Звір і Крила

– Командире, є візуальний контакт зі Звіром.

– Прийняв, Крила. У тебе все добре?

– Так, усе гаразд, видимість обмежена, веду вас за маячком. Відстань до точки вивантаження менш ніж кілометр. Що там у вас, Пашко?

– Нормально, суцільні воронки, тож рухаємося не швидко.

– Бачу, командире. Я полечу вперед трохи роздивитися.

– Підтверджую, але пильнуй там, обережно.

– Обережність – це моє друге ім'я. Кінець зв'язку.

Крила відключився, і Павло мусив сконцентруватися на навколишній місцевості, постійно оглядаючись на всі боки. Звір обережно просувався, оминаючи воронки від вибухів і боєприпаси, що не розірвалися. Кілька разів, коли поруч починали стріляти, їм доводилося ховатися у вирві й перечікувати.

Контейнер, який вони зі Звіром доставляли, був надто цінним: медикаменти та кров. Трансформеру довелося прийняти незвичну для нього форму чотирилапого транспортного бота, щоб нести на собі громіздкий вантаж і ще й Павла, який прилаштувався на спині.

Вони провели в дорозі кілька годин, пробираючись через сіру зону, щоб доставити критичні медичні запаси на передову. Залишалося зовсім недалеко, але вся земля тут була просто порита кратерами, і це ще більше сповільнювало просування.

– Командире, – протріщав у навушнику стривожений голос Крил, – Я над позицією. Засік ворожий безпілотник. Розвідник, або, можливо, бомбер. Прошу дозволу вийти на перехоплення.

Павло розмірковував. Ризикувати Крилами не хотілося, але, якщо це справді бомбер, краще зняти його ще на підльоті.

– Добре, дій, Крила. Але тримай пильність. Не наражайся на РЕБ або ППО.

– Прийняв.

Вони зі Звіром встигли подолати ще кілька десятків метрів, коли десь попереду пролунав вибух, і веселий голос Крил самозадоволено відзвітував:

– Мінус одна пташка в орків, командире. Сітка на пропелери, і ця клята штуковина рухнула вниз, розлетівшись на частини від власного БК.

– Чудово, молодець! – радісно стиснув кулаки Павло і поплескав Звіра по холодному металевому корпусу. – Піднатужся, Здоровань, ми вже зовсім близько.

До позицій наших вони дісталися за десять хвилин. Обстрілу не було, мабуть, Крила тимчасово засліпив ворожу арту. Передали вантаж і отримали порцію обіймашок, поплескувань по спині та кружку гарячого чаю для Павла.

Звір і Крила насилу поміщалися у шанці, але бійці завжди були раді бачити цих незвичайних трансформерів.

У Звірі було понад два метри зросту, та й завширшки ненабагато менше. Антропоморфний тигр зі сталі, титану і чого там іще, він виглядав горою м'язів, пазурів і іклів. І дуже любив теревенити з солдатами, травити байки, слухати їхні історії та голосно утробно сміятися.

Крила був зовсім іншим. За формою нагадуючи суперпрокачаний футуристичний байк, він міг майже миттєво розправити крила й злетіти у небо. Це була його стихія, і він міг ширяти майже непомітно у стелс-режимі або врубати реактивну тягу й перетворитися на стрімку лють.

– Пашо, спасибі тобі, брате, знову виручив, – міцно обійняв його комбат. – Не припиняю дивуватися твоїм друзям. Та й заздрити, якщо чесно. Мені б один батальйон таких бійців, то ми б за тиждень дійшли до Москви й поставили весь їхній клятий Кремль на коліна.

– Розумію, – сумно кивнув Павло, адже знав, що таких трансформерів, як у нього, більше не існує.

– Слухай, тут така справа, – зам'явся комбат, – У нас є тяжкопоранений, і ми не зможемо евакуювати його навіть у стабпункт. Йому б у місто. Зможете його забрати?

Павло обмінявся поглядами зі своїми металевими друзями.

– Не впевнений. З вантажем ми зі Звіром йшли до вас кілька годин. Та й це була жорстка поїздка, не думаю, що поранений це витримає.

– Я можу, – рішуче перервав його Крила. – Якщо зробите надійні ноші, я донесу його до Харкова хвилин за десять-п'ятнадцять.

– Але це занадто велике навантаження для тебе! – заперечив Павло, і солдатам довелося смикнути його, коли він намагався схопитися на ноги, – Ти не потягнеш таку вагу так довго.

– Я впораюся, – вперто наполягав Крила.

– Тобі може не вистачити палива до Харкова із такими вагою і швидкістю.

– Це так, – погодився трансформер, – Може не вистачити. Оптимально, щоб нам на зустріч хтось виїхав забрати його, на випадок якщо я не дотягну. І дозаправлення не завадило б.

