НА ДВОХ СТІЛЬЦЯХ

Якби кожна людина написала книжку про своє життя, Земля б отримала найбагатшу бібліотеку... Дивуєтеся, до чого це я? Попросту маю вільну годину й відповідний настрій, щоб потеревенити. Не знаю, як у вашому місті, а в нас тут усі трохи здвигнуті на тому, аби скоріше розчистити, відремонтувати, добудувати… Офіційні вихідні сприймаються як чудова нагода влізти на ділянку, ще не охоплену затвердженим планом реконструкції… Така собі повоєнна епідемія активності… Я з того ритму часом випадаю, бо ледача з дитинства. Але спільна нетерплячка відновити комфортне життя дається взнаки – відпочивати повноцінно розучилася, коли нічого не роблю руками, то мушу хоча б говорити. Цікаво, це ще довго триватиме?

То якщо ви дуже зайняті, біжіть собі у справах. А якщо можете, як оце я, трохи перепочити, то послухайте. Кажуть, що маю талант до розповідей. Мене звуть Оксана, я довговолоса брюнетка середнього зросту, середньої ваги і середньої зовнішності, що не заважає привертати увагу чоловіків. Зараз мені двадцять дев’ять, і сюжетів у скарбничці спогадів маю вже достатньо. Хоча б ось цей, що мав місце минулого року, коли наше рідне ЗСУ вже підчищало українську землю від осоружного загарбницького сміття. Я в той час мешкала не в своєму південному містечку, а в гостинному Івано-Франківську. Пам’ятаю, першого серпня…

…Першого серпня я проспала. Якби Вітько не задзвонив, і на роботу б спізнилася. Швиденько умилася, одягнулася, випила води замість кави й вискочила з квартири. Хлопець чекав біля під’їзду. Вкотре подумки усміхнулася – дуже вже він нагадував цибатого лелеку, бо був високий, худорлявий, світловолосий і носив окуляри з товстими скельцями. На три роки молодший за мене Вітько мав подружку Катерину, яка ладна була сама перебити всю рашистську армію, аби війна скоріше скінчилась і я «ушилася» в свій Приморськ – подалі від Вітька. Поряд зі мною Катерина виглядала тонесенькою синьоокою білявенькою билиночкою, але однаково ревнувала – абсолютно безпідставно. Вітько був для мене «подружкою», якось так склалося. Ми мешкали поруч, працювали разом у супермаркеті, тож дорогою до роботи мали достатньо часу для спілкування.

А того дня Вітько запитав:

– Не хочеш допомогти моїм знайомим?

– В чому? – на ходу поправляючи зачіску (звичайний «хвіст»), поцікавилась я.

– Вони фестиваль влаштовують, то їм волонтери потрібні.

– О, пісні мені до вподоби! І сама б заспівала. Можна буде?

– Навряд… То фестиваль аніме.

– Ні, я таке не люблю, – скривилася.

– Але ж допомогти можеш? – благально зиркнув хлопець. – Гостей зустрічати, на локаціях чергувати… Це ж не важко і цікаво!

– А коли?

– Післязавтра.

– На День народження? – обурилась я.

– Ну так. Як цей день зустрінеш, так і рік проведеш. То як?

– Не плутай з Новим роком! – буркнула у відповідь. – Подумаю.

Вітько продовжував нахвалювати той фестиваль, доки ми не дійшли до супермаркету. Аж набрид. Впродовж дня я мріяла зовсім про інше, але іноді проскакувала думка – може й справді урізноманітнити моє свято? З одного боку – я ще ніколи не брала участь у чомусь такому, з іншого – не хотілося щось змінювати в ситуації, що ледве уладналася. Справа в тому, що на той час я мала двох кавалерів і бажання залишити їх обох «при собі», доки не визначуся, хто ж з них мені більше потрібен. Ой, от тільки не треба називати мене поганими словами! «Хто без гріха…» Краще розповім докладніше.

