Помаранчево-Синій стіл

— Якого біса я постійно роблю те, що я не повинна! — Фіалка активно розмахувала рукою з ножицями для ниток. Оскільки вона вже залізла до рота пацієнта, ножиці були вкриті кров'ю перемішаною зі слиною. — Я вам швачка, а не хірург.

— Фіалочка, будь ласка, не сердься. — заспокоювала Фіолетову Помаранчева — Просто у нас немає людини з руками з правильного місця, крім матері, Блакитного і тебе. Мами нема, Блакитний в поганому психічному стані. Лишаєшся лише ти.

— Хотіла б я як мати й Блакитний — Фіалка краєм ока глянула на Галину і Блакитного які поїдали із-за стресу шарлотку.

— Тітонько, я вам ще зроблю. — помітила погляд кучерявої Галина.

— Галочко, не потрібна мені твоя шарлотка. Мені потрібен спокійний вихідний і бажано, щоб ніхто не помирав.

Фіалка перестала лаятися, швидко і спритно вирізала насіннячко. Одразу вся квітка, включно з тим, що відрізали, розсипалася на порох. Єдине, що залишилося, це рожеве насіннячко в руках у Фіалки.

— Помаранчева, будь ласка, сховай це якомога далі. А краще викинь.

Помаранчева заворушилася і вже автоматом схопила Синього, але тут же відпустила.

— Ти ж хочеш зі мною піти?

Синій розумів, що відмовити він не міг.

— Хочу...

Дівчинка засміялася і дуже міцно взяла його за руку.

— Ти ж завжди будеш за мною йти куди б я не пішла? — не встигло з'явитися здивування на обличчі у Синього як тут Помаранчева додала — Забудь. Не важливо.

На обличчі дівчинки мимоволі з'явилася посмішка.

Синій хотів було щось сказати, але він не знав що. Лише…щелепа занила.

Помаранчева ненадовго забарилася і вже за секунду вони зникли з очей.

— Як приємно спостерігати за розвитком їхніх — зітхнула

— невинних стосунків. "За місяць вони не зжеруть одне одного". Наш небіжчик явно недооцінив майстерності Помаранчевої. Ну не зжеруть вони один одного, а ось скинути зі сходів цілком можливо.

— Не називай живу людину небіжчиком — погляд Блакитного був суровим, але ей погляд для Фіалки не значив нічого. Вона теж так вміла.

— Не знаю чи доживе він до весілля вашого з такими пригодами. Ти це за ним око та око, а то одружується доведеться з трупом. До речі, мені все ще шити ті штори?

Від цих слів Блакитному стало погано, хоч він і розумів, що просто іноді Фіалка не знає де той край де палицю можна зламати.

— Помиєш його сам? — наостанок запитала Фіалка.

— ...Так, я впораюся. — кивнув Блакитний — Штори ший, можуть знадобитися десь ще..

Фіолетова востаннє пройшлася по хворому поглядом. І акуратно взявши за руку зблідлу від видовища Жовтинку.

— З тобою все гаразд?

Маленьке сонечко написало на руці у Фіалки:

"Тепер усе добре"

І як зазвичай скромно посміхнулася.

— Ти не підеш? — запитав Блакитний у Галі.

— А навіщо мені йти? — з невинним обличчям запитала дівчинка.

— Ну... — зам'явся Блакитний — Я буду мити Червоного і я не думаю, що тобі варто…

— Так, що я там не бачи…ла

Знову якась дивна фраза.

Галина прокашлялася:

— Я хочу допомогти, води налити.

Галя зайшла в сусідню доволі вузьку кімнату і відчинила кран над ванною, попутно налила мила, шампуню, насипала всяких трав. Навіть не дивилася на пакування. Раз ця кімната біля медпункту, то все, що тут є, щось лікує. А що і як — це вже не має значення.

Тим часом орудуючи скальпелем напівнаосліп Блакитний розпоров одяг на Червоному. Все одно одяг дірявий, тож чого його шкодувати?

— Ванна готова?!

— Так, так готова.

Блакитний узяв обм'якле тіло. Якщо так подумати, сьогодні був перший раз, коли Блакитний ніс Червоного на руках. Як би хотілося, щоб це сталося за інших обставин. Він обережно опустив Червоного в теплу воду.

— Другий дядько й справді хвилюється за першого. Між іншим, той потворний пиріг був не для тебе, а для нього. Але я все одно його тобі віддала.

Галина мовчки якийсь час витріщається на Блакитного.

І з кожною секундою хлопцеві здавалося, що на його шиї дедалі тугіше затягується петля. Заковтнувши, він подав голос:

— Чому ти на мене так дивишся?

