Помаранчево-Синій стіл

Синій прокинувся в якійсь рожевій кімнаті. Стіни були застелені рамами для картин. Кімната якогось художника невдахи…

Лежав Синій у широкому ліжку, де явно місце було на двох чи навіть на трьох.

— Помаранчева, а що таке лінчі?

Хлопчик повернув голову в бік дитячого голосу. У двох кріслах біля вікна сиділи й читали книжки Помаранчева та Галина. Галина в цей момент дивилася на Помаранчевою з поглядом: "Не скажеш я з тебе відповідь вирву"

Помаранчева нервово розсміялася:

— Може, Ліч?

Все ж розповісти дитині про скелет мага було краще ніж про те…

— Ні! ЛіНчі!

— А лінчі. Це коли — почала на ходу придумувати — тоненькими шматочками зрізають скоринку з хліба, щоб залишилася тільки м'якушка

Галя глянула на текст у книзі.

— Ні, за змістом не підходить. Помаранчева — дівчинка вимовила кожну букву якомога чіткіше — Що таке лінчі?!

— Ну розумієш, — Помаранчева не знала куди подітися — якщо я тобі розповім, ти вночі спати не будеш.

— Тобі краще, щоб я не спала від незнання ніж від знання?!

Галина надула щоки та демонстративно вийшла з кімнати. Точніше тільки спробувала, оскільки в кімнату увірвався Червоний із тацею:

— Сніданок готовий!

Звісно мала дитина захотіла поскаржитися:

— Перший дядько! Помаранчева не хоче розповідати, що таке лінчі! Хоч ти розкажи, що це таке!

— Пробач, я б розповів, якби знав. А так теж не знаю, що це таке. — Червоний перехопив тацю, так щоб заспокійливо погладити Галю — Гаразд, не дуйся, Галю, час їсти

Тим часом Синій уже тихо встав. Для нього ця картина здалася дещо фантастичною, тож він не подумав вимовив:

— Хіба…

— Синенький!!! — Помаранчева впустила книжку і якийсь синій кусок тканини на підлогу. Їй хотілося кинутися до хлопчика, але в мить заспокоїлася і вимовила лише --- Добрий ранок.

— Що ми тут робимо? — Синій вирішив не звертати увагу на зміну в поведінці.

— Я знову не подумала і забула відчинити двері, щоб провітрити кімнату, коли ми на стінах малювали — Помаранчева опустила голову — Ми ледве не задихнулися, але вчасно прийшли Червоний і Блакитний, які в той час Галину шукали, і принесли сюди.

— Так, вони не погані дядьки, а хороші дядьки, які роблять погані речі. А ще вони похвалили мій малюнок. Погані дядьки б не хвалили мій малюнок — сказала Галина, запихаючи манку в обидві щоки — і не готували б мені манку без молока! — останнє ледве можна було розібрати

— Галино, — дбайливо покликав Червоний — не можна говорити з набитим ротом, задихнешся.

— Обе —сказала Галя з набитим ротом.

Червоний лише зітхнув і похитав головою.

— Сідайте їсти — звернувся він до Помаранчевої та Синього.

Для кожного їжа була різною. У Помаранчевої дуже густа манка, у Синього навпаки була скоріше не манка з молоком, а молоко з манкою і все це було у великій напівпрозорій коричневій чашці з трубочкою, а у Червоного просто бутерброди.

— Перший дядько, а де другий дядько?

— Там де зазвичай. — спокійно відповів Червоний, нібито після цієї незрозумілої відповіді повинно було все стати зрозуміло

— А де це зазвичай? — Галина знову образилась, бо подумала, що знову лишать її без нормальної відповіді

— Знаю лише я — Червоний погладив дівчинку по голові намагаючись заспокоїти.

Після сніданку Червоний усе прибрав і одразу ж пішов до Блакитного, а за ним пішли чиїсь маленькі ніжки.

І мабуть, ці маленькі ніжки думали, що їх не чути. Вони сховалися за деревом. Ніжки дуже намагалися не робити шуму, але все було марно.

Червоний не обертаючись запитав:

— Ти думаєш, що я тебе не помітив?