Сергій мав свій бусик і возив гуманітарку. Хороший, спокійний, на шість років старший за мене, вже розведений. Домашній, турботливий, завжди цікавився, чи я не голодна, дзвонив… по двадцять разів на день. Запитував у подробицях, що я роблю, нудно давав поради, повторював по десять разів одне й те саме… Скажіть, це можна витримати? Витримувала, бо допомагав, міг будь-коли відвезти-зустріти, був «кам’яною стіною», за якою можна сховатися. Я вже давно могла б жити разом з ним у його двокімнатній квартирі в райцентрі, але поки що відмовлялася. Сергій цим був, звичайно, невдоволений, а я не могла пояснити йому, що не переїжджаю до нього саме через те, що не хочу втрачати наші стосунки. Боялася, що втечу на другий же день…

А відпочивала душею я тоді, коли приїжджав Микола. То завжди було феєричне свято, що супроводжувалося фонтаном емоцій. Микола був моїм однолітком, а крім того – дуже хорошим механіком. Він займався ремонтом техніки – і нашої, і трофейної, їздив по всій країні, а постійно мешкав з мамою і бабусею у Житомирі. Далеченько, тому бачилися ми нечасто, лише тоді, коли Миколі це було «по дорозі». От до нього я б переїхала з радістю, але – не кликав, нічого такого не пропонував…

Тепер ви мене розумієте? От і балансувала «на двох стільцях»… Справа ускладнилася напередодні мого Дня народження. Здогадуєтеся, чому? Так, вони обидва вирішили приїхати! Обидва збиралися взяти кілька вихідних, щоб провести їх зі мною. Уявляєте мій шок? Було бажання теж взяти відпустку й утекти десь за кордон. Але я не могла цього зробити, бо в кінці липня майже половина наших працівниць-переселенок подалися додому, тому ще й моя відсутність була б занадто болісною для супермаркету. Довелося «викручуватися». Сергія умовити було б важче, тому я сказала Миколі, щоб приїхав за тиждень. «Наплела» щось, вже не пам’ятаю, що саме. Микола, звичайно, здивувався, але погодився доволі спокійно, мене це аж трохи неприємно вразило. Та головне було досягнуто – мої кавалери мали завітати в різний час.

Сергій збирався приїхати другого серпня, а повернутися аж п’ятого. Тому до кінця робочого дня я вирішила, що один день можу дійсно «урізноманітнити». А щоб кавалер не ображався, теж залучити його допомагати на фестивалі. Тож Вітько аж підстрибував дорогою з роботи, бо отримав для своїх друзів не одного, а двох волонтерів.

Третє серпня видалося теплим і безхмарним. О десятій ранку ми з Сергієм уже заходили до маєтку Потоцьких.( До речі, завжди хотілося побачити, що ж там ховається за старовинними воротами на вулиці Шпитальній. Маленьке бажання здійснилося!) Нас зустрів уже о цій порі заклопотаний молодик у потертих джинсах і просторій синій сорочці. Він коротко представився: «Семен», дав нам бейджики й розвів по локаціях. Сергій поплентався аж у кінець парку, а я вмостилася на найближчій від воріт лавці. Столик із розкладеними на ньому барвистими флаєрами стояв праворуч, разом із маленьким стільчиком. Але я вирішила, що на лавці мені буде зручніше… нудьгувати. Я ніколи не дивилася японські мультики, вони мені не подобалися, тому й збиралася якось вже пересидіти цей день, добре хоч на свіжому повітрі.

Пронудьгувала я хвилин двадцять. А потім… Я ж навіть не докумекала загуглити, що таке «косплей»! Коли у воріт з’явився перший Бетмен, я мало не вдавилася печивом, яке саме вийняла з торбинки й почала гризти. Не встигла відкашлятися, як повз мене прогрюкали обладунками два лицаря. І почалося!.. Я лише встигала вгадувати персонажів. Не всіх, звичайно, бо ж ані комп’ютерними іграми, ані коміксами, ані мангою ніколи не цікавилася. Сумніваюся, що Палац Потоцьких бачив щось подібне за все своє довге існування. Уявіть собі зорепад. Уявили? А тепер уявіть, що цей метеорний потік підсилився у тисячу разів і впав, сяючи й переливаючись барвами, просто у парк. Я раділа, мов дитина. Вітько, що знаходився з Катериною на сусідній локації, задоволено мружився, мов ситий кіт, бо я тричі підбігала до них, щоб поділитися враженнями. Та однієї миті, привітно махнувши їм рукою, я повернулася до воріт і завмерла, мов мене несподівано висмикнули зі свята й кинули в холодну воду…

