутити шию, було відповідно вдвічі більше. Але поки що сила її дрімала в шкіряній куртці та, можливо, потроху зникала разом із кожною викуреною бульбашкою.

У третьому ряду сидів хлопець із синім каре. Він грався із зеленою кішкою. По його обличчю не було видно, що це йому подобалося, як і зворотного. Хоча, можливо, Синій приховує свою посмішку за величезним коміром светра, який натягнув аж до носа.

Тут із гуркотом відчинилися двері. Весь червоний, мов помідор увійшов хлопець, настільки високий, що дивом не вдарився об дверну раму. На його голові був блакитний "їжачок". Блакитній, червоніючи, застиг в отворі, але, щось почувши з коридору, одразу ж зачинив двері й утік у підсобку. Здається, клацнув замок.

Хіба замок там був?

За кілька секунд двері відчинилися знову, і в кімнату увійшов хлопець набагато нижчий за минулого. Його довге червоне волосся зав'язане в пишний хвіст, а одягнений він був у зелену жилетку на голе тіло та фіолетові широкі штани, заправлені в чоботи на високих підборах:

— Не бачили Блакитного?

— Він там, Братик — Помаранчева вказала на двері підсобки корінцем книжки. На корінці висіло догори дриґом зображення Помаранчевої. Ззаду Фіалка скривилася від дуже писклявого голосу Помаранчевої, який танцював на межі між цілком нормальним і оглушливим.

— Спасибі — Червоний кивнув головою, виказуючи вдячність і пішов туди ж, куди втік Блакитний. Він відкрив двері підсобки, наче замка там не було.

Щойно двері зачинилися, Помаранчева підвелася і почала прогулюватися класом. То до вікна підійде, то до дверей, на дошці щось намалює. Вона ніби ненавмисно підійшла до підсобки та приклала вухо.

— Ай-йа-йай, Руда.

— Мене звуть Помаранчева! — притупнула підслуховувачка.

— Ой, та яка різниця? Рудий, Помаранчевий, колір апельсина, або лисиці. Головне одне — Фіалка затягнулася бульбашками — Ти. Не Повинна. Лізти. В чужі. Справи. — кожне слово вилетіло певною бульбашкою, і здавалося, що вона не говорила, а це бульбашки так лопалися.

— А ти курити не повинна. — спробувала дівчинка тиснути Фіалку, хоча це виглядало так же незграбно як вид мурахи який пробує здвинути дерево — Червоненький мій братик і мені цікаво, що в нього відбуватиметься.

— Значить до тебе заходити не можна, а тобі скрізь можна? — Фіалка знову затягнулася — Що тут скажеш. Руда на то і Руда.

— Я Помаранчева! — знову поправила дівчинка — До того ж в мене ще є місце для цієї поганої справи — вона надула губки — Я ж не винна, що ти свій ліміт покурюєш.

— Є в тебе місце для поганої справи, а як же! — Фіалка була людиною злопам'ятною і пам'ятала все, що накоїла Помаранчева за цей місяць, включно зі святами.

— Але ж святкові дні рахуються окремо! — заявила Помаранчева, попутно діставши з безрозмірної кишені календар розміром із книжку — Ось! Ці дні, ні за місяць Афродіти, ні за місяць Майи навіть не рахуються!

— Якби я їх порахувала, то в тебе вже був би борг у десять балів, тож не скаржся! — гаркнула Фіалка

Звучало все це переконливо. До того ж Фіалка все перерахувала сім разів і жодних відмінностей у значеннях не було. Тож Помаранчева відступила від своєї підлої витівки. Дівчинка вона хоч і шкідлива, але громадськими роботами вона не хотіла займатися.

Доволі наївно думати, що на цьому пригоди закінчилися. Це лише початок, лише пролог.

Помаранчева сіла за "першу-парту-яка-попалася-на-очі" поруч із Синім з метою налагодити з ним контакт.

— Синенький, поговорімо! Наприклад, які твої улюблені солодощі?

Хлопець навіть не глянув на неї та пересів на наступну. Зелена кішка, наче не відривна частина хлопчика, пішла за ним.

Помаранчева пересіла за ним. Одразу на неї рявкнула Фіолетова:

— Не чіпляйся до хлопчика!