— Не правильне запитання! Ти мав запитати: "Чому я тобі віддала пиріг?" А я тобі його дала оскільки ти хвилювався, а не що краще не знімає стрес, ніж їжа. Щоправда, додається кілька кілограмів. Але нічого, якщо не буде в мого хлопчика дівчинки, буде грудастий хлопчик.

Який її хлопчик?! Не вона розуміла, що за її хлопчик, але чому щось або хтось всередині змушує Галю так не зрозуміло говорити про першого дядька.

Після останніх слів обличчя Блакитного змінилося і стало схожим не на обличчя цуценяти, а на обличчя, чий володар зустрів того, кого багато років не бачив.

— Ви... ви згадали? — обережно запитав Блакитний.

— Що я повинна згадати? — Галина звела брови до перенісся .

— Нічого — наш славетний герой протримався цілу хвилину і тут здався — Дещо ви... ти — він подивився на Червоного, який лежав у ванній, і стиснув руку — згадати маєте, тільки якщо я скажу, то однаково нічого не згадаєш... ті

Галина теж подивилася на Червоного. Тепер не важко було зрозуміти, що саме їй треба пригадати пов'язане з тим-хто-лежить-напівживий-у-ванні.

— Другий дядьку, — почала вона — я говорю якісь незрозумілі речі. У мене якесь незрозуміле почуття до першого дядька. Я не знаю, звідки воно, і мене це дуже турбує. Будь ласка, скажи що я маю згадати!

Блакитний зітхнув, нервово мовчав ще декілька хвилин. Все ж осказав:

— Ви мати Червоного. Загалом у тебе в організмі та сама штука, що й була в Червоного. Можливо, все це через це.

— Маячня якась.

Блакитний знову зітхнув:

— Ну ось ви навіть не повірили, що вже говорити про те, що ти щось згадаєш.

— Ні, я вірю.

У ванній щось заворушилося.

— Доброго ранку, синочку! — по всім канонам сказала Галина, але від цього їй самій стало погано.

— Д-добрий…

Червоний ледве-ледве розплющив очі. Він був схожий на змученого китайця.

— Як спалося, синочку? — соромно то як!

Маленький китаєць деякий час мовчки лежав, приходив до тями та тільки потім зрозумів, що щось тут не так.

— Мам... Ти згадала?

— Ні, у твоєї матері хвороба Альцгеймера. Можна я не буду тебе поки все не згадаю називати сином?

Бідний Блакитний... Нічого більше не залишається, окрім як із виразом статуї острова Пасхи тонути в цьому іспанському соромі.

— Але все ж — Галина надула щоки та підняла палець вгору для більшої виразності — Навіщо квіти їси?

Червоний розсміявся.

— Чого тобі смішно?! — вона розсердилася і ще більше надулася — Це взагалі-то важливе питання!

— Нічого. Наступного разу спробуй не надувати щоки, коли намагаєшся бути серйозною.

— Не звертай уваги на мої щоки! Головне, чому ти це собі в рот засунув!!!

— А чому ти собі в голову засунула цю дурницю?

— Я! Я! Я!...я не пам'ятаю

— А я зробив дурницю, та і весілля було дурною ідеєю. Блакитний, ти не проти якщо я спершу навчуся розуміти тебе без цієї здібності.

***

— Глянь в дзеркало.

Сонечко кивнула і побігла до дзеркала, від побаченого вона була в такому захваті що затанцювала. Звісно значно спокійніше за Помаранчеву.

Тут з її живота донеслося дуже гучне: "Г-р-р-р-р"

— І давно ти голодна? — запитала Фіалка.

Сонечко дуже сильно замотала головою.

— Ах ти маленька брехуха — Фіалка усміхнулась, схопила за руку дівчинку — Не хвилюйся, я непогано готую. Принаймні краще за цю Помаранчеву засранку.

Якось ця недотепа зголосилася готувати сніданок. Усього-то й треба було підсмажити яйце. Ні, воно не підігріло, але диму було дуже багато, хоч "Їжачка в тумані" знімай. Яйця повністю вкриті золотистою скоринкою, що в ніякому разі не виглядало апетитно, страва була занадто жирною. Навіть під яйцем утворилася калюжка темно коричневого жиру. Їсти можна, але дуже висока ймовірність після трапези все повернути назад на тарілку.

Синій тоді це творіння викинув

Згадавши про цей випадок обох ледь не вирвало.

На кухні перебувала Зеленка. Вона вже закінчила робити льодяники.