У ворота, сміючись, заходив… Микола. Він був одягнений у все біле й саме поправляв таку ж довгу бороду. Мене мій кавалер, мабуть, ще не помітив, бо розмовляв з двома жіночками, одягненими так, ніби вони прибігли з минулого століття, де робили акробатичні трюки в цирку. Я не придумала нічого кращого, як чкурнути під столик. Сиділа там, скрючена, доки ноги у білих штанах не віддалилися. Вилізла, відхекуючись, і почула, що тенькає мій телефон. Дістала з кишені, довго вагалася, але таки відповіла:

– Миколо? Вирішив ще раз привітати?

– Так! – вигукнув весело. – Особисто!

– Але ж я… – мало не плакала.

– Знаю, дуже й дуже зайнята. Та в тебе під боком таке диво, яке ти в жодному разі не можеш пропустити!

– Але ж ти…

– Мені дали довшу відпустку, а хлопці розповіли про фестиваль у Франківську. То я й гайнув сюди. Я вже тут, у парку, де маєток Потоцьких. Основна програма почнеться аж о сімнадцятій, то ти ще маєш час. Але приходь обов’язково! Хоч на годинку! Знайдеш мене тут, я – Гендальф, хоч і не дуже схожий. Швидко збирався, нічого кращого не знайшов…

Микола говорив щось іще, але я не слухала, все попливло перед очима. Коли він, нарешті, кинув останнє «Чекаю!», я просто впала на лавку й обхопила голову руками. Негайно підбіг переляканий Вітько:

– Що??? Що сталося???

– Микола приїхав, – прошепотіла.

– Ой! – недарма Вітько був «подружкою», все відразу зрозумів: – І Сергій же ж тут…

– І піти звідси не можу, – готова була вже розревтися. – Бо ж локація…

– Що таке? – підійшла й насуплена Катерина.

– В Оксани проблема – обидва її хлопця тут, – просто вибовкнув мою таємницю Вітько.

– Обидва? – звела на мене тонку брівку дівчина. – То Вітько в тебе третій?

– Не починай! – почервонів приятель. – Краще подумай, що порадити.

– А що ж тут думати? – стенула тоненьким плечиком. – Маску якусь нехай надіне, та й усе. І обидва нехай шукають.

– Розумнице моя! – аж обійняв.

– А де ж ту маску взяти? – запитала я спантеличено.

– Попроси в когось, – кинула Катерина й потягнула Вітька до їхньої локації: – Ходімо вже!

Вони пішли, а я ніби знову пірнула в галасливий натовп, що хвилювався навколо мене. Цікаво, хто ж може віддати частину свого образу? І чи врятує мене проста маска? Але я мусила щось знайти в короткий термін, поки локації ще не працювали на повну силу. Безпорадно озираючись, я раптом помітила… Чубакку й Гана Соло! Я не могла помилитися! «Зоряні війни» – моя найулюбленіша кіносага, я її майже напам’ять знаю. Не роздумуючи, я підбігла до них і випалила:

– Чубакко, дорогенький, позич мені свій костюм! Дуже прошу!

– Н-нєт! – відсахнувся волохатий персонаж.

Я знову ніби під холодний душ потрапила. Не від відмови, від чогось іншого, чого не могла відразу зрозуміти. Пролепотіла по інерції:

– Дуже прошу…

– Нєт! – гаркнув Ган Соло, і парочка швидко зникла в натовпі.

Я залишилася стояти на місці, а оте «Нєт!» луною прокотилося мозком. За мить, забувши про своїх кавалерів, я побігла до локації адміністрації. Знайшла Семена – молодика у потертих джинсах і розповіла про Чубакку й Гана Соло з їхнім «Нєт». Молодик почухав потилицю, наказав мені зачекати й кудись зник. Повернувся він хвилин за десять і сказав:

– Пані…

– Оксана, – підказала.

– Пані Оксано, ідіть на свою локацію. Спокійно працюйте. Немає жодних проблем.

– Але ж…

– Жодних проблем, – повторив парубок. – Ідіть і не переймайтеся.

