***

Не знаю що із тим робити.

Заковані у вічну скруту,

Мої думки, немовби діти,

Їм треба з кимось завжди бути.

І навіть десь у однострої,

Летять вони крізь переходи,

Побачитись аби з тобою,

Не помічаючи негоди.

Крізь нерозумні намовляння,

Крізь боротьбу і перепони,

Одною силою кохання,

Всі розсуваючи кордони.

Виконуючи так майстерно,

Всі віражі і петлі мертві,

Мети сягнути недаремно,

Натягнуті зціливши нерви.

Можливо ти їх не чекаєш,

Не в’яжеш тим думкам віночки,

В своїх лісах щодня блукаєш,

І не чекаєш на рядочки.

Одначе слати не полишу,

Допоки жив — не зупинюся,

Свою частину не найгіршу,

В мент відділю й поділюся.

Я побудую каравани,

В ефір відправлю їх сміливо,

Рахат-лукуми, марципани,

Все розкладатиму красиво.

Мигдаль, родзинки і хурма,-

Солодкі будуть думи мої,

Шовк, кашемір і бахрома, -

Все загорну я у сувої.

І будуть, наче в казці, думи,

Твій день і сон в житті плекати,

Заглушать болю крики й сурми,

Аби життя не просипати.

Неначе ковдрою огорнуть,

Думки любові і кохання,

У них всі труднощі потонуть,

Із вечора і до світання!