– Думаю, із цим я зможу допомогти, – кивнув комбат. – Я зроблю кілька дзвінків, а ви поки що поясніть хлопцям, які ноші і як закріпити. Будьте готові вилітати за десять хвилин, я скажу медикам готувати пораненого.

***

– Усім приготуватися до бою, – скомандував Паша, жуючи бутерброд, який мама поклала йому із собою до школи.

Звір і Крила зайняли свої позиції, наїжачившись зброєю і готові до бою. Ворог розташувався на протилежному боці воронки від бомби, що розділила футбольний майданчик на дві нерівні, засипані уламками частини.

Бомба впала ще минулої весни, тож зараз земля встигла густо зарости травою і якимись луговими квітами, перетворивши колишній спортмайданчик на місце постапокаліптичної битви із силами зла.

Пашка влаштувався за великою дошкою і шматком асфальту, а поруч на його рюкзаку примостилися обидва трансформери. Звір спирався на одне коліно, у низькому старті, а Крила стояв готовий до зльоту за командою.

Зростом сантиметрів по двадцять, фігурки трансформерів були надійно прикриті від ворожих обстрілів товстою сосновою дошкою. Заправлені й заряджені, готові відбити атаку та перейти в наступ.

– Зараз, хлопці, я лише дожую бутерброд, поки є час, – з набитим ротом сказав їм Пашка, але його перервав писк телефону.

Нещодавно волали сирени, а потім пролунало кілька вибухів. Він уже звик до цього. Мало кого в Харкові можна було здивувати регулярними прильотами. Навіть діти навчилися реагувати на це як на звичні явища життя. Проте десь прилетіло, а отже, комусь може бути потрібна його допомога.

Він швидко прогорнув Телеграм-канал, щоб подивитися, що пишуть про приліт. У Слобідському. Потрапили в дев'ятиповерхівку. Сволота! Є жертви, руйнування, пожежа.

– Гаразд, хлопці, дограємо потім, час за роботу, – скомандував Паша, – Крила, понесеш нас зі Звіром.

– Слухаюся, командире, – відповів Крила, набуваючи своїх нормальних розмірів.

Хлопчик узяв Звіра і кинув у рюкзак разом із недоїденим бутербродом. Підійшов до Крил і вставив руки в ремені збруї, застібаючи хитромудру систему пряжок.

– Коли прилетимо, ти допоможеш пожежникам, а Звір допомагатиме рятувальникам із розбором завалів, – він продовжив інструктаж, поки Крила набирав висоту і повертав у бік Слобідського.

Стовп жирного чорного диму, що плив у небі над житловим кварталом, чітко показував їм шлях. Паші не було потреби підганяти друга, бо обидва розуміли, що там, куди вдарили ракети окупантів, просто зараз хтось чіпляється за залишки життя. Придавлений плитами, поранений, хтось кличе на допомогу або лежить непритомний від болю і шоку. І тільки вони зі Звіром можуть допомогти рятувальникам швидко дістатися до тих, хто вижив, і витягнути їх вчасно.

***

– Втомився? – запитав Звір, сидячи на столі й для рівноваги обхопивши рукою сільничку.

– Так, трохи, – сонно кивнув Паша, помішуючи ложкою борщ, – Це виснажує. Часом мені здається, що бути супергероєм – не для мене.

– Гей, а це ще що за розмови? Авжеж, для тебе! – обурився Крила, прилаштувавшись на підвіконні праворуч від хлопчика.

Мама саме погріла для Павлика борщ, відрізала шматок свіжого хліба з маслом, потріпала по голові, поцілувала у маківку й залишила його самого вечеряти на кухні.

– Але мені ж лише дев'ять...

– Я знаю. Я знаю, – проникливо посунувся ближче Звір і стиснув своєю пазуристою лапою Пашин палець. – Але ти впораєшся. Ми з Крилами у тебе віримо.

– Жодних сумнівів, – підтримав другий трансформер.

– Мама каже, що вас немає, – сумно кивнув хлопчик. – Що я вас вигадав. І ви мої уявні друзі.

– Гей, та ми ж із тобою, хлопче, – прогарчав у відповідь Звір.

Паша простягнув другу руку і ніжно погладив трансформера, його шипасті металеві обладунки та усміхнену ікласту морду під масивним шоломом.

– Знаєш, – обережно почав Крила, – Можливо, зараз саме час...

– Не починай, – гаркнув на товариша Звір, але той усе одно продовжив.

– Гадаю, ти готовий визнати, що твоя мама має рацію, і ти насправді вигадав нас минулого року, коли твій тато... не повернувся.

Повисла тиша, і тільки ложка тихо задзвеніла, безсило падаючи на край тарілки. Паша переводив погляд з одного трансформера на іншого і розумів, що його приперли до стіни. Він не хотів визнавати цього, не хотів, не хотів, але...