Я потупцювала на місці, роздумуючи, до кого ще звернутися. Те моє вагання змусило Семена взяти мене під руку й відвести до локації. Насуплена, я всілася на лавку й зиркнула на парубка.

– Заспокойтеся, – зітхнувши, сказав він. – Дякую за пильність, але дійсно – жодних проблем.

– Добре, – бовкнула я, і Семен пішов.

Посидівши трохи, подзвонила Миколі.

– Ти де? – запитав він відразу.

– Працюю, – чесно відповіла я. – Маю прохання: знайди, будь ласка, Чубакку…

– Кого? – не зрозумів хлопець.

– Чубакку із «Зоряних воєн», волохатого такого. Знайди й прослідкуй за ним.

– Добре, – здивовано погодився.

Вітько зі своєї локації лиш глипав, не підходив. Катерину, мабуть, боявся. Я показала рукою, що все нормально. Подумала, що мій кавалер і сам упорається.

Микола задзвонив уже перед початком фестивалю:

– Я не знайшов твого Чубакку. А ти де?

– То так шукав! – обурилася. – Ти навіть мене не знайшов!

– А ти в парку?

– В парку. Біля воріт.

За кілька хвилин він підбіг і спробував мене обійняти. Але я випручалася й сердито наказала:

– Іди шукай!

– Відчепися ти зі своїм Чубаккою! – розсердився Микола. – Сама шукай, якщо він так уже тобі потрібен.

– Він може бути шпигуном! Я чула дещо!

– Може, ти щось неправильно зрозуміла?

– Не знаю… Але ж я чула!

– І комусь про це сказала? – запитав після короткої паузи.

– Так, адміністратору.

– Ну то й заспокойся, – як і Семен, кинув Микола. – Без тебе розберуться. Ходімо до центру парку, там…

– Не можу, – перебила я. – Маю тут обов’язки.

– То побачимося пізніше.

Коли він пішов, таки підбіг Вітько:

– Ти як? Все нормально?

– Так, – покривила душею, бо раптом подумала, що й справді могла просто вигадати дурню. Може люди були в образах…

Це ж треба – улюблені герої зіпсували мені свято. Гучний і радісний фестиваль ніби пройшов повз мене, бо я дивилася й не бачила, слухала й не чула. Свято скінчилось, але ніхто нікуди не розходився. Семен подякував мені й попросив номер телефону. Я написала цифри в його блокноті, навіть не поцікавившись, для чого. Сергій і Микола підійшли до мене майже одночасно. Я байдуже кинула: «Ви тут порозмовляйте» і пішла додому. Настрій був зіпсований, і зовсім не тим, що я втратила обох кавалерів відразу. Навпаки, якось легше стало, бо відпала необхідність щось постійно вигадувати, «викручуватися» й прораховувати. Було – й було. Не стало – й не стало. І мені було байдуже, що вони про мене подумали… Настрій мій не міг покращитися, бо йому заважала тривога, яка не відпускала й скиглила десь у куточку серця.

Ані Сергій, ані Микола більше мені не дзвонили, за що я була їм вдячна, бо не хотіла жодних з’ясувань стосунків. Подзвонив Семен – за тиждень. Попросив прийти у відділок поліції. Я здивувалась, але, звичайно, пішла.

Семен зустрів мене на ґанку, я його ледве впізнала у формі. Запросив відразу до кабінету начальника, і вже там сказав, що «Чубакка» і «Ган Соло» дійсно виявилися ворожими диверсантами. Їх «прибрали» дуже тихо, щоб не зашкодити фестивалю й не злякати можливих співучасників. Відвезли обох, куди треба, свято для них продовжилося по-іншому. Мені не все розповіли, звичайно, але щиро подякували й вибачилися, що не могли сповістити раніше. І, виявляється, мене весь цей час охороняли – про всяк випадок. Отака історія…

Все, мушу вже йти працювати далі. Моя бригада доводить до ладу дитсадок. Скажу по секрету, що скоро він мені й Семену знадобиться – вчорашній тест натхненно намалював дві рисочки. Семен погодився переїхати в мій Приморськ за однієї умови – що ми їздитимемо в Івано-Франківськ щороку, на кожний фестиваль аніме. На цьогорічний ми вже й костюми підготували. Які? Не скажу! Приїжджайте, там побачите!