Серце Фіалки зупинилося... В одній із рожевих солодких рожевих кульок дівчинці здалося, що щось на кшталт зерна випромінювало світло. Може це від сонця світло якось невдало впало, так?

У будь-якому разі перевірити не вдасться, кульку вже накрили інші цукерки.

— О! — вигукнула Фіалка — Ти в нас кондитером влаштувалася?

— Вирішила порадувати дітей цукерками.

— З чого це раптом?

— Зрозуміла, що Помаранчева не така вже й страшна.

— Та невже! — Фіалка старанно вкрила кожну букву сарказмом.

— Так. Невже — Зеленка взяла тарілку з солодощами та гордим кроком вийшла з їдальні.

***

— Лети! — Помаранчева з усією силою кинула насінину, але та полетіла лише на два метри вперед. Потім вона знову взяла цю насінину і кинула... знову на два метри вперед, і так усе далі й далі.

Синій дивився на неї з боку. Йому хотілося підійти по нормальному відповісти на ті три запитання. Не знав чому, просто хотілося.

Через якийсь час Помаранчевій набридло перекидатися насіниною і вона вирішила просто її закопати. Лопати поруч не було, так що скористаємося тим, що дала нам сама природа руками!

Але не встигла дівчинка доторкнутися до землі, як її зупинив Синій:

— Я це зроблю…

— Не треба! Знаєш який я землекоп! І взагалі всі мої предки були землекопами починаючи від….

Поки вона захоплено перерахувала всі "пра", Синій уже вирив яму, акуратно витягав насінину з руки Помаранчевої та посадив її.

— Менше слів — більше діла.

Помаранчева чомусь посміхнулася.

— Синій! Помаранчева! — відгукнула їх Зеленка — Я цукерки принесла!

Руда одразу схопилася і побігла по солодощі. А ось Синій на якийсь час застиг, а потім навіть із якимось острахом відійшов.

Зеленка видала Помаранчевій одну цукерку, та проглянула її під променями сонця і відправила до рота.

Зеленка оглянув Синього з ніг до голови.

— Чого це в тебе руки брудні? Це вона тебе змусила? — Зеленка влила все своє презирство в слово "вона". Її настрій одразу змінився — Не звертай уваги. Відкривай ротик.

Цукерка була дуже маленькою. Навіть занадто. Вона одразу прослизнула в шлунок, Синій навіть солодкості не відчув.Помаранчева помітила, що те, що Зеленка дала Синьому, вдесятеро менше за цукерки Помаранчевої.

Синій скрикнув. У щілині між маскою котика і щіткою виросла квітка.

На обличчі Зеленки з'явилася посмішка, потім страх, а потім злість:

— Я так і знала, що небезпечно залишати його з тобою!

Вона схопила Синього й понесла в будівлю.

Що... що щойно сталося? Якось занадто швидко… Тут Помаранчева опинилася серед кущів троянд і хтось із доволі глибоким чоловічим голосом звернувся до неї.

— Що побажаєте, моя Пані?

З переляку Помаранчева підстрибнула і впала на троянди. Колючки не заподіяли їй шкоди, взагалі складалося таке відчуття, ніби вона приземлилася на м'яке ліжко... Ліжко…

— Будьте обережнішими. Буде сумно, якщо ви отримаєте шрами таким незграбним способом.

Помаранчева звернула увагу на чоловіка, її вразили його темно червоні очі.

— Ви хто?

Альбінос, що лежав на кущі троянд немов на широкому ложі, злегка задумався, сів, розвів руки:

— Я не знаю. Ніхто до вас не цікавився, а я й не замислювався.

Що це за тупа посмішка?

— А що ви тут робите? — спитала Помаранчева — Тільки не кажіть, що не знаєте!

— Я здійснюю бажання.

— То це ви дали братику те насіння! — звинуватила чоловіка Помаранчева, тикаючи на нього пальцем. Не чемно, але балів за це не знімають…

— Деякі люди не можуть брати бажане нізащо. На жаль із цим нічого не можу допомогти — він приліг на один бік.

— Думаєш якщо ти красиво ляжеш, то все тобі з рук зійде?

— Я лежу?

— Не стоїш же!

— Цікаво... А який я? — він усміхнувся.

— Ти й сам знаєш — холодно відповіла Помаранчева.

— Що ж — він встав і махнув рукою — Свій своєму мимоволі брат, так? — поставив свого ліктя на коліна і серйозно сказав — Ближче до справи… Тобі ж сподобався той хлопчик? Йди завершувати цю гру, а я зроблю те чого ти бажаєш.

Без сумніву дівчинка відповіла:

— Ні

— Поміркуй добріше. Другої такої можливості я не дам.