— Я і не чіпляюся, лише хочу потоваришувати. — з видом того ще набридливого ботаніка поправила Фіалку Помаранчева. Набридливі ботаніки то хоч розумні, на відміну від Помаранчевої — А це не заборонено в "Маминому завіті"

Фіолетова вилаялась.

— Зараз уточню — дуже не задоволена вийшла за двері. За нею милим хвостиком побігло Сонечко.

Кішка перетворилася на дівчину з двома пучками волосся та загостреними як в ельфа вухами:

— Вибач, але якщо мій брат не хоче з тобою розмовляти, то так тому і бути. Чи не так, брате? — чомусь на обличчі з'явилась тінь усмішки.

Не давши підтвердження, чи заперечення Синій знову пересів.

Але впертості Помаранчевої немає меж, тож вона знову пересіла ближче до нього і знову спробувала заговорити. Через коло Зеленці набридло пересідати, тому залишилася на місці й терпляче чекала, доки Синій не розбереться з гидотою.

На середині третього кола Синій не витерпів, різко обернувся і запитав:

— Тобі це не набридло?.. — напевно питання мало бути загрозливим, але через те, що Синій не вмів підвищувати свій, ніби через хворобу захриплий голос, це мало такий вигляд, ніби він ось-ось готовий був заплакати. Ще, враховуючи, що Синій хоч і на трохи, але нижчий за Помаранчеву, ця його "погроза" виглядала навіть милою.

— Ні. — сказала вона так ніби, це не могло набриднути — Потоваришуй зі мною хоч якийсь час. — вперто стояла на своєму Помаранчева.

— Ні — відрізав Синій, відвернувшись від неї.

— Ну чому, Синенький? — її голос почав дриґатися на грані із вбивчою пискливістю — Усього-то місяць і я від тебе відстану, чесно-чесно!!! — тут вдало повернулася Фіалка — Фіалочка! Ти ж знаєш, що я завжди свої обіцянки дотримуюся!

— Сама розбирайся! Скажи спасибі, що мама твої дії схвалила, інакше полетіла б мити підлогу з таким же ентузіазмом!

Помаранчевій наче було байдуже, що її зовсім не підтримали. Настільки байдуже, що здавалося й не було цієї короткої розмови.

— Синенький, ну пограйся зі мною місяць і ти… — Помаранчева на секунду замислилась і так ніби від цієї жалкої секунди міркувань мозок міг не витримати випалила — ніколи від мене нічого не почуєш, і я не попадуся на очі!

Синій після цих слів боязкого глянув на неї із під лоба.

— А мені чому такі умови не ставили? Я б із задоволенням! — роздратувалася Фіалка. .

— Ти не Синенький — відповідь була до жаху короткою і зрозумілою.

Синій вагався. З одного боку, тим паче з огляду на те, що Помаранчева стримувала обіцянки, це була вигідна угода. Але цілий місяць... надто довго і ризиковано. Щелепа Синього зрадницьки занила.

Тут двері в підсобку відчинилися, вискочив Червоний і тримав за руку Блакитного, який, як здавалося, ледве тримав себе у свідомості:

— Друзі, ми... — тут же Червоний зрозумів всю ситуацію. Досить таки зручно читати думки. Він усміхнувся — Синій, за місяць за місяць вона тебе і ти її не зжереш... — з чого це в хлопця такі думки? — Я впевнений.

— Засунь свою впевненість у…! — останнє слово Зеленка не вимовила, занадто брудним воно для неї було — Мій брат не погодиться бути з цією живою бомбою.

— Я-то якось її доглядала і не підірвалася, а твій начебто спокійніший. Йому легше буде її терпіти — Фіалка вже налаштувалася на відпочинок від Помаранчевої.

— Так, ти ось який мамонт, а мій брат її нижчий!

— Ну що тут скажеш, погано ти свого брата годуєш

Ще трохи та ця кішка вчепиться у Фіалку, але було ясно, що вона не посміє. Моральні норми суспільства не дозволяють.

Тим часом Синій перекладав погляд, то на свою сестру, то на Помаранчеву. Щелепа нила, ще трохи й буде погано. Але якщо вона пропаде, то й голод пропаде.