Тато був такмедом, і загинув у березні минулого року, коли витягав з-під вогню одного із хлопців, що спіймав осколок у живіт. Паші тоді було вісім, і він не хотів визнавати, що вже ніколи не побачить тата.

Його веселу усмішку, що ховається в чорно-сивій бороді. Його міцні руки, що так легко підкидають сина у повітря. Цукерки, вийняті татом смішним жестом фокусника зі свого рюкзака. Ігри в трансформерів...

Він змахнув сльози та відсунув тарілку з борщем. Їсти точно не хотілося. Лише гарчати й кричати, вигнати зсередини ту злісну пазуристу тварюку, що вже понад рік рве на частини його серце. Не дає нормально спати. Заважає дихати. Не дозволяє посміхатися й радіти життю.

– Тож мама каже правду, – зречено схлипнув Паша. – Ви несправжні. Вас не існує.

– Так, командире, – також сумно кивнув Звір.

– І все це вигадки, так? Ми з вами нікому не допомагаємо, нікого не рятуємо.

– Не зовсім, – Крила спустився із підвіконня та притулився до хлопчика. – Насправді, ми зі Звіром допомагаємо тобі.

– Справді? Як саме?

– Спочатку ми допомагали тобі впоратися із втратою. А зараз допомагаємо тобі стати супергероєм. Гадаю, ти вже готовий.

– До цього не можна бути готовим, Крила! Ніколи! Я – не супергерой.

– Гей, хлопче, ми в тебе віримо. Повір і ти сам у себе.

– Я не можу, – зітхнув Паша. – Я боюся.

– Це нормально, друже. Боятися – це нормально. Справжня сміливість – це перемагати свій власний страх.

– Але ви залишитеся зі мною?

– Ні, хлопче, цю частину шляху тобі доведеться пройти самому, – поплескав його по руці Звір.

– Але я не готовий, – мало не плакав Паша.

– Та ні, ти готовий, – подивився йому в очі трансформер. – Ти вже розумієш, що ложки немає. І борщу немає. І цієї квартири давно немає. Відтоді як у листопаді ракета рознесла ваш будинок. Ти ж пам'ятаєш це? Ти пам'ятаєш, як лежав під уламками, і ми не давали тобі відключитися, поки рятувальники не витягнуть тебе? Пам'ятаєш, як ми разом рахували, поки ти стукав по трубі, щоб вони тебе знайшли? Ти пам'ятаєш?

Сльози застилали очі, і кухня розпливалася. На мить перед Пашиним поглядом промайнули уламки бетону і меблів, вкриті сірим пилом. Він згадав шалений біль, від якого хотілося втекти до темряви небуття. Лише б усе це скінчилося. А ще він згадав тихі голоси Звіра та Крил.

– Тримайся, хлопче, тримайся! Не заплющуй очі! Дихай. Дихай разом зі мною. На рахунок. Раз-два-три-чотири! Ось так, давай, дихай, дихай. Дивись на мене, Пашко, дивись на мене. Не заплющуй очі. А зараз дотягнися цією залізякою до труби та й стукай. Разом. Один! Два!...

– Я пам'ятаю, – видихнув Паша.

– І ти пам'ятаєш, що ти не у кухні зруйнованого будинку, правда? Ти у лікарні. У Львові. Та сьогодні вранці тобі ставитимуть біонічний протез замість ноги, яку ти втратив після того вибуху.

– Ні, я не... Ох! Так. Твоя правда, Звіре. Я пам'ятаю.

– І тоді ти точно станеш справжнім супергероєм. У тебе буде нога ледь не крутіша за мої.

Паша тихенько розсміявся такому безглуздому порівнянню. Крутіша за Звірови? Звичайно ж, ні. Хоча... Може бути. Напевно, він має рацію.

– Звісно, я маю рацію, хлопче, – схвально проричав Звір.

– Ти готовий, – кивнув Крила. – Настав час відпустити нас, командире.

– Але я не хочу відпускати вас. Звіре! Крила! Хіба ж ви не можете залишитися зі мною? Ще трішечки! Будь ласка!

Трансформери притиснулися до нього та міцно обійняли. Потім Крила від'їхав назад і неголосно сказав:

– Можемо. Але без нас ти впораєшся краще. До того ж у цей час є багато інших дітей, яким потрібна наша допомога. Відпусти нас. Будь ласка.

– Так. Так. Маєш рацію.

– Було честю служити тобі, командире, – Звір ляснув масивним кулаком по своїх сталевих грудях.

– Я пишаюся тим, що ми літали разом, – кивнув Крила.

– Я сумуватиму за вами, – Паша рукавом лікарняної піжами стер сльози, розмазуючи соплі по обличчю. – Прощавайте.

– Прощавай, командире, – вклонився Звір, розчиняючись у ранковому сутінку.

– Прощавай, Пашко, – розправив крила другий трансформер, – І припиняй зі сльозами. Супергерої не плачуть.