— Ви вже її дали.

Чоловік посміхнувся. Дуже розумна дитина.

Вмить все зникло.

Помаранчева сиділа на траві, ніяких слідів падіння з трояндового ліжка… Вона швидко встала. Хоча вона і не буде закінчувати гру як треба, але все ж повне бути якесь закінчення.

***

Синій прокинувся в білій кімнаті. Він одразу втупився на фігуру, що сиділа на стільці поруч із ліжком. Спочатку він хвилину витріщався, перш ніж схаменувся. Коли усвідомив, хто поруч із ним сидить, він ледь не скрикнув:

— Помаранчева…

Почувши хрипкий і тихий, як у хворого, голос, дівчинка посміхнулася і піднесла вказівний палець до вуст:

— Тихіше, мені великих труднощів коштувало пробратися сюди повз твою сестру.

По горлу повільно почала верх повзти троянда. Синій знав через що квітка почала повзти, він удавав, що все гаразд, адже не хотів, щоб причина кудись пішла.

Хоча і нила щелепа.

— Слухай, я суду прийшла просто сказати одну річ. Наш договір розірвано і ти мене більше не побачиш.

Вона встала і вже хотіла піти, але Синій схопив її за рукав.

— Договір складають дві людини…

Помаранчева легка прибрала руку Синього, все ж він був “хворий”

— Пробач... Мені пора...

Вона вибігла з палати.

— Ти! — Закричала Зеленка — Що ти робила в мого брата!

Наостанок Помаранчева глузуючи розвернулася і посміхнулася своєму недругу:

— Прощавай

— Біжи! — радісно плескалася отрутою Зеленка — Тобі тут не раді!

Тут відкрились двері в палату, зачепивши плече Зеленки.

— Синій? Ти куди! Синій!

Хлопчику було не до криків схвильованої сестри. Вітер свистів у вухах, він буквально летів над землею. Сходовий отвір, двері, двір, густі зарості лісу, в яких зникла Помаранчева, і... Білий простір?

***

Повз Фіалки й Сонечко спочатку пробігла Помаранчева, за нею Синій і… Зеленка

— Де... де... де... мій брат?!

"Цей світ навіть малесеньку відпустку не хоче мені давати!"

Набравши повні груди повітря Фіалка відповіла:

— Побіг за Помаранчевою.

Зеленка вчепилася в плечі Фіалки:

— Куди?!!!

Запущений випадок…

Фіалка як ні в чому не бувало потягнулася за чашечкою чаю, приготованого Сонечком, і сьорбнула трошки:

— Я чула, що коли людина голодна вона доволі агресивна. А ти часом не голодна?

Зеленка хотіла задушити цю кучеряву. Але лише трохи спокійніше повторила:

— Куди вони побігли?

Хоч об стінку головою…

Гаразд, будемо ремонтувати протікший дах.

— Йому з нею буде явно безпечніше, ніж із тобою, щоб ти там не говорила. Чи не здається тобі, що така одержимість людиною ненормальна?

Зеленка почала пускати сльози:

— Але що ж мені ще робити…

Фіалка взяла хліб з маслом і почала його їсти.

— Не тисни на жалість. Зі мною це марно.

— Ой, дуже вже мені потрібна твоя допомога!

Зеленка пішла сама шукати брата.

І слава Богу!

Фіалка втомлено лягла боком на коліна Жовтинки:

— Ти не проти?

Сонце покачало головою.

Поряд задзвенів маленький дзвінок, то Галина, Блакитний і Червоний вийшли на вулицю.

Блакитний підтримував Червоного, той ще не до кінця відійшов від пережитого.

Раптово почувся ледь чутний: "Пуф"

Четверо дітей одночасно вигукнули:

— Мамо!

Їх дому не було видно. Де він…

— Все ж прийшов! Я виграла — почувся голос схожий на голос Помаранчевої, але цей був дещо більш божевільний.

Синій повернувся до голосу і побачив як одна тінь перераховує гроші, а інша тінь ображається.

— Де Помаранчева?

— Там — спокійно відповіла тінь, злившись в одну.

— Що значить там?

— Ну-ну Синенький не гарячкуй. Не всі ж місця мають свою назву. — почувся голос справжньої Помаранчевої.

Щелепа занила

— Хто ти?

— Помаранчева, але трішки не та, яку ти шукаєш. І ти трішки не той Синій, якого вона шукає. Як і я, здаєшся надто… — хлопчик відчув як тінь показала свій не людський вискал і вона надто повеселішала. Від її хохоту волосся стало дибом — Ти чи зможеш з'явитися перед нею без цього?