— Гаразд... Але через місяць, щоб я навіть край твоєї пов'язки не бачив! — Синій спіймав докірливий погляд Зеленки. "Сестро, мені це потрібно, щоб вилікуватися, твої ліки мені не допомагають"

— Добре, друже — Помаранчева розреготалася, узяла Синього за руку і почала з ним бігати класом, вигукуючи — Друг! Друг! Друг! У мене є друг!

Синій був у шоку від такого натиску, він багато разів бачив бурхливу веселку емоцій і різні їхні прояви Помаранчевої, але бути залученим у них було... дивно... і задушливо...

— Відпустку оформлено, Сонце! — радісно сказала Фіалка

— Ти тільки про себе й думаєш — прошепотіла крізь зуби Зеленка.

— Заздри мовчки — Фіалка розслаблено затягнулася і нарешті в хорошому настрої запитала Червоного — Що з твоїм хлопцем? Він у непритомності стоїть?

Червоний почухав потилицю:

— Ну можливо й так. Тут просто така справа... — він показав каблучку на вільній лівій руці — Ми з Блакитним заручилися.

— Що?! Братику, я не недочула? А весілля буде?!! — вигукнула Помаранчева, яка стояла біля дошки, яка вже повністю була списана планами на місяць.

— Недочула!!! — гаркнула Фіалка, вже нервово затягуючись, — Як ти можеш створювати так багато шуму і при цьому все чути?

— Звичка — так само жахливо, коротко і ясно.

— А прибирати за собою в тебе звички немає? Наприклад, подушки в коридорі. — останні два слова Фіалка качала головою в бік тих самих подушок.

Помаранчева зробила невинне личко:

— Їх не я розкидаю, а Карен.

— Знову ти за своє…

— Ну і що — із непідробною вірою у свої слова відповіла Помаранчева — у кожного є темна сторона, я за неї, звісно, братиму відповідальність і отримуватиму штрафні бали, але прибирати за нею не збираюся.

Фіолетова підняла брови:

— Я не знаю, що в тебе відбувається з твоєю шизою, — вона направила край трубки на дівчинку — але подушки ти маєш прибрати.

— Вона все прибере

Фіалка зітхнула:

— Мені фіо-ле-те-во, хто прибере, але щоб їх там не було!

— Їх і не буде, — Помаранчева підняла палець догори, — але зараз це не найважливіше — з дуже важливим виглядом вона підійшла до Червоного — То весілля буде, братику?

Погляд Червоного став надзвичайно сумним:

— Не знаю. Хотілося б... Але... Я хочу, щоб і моя мама була присутня. Але вона не прийде.

— Прийде! Я зроблю так, що прийде!

— Хех, — Червоний погладив Помаранчеву по голові — Дякую! Я не ображуся, якщо не вийде.

Дівчинка вислизнула з-під його руки.

— Зовсім у мене не віриш! — дівчинка спрямувала свій палець на Зеленку — У бібліотеці немає ніяких книжок журналів із гарним вбранням?

Зеленка закотила очі і як мусору кинула:

— Навіщо тобі? — вона була ображена, дуже ображена.

Помаранчева видала щось на кшталт гарчання цуценяти й сказала:

— Треба!

Не хотіла Зеленка відповідати, але все ж вона більше не хотіла бачити ні її, ні свого брата:

— Є.

— Береш Червоного і Фіалку під руку і йдіть туди. Сонечко і Блакитний ідуть вибирати кімнату. А я з — вона від хвилі хвилювання спіткнулася в словах — другом у їдальню.

Помаранчева схопила Синього і вибігла з класу, голосно грюкнувши дверима.

Ваги ображення Зеленки в мить перевісив в бік Помаранчевої. Зеленка кинулася до дверей, але Фіалка її схопила за комір.

— Пусти!

— Е, не. Угода є угода. (Відпустка від Помаранчевої є відпустка від Помаранчевої) — Зеленка перетворилася на кішку і почала розмахувати своїми лапками та шипіти... — Ой-ой, роздерти мені руки все одно не наважишся, шипи собі далі. Бібліотека знаходиться якраз по дорозі до їдальні. Тож зможемо трупець твого брата застати ще тепленьким.