— А яка різниця вже що я думала? — ображено відповіла Галина.

Червоний посміхнувся і запитав:

— Так… Навіщо ти за мною йшла?

Галина нічого не відповіла, вона і сама не знала чіткої відповіді на це питання. Просто щось тягло її розібратися з цими не нормальними почуттями у двох хлопців.

Червоний чув її думки і йому стало дещо сумно. Але ж нічого подіяти він не міг. Лише ласкаво попросив:

— Будь ласка, йди звідси. Пограй з Помаранчевою, чи ще щось. А я тобі принесу іграшку. Навіть дві, якщо ти не будеш дивитися куди я йду.

Дівчинка все ж послухала більш дорослу людину і зникла.

Червоний чув музику. В ній було чотири ноти. Не було ні яких чудернацьких змішувань, чи ще чогось неймовірного. Лише чотири ноти, які послідовно змінювали одна одну раз в секунду.

Червоний ясно собі уявляв старанно Блакитного який вирізав кожну частину свого нового творіння, без поспіху і будь-якої надії перевершити самого себе в тисячі разів.

Хлопець піднявся сходами на дерево. На ньому був доволі широкий майданчик. Червоний міг дуже багато звідси побачили, але знав що його тут не видно. Густа крона дерева надійно його вкривала, як колись вкривала Блакитного. Та для Червоного не було важливим, що відбувалося на подвір'ї, чи в будівлі. Більше його цікавили картини на підлозі, а їх назбиралося вже купа. Це не були якісь там картини маслом, чи ще щось подібне. Здавалося враження, що самі кільця на дереві зробили такі зображення. С першого погляду навіть не було їх видно, якби Блакитний не ткнув носом в картини, у Червоного не з'явилася б звичка кожен раз їх роздивлятися.

Далі був, напевно більш нудна річ, але не менш загадкова — великий лабіринт, до нескінченності великий. Вони з блакитним не раз прогулювалися цим і щоразу опинялися вони зовсім в іншому місці, часом весь час ішли вперед, але до кінця так і не доходили. Інколи здавалося, що цей лабіринт повністю підлаштовуватися під Блакитного. Особливо так здавалося ще тоді коли він і Блакитний не були знайомі, але це припущення надто неправдоподібне.

Слідуючи за звуками музики Червоний без зусиль і ні разу не заблукавши пішов до частини лабіринту де був Блакитний.

І ось перед ним дерев'яні двері зі скляною вставкою. На виставці мозаїкою була зображена біла лілія.

Хлопець потягнув двері на себе, і він побачив абсолютно дерев'яну кімнату: підлогу, стіни, розкидані на підлозі іграшки та химерні штуковини. Єдине, що було з іншого матеріалу, це тільки гвинтики в іграшках та інструменти, які тримав Блакитний, сидячи за столом біля вікна і щось майструючи. А, ну ще килим із якимись візерунками.

Тільки хотів було червоний щось сказати, але щось ззаду його схопило:

— Червоний потрібна допомога! — раптово потягнула Галина його за рукав.

Хотілося розсердитися, але дещо неприємне й гостре поповзло від сонячного сплетіння до його горла.

— Я ж наказав тобі за мною не стежити — сказав Червоний ледве стримуючись.

— Пробач, там…

Раптом кімната стрімко потемніла і вже не була такою затишною. Наче виганяла непроханих гостей.

Червоний виштовхав Галю за двері.

— Перший дядько... У... у... тебе... — очі дівчинки від страху округлилися очі.

Він одразу зрозумів, що саме налякало дівчинку, і намацав квітку, що виросла з-під його щоки.

Так треба заспокоїтись.

— Не звертай уваги. — натягнув посмішку Червоний — Воно пройде. Так навіщо ти за мною пішла?

— Пташка на дереві застрягла в якійсь сітці!

Пташка… Червоний глянув назад до будинку Блакитного. Нічого страшного не сталося, зараз він допоможе дівчинці з пташкою і повернеться.

Він без попередження схопив Галину за зап'ястя і швидко мовчки вивів її з лабіринту.

— Ну і де пташка?

Галина перехопила ініціативу та із героїчним запалом повела Червоного.