Не зміг Синій і моргнути, як тінь підійшла до нього і перерізала маску разом із нитками, які його стримували!

Синьому стало нестерпно жарко, єдине, що він міг зробити це скрутитися калачиком і лягти сподіваючись на швидку смерть.

Навкруги стало темно, і прохолодно. Мокра трава під ним, не могла загасити цей вогонь. Трава?..

— Ніч яка місячна, зоряна, ясна,

Жар спад, точніше як колись забрався в купу і палили лише серце.

— Видно, хоч голки збирай.

Потихеньку підвівся.

— Вийди коханий, працею зморений

Тоді… їй було все одно, що співати та для кого, але зараз.

— Хоч на хвилиночку в гай.

Синій пішов за голосом.

— Ти ж не лякайся, що ніженьки босі

І вийшов до берега. Вона сиділа в човнику під місяцем, не справжнім, саморобним, але світив як справжній. Тоді… вона поскаржилася на те, що ніяких тут місяців, зірок чи хоча б темної ночі. Лише день без сонця. А на цей раз вона продовжила.

— Топчуть холодну росу. — її плечі затрусилися.

Синій не витримав і під дією того жахливого потягу кинувся до Помаранчевої та…

— Невже ти справді думаєш, що з'їси мене? — Пролунав над вухом веселий голос Помаранчевої.

Синій не знав чому, але заплакав. Помаранчева терпеливо сиділа, доки у хлопця не скінчилися сльози. Перші сльози за все життя.

— Що ж — Помаранчева відсунулась — тепер точно пора прощаватись.

Помаранчева відв'язала мотузку від пристані та вже хотіла відгребти, але Синій застрибнув до човна.

— Я з тобою… — він був такий же беземоційний, лише його червоні очі говорили про те що він плакав. І ще нарешті Помаранчева побачила нижню частину обличчя Синього, його гарний носик та вуста. Саме вони, а не страшні цятки від ниток довкола рота привернули увагу дівчинки.

— Добре.

"В будь-якому разі ми повинні розійтись"

Хлопчик і дівчинка мовчки плили по морю. Море ніби було не живе, нічого його не колихало окрім весел Помаранчевої і їх човна.

Потихеньку знову ставало світло, та ніякого сонця не з'явилось. Єдине небесне тіло яке було це той саморобний місяць.

— Синій… — раптово почала Помаранчева — чи зробить тебе справжнім величезна книжка з передісторією?

— Ти це про що? — він трохи схилив голову.

— Ні про що… Я як завжди говорю дурниці — але навіть по нижній частині обличчя було видно, що ніяких це не дурниці.

Синій підповз до Помаранчевої та спробував взяти її за руку, але дівчинка підскочила й заплигнула на тонкий бортик човника. Відразу човен нахилилася на бік.

— Помаранчевий зайчик — водяний зайчик — ніби граючись, промовила вона і зробив кілька кроків по борту — Якщо ми обидва будемо це пам'ятати, то все що з нами було справді було... Якщо ти... — Помаранчева залилася хохотом — Бажання не говорять, бо не здійсниться — ступила в воду.

— Помаранчева! — хлопчик кинувся за нею.

Останнє, що побачила дівчинка, це його пальці що зірвали її маску. Очі відкрилися, замість яскравого сну прийшла темрява дійсності.

Вона глянула дістала телефон і глянула на годинник.

03:00

Нізащо вона більше не засне.

***

Щось впало на підлогу з другого ярусу ліжка, а потім гучно тупаючи ногами включило світло. Дуже гучно дістало папір і писати почало також гучно.

— Брате, йди спи! Мені ні до твоїх — тут дівчина прийшла до тями. З яких пір її брат схвильоване щось робив посеред ночі? З яких пір її брат взагалі хвилюється?

Вона тихенько встала й увімкнула камеру на телефоні. Якщо це лише разова акція, то треба її зафіксувати!

Навшпиньках дівчина підійшла і глянула через плече брата. Він взяв найбільший серед тих, що в них було, зошит. На першій сторінці було декілька зображень судячи з всього однієї та тієї ж персони. Її брат старанно намагався її намалювати, але в нього не виходило.

— Допоможи, будь ласка — голос ледве чутно, глянувши на неї через плече. Він плакав? Що йому приснилося?

Сестра вимкнула камеру на телефоні. Не до цього зараз

— Добре — протягнувши це, вона сіла біля нього за стіл і взяла в руки олівець.

Вони просиділи там до самого ранку, поки перші промені не розсіяли останні краплі мрії. Але хлопчик цим не переймався, бо кожна подія в нього записана. Навіть якщо він забуде, вона залишиться поруч.