Але… там уже ніякої пташки не було, лише мертва оболонка застрягла на дереві в сітці.

— Ні! Ні! Ні! Я не могла не встигнути! — по маленькому обличчю покотилися сльози.

У Красного не було слів. Не те, що йому було шкода пташку. Ні, він ніколи не був теплим щодо птахів. Скоріше йому було жаль Галину яка через цього так розхвилювалася.

Хлопець витягнув маленьке пташине тіло з сітки й спустився до Галі.

— Ти молодець, що мене покликала, хоча б спробувала допомогти.

Галя витерла рукою сльози й тихо сказала:

— Який у цьому сенс? Пташки більше немає.

Намагаючись сховатися від такої неприємної правди Галина втекла.

Напевно треба було її наздогнати та заспокоїти, але все ж варто спочатку поховати птаха. Своїми руками Червоний вирив ямку і поклав туди маленьку тваринку, одним махом він накрив птаха землею.

— Спочивай з миром... — Червоний хотів було назвати птаха посмертно, але тут же зрозумів, що якось недобре це виглядає. Червоний ховає червоного птаха... Наче якась погана прикмета.

Червоний встав і обтрусився від землі та від усього зла, що могла принести ця пташка.

Галя вже давно зникла з поля зору. Що ж краще він піде пояснить усе Блакитному. Напевно, якщо... коли в мами повернеться пам'ять, смерть птаха буде не таким вже й сумним досвідом порівняно…

Червоний зітхнув і пішов у те саме місце Блакитного.

Там нічого не виявилося. Ні дому, ні навіть тихого музики. Лише тиша і нескінченні дерева. Нічого! Зовсім нічого!

За секунду розцвів пишний кущ троянд.

***

Галина добігла до якихось самотніх дерев'яних дверей із заднього боку будівлі. Ось і кухня, що ж хоч довічним запасом риби заїсть свій смуток.

Звідки вона знає, що саме риба її втішить? Чому її це турбує? Це їй подобається, а тому турбуватися не слід.

Також Галина не хотіла замислюватися, з якого натхнення вона стягнула й одягла на себе фартух, взяла яблук, борошно, корицю...

Дівчинка гризла сушену рибу і чекала поки спечеться шарлотка. Чому вона взагалі це зробила? Що це за збочення таке яблука класти в хліб? Хто це взагалі любить?!

Найдивніше, що під час готування вона ніби потонула в якихось образах минулого. І виринула тільки після того, як закрила дверцята духовки. Але після усвідомлення Галина не витягла цю пекельну страву і не викинула в пекло. Де йому і місце! Чомусь рука не підіймалася так зробити. Що ж доведеться шукати цього першого дядька.

Замислюватися чому саме першого дядька, вона не хотіла.

Відкривши духовку, Галя тицьнула в тісто зубочисткою. Переконавшись, що вона суха, одягла рукавиці, що лежали поруч, і дістала сатану з духовки. Витонченим рухом руки пекельна страва у формі перетворюється на пекельну страву на тарілці.

Акуратно розрізавши шарлотку на безліч маленьких трикутників, Галя широкими кроками попрямувала до виходу.

За щасливим збігом обставин тієї самої миті Зеленка заходила в кухню, задумливо тримаючи щось у руці. Дівчина була настільки чимось стурбована, що не помітила маленьку Галину. Юна кухарка, на щастя, її помітила.

— Біп-біп!

— Ой, вибач. — Зеленка ледве помітно посміхнулася — Страшні дядьки тебе більше не ображають?

— Ні, не ображають. З тобою все гаразд? — додала Галина — Ті якась… в собі

Зеленка махнула рукою:

— Я просто хвилююся за брата.

— Хвилюєшся? — перепросила Галина не усвідомлюючи. Хоча і вона як дитина знає не багато, але те що дівчинка відчувала від Зеленки не було хвилюванням. Якщо звісно у хвилювання не з'явився якийсь новий сорт.

— Так, а що не можна? — раптово висунула свої ікла Зеленка.

— Ні, ні, ні. Звісно… — Галина якби могла, то жалася до розміру м'ячика, але вона жалася як могла і прослизнула в коридор.