Місто знає, кого обирати

Хран сидить на ліжку. Вивалююсь з Міжсвіту поряд з ним. Встиг, мать його! Не знаю чи той хто вломився в ту собачу квартиру встиг побачити мене. Та байдуже. Головне я дома. Втомився наче марафон подолав в пеклі.

— Якого ти мені не допоміг? — грізно шепочу на домовика, на більше не спроможний.

— Ти що помирав?

— Ні. Але ж я…

— Ти ж впорався?

— Ну… Так…

— Значить, таки допоміг.

— Як?

— Невтручання, інколи, теж вирішення проблем.

— Але ж мене могли спіймати.

— Вважай, перший екзамен здав.

— Перший? Це знову якась підстава, як тоді: на пустирі?

— Ні.

— Звідки я знаю, що ти не брешеш?

— Я не можу брехати, я лиш жива енергія. Брехати властиво людям.

— І скільки тих екзаменів ше буде?

— Вони будуть завжди.

— Зашибісь!

— Ну воно ж того варте. Скажи ж круто стрибати крізь стіни?

— Ну…Так… — заспокоююсь. — Це був повний треш! Я бісів Коперфілд чи якийсь суперштріх!

— Не супер, але хапаєш все на льоту, — хвалить наставник, — переміщення займає багато енергії, ти з переляку викинув вдвічі більше і тепер знову майже порожній, тому були проблеми.

— Ярик не повірить, Яна скаже, що головою вдарився. Я ж можу взяти ще енергії там!

— Угу.

— І перестану втомлюватися?

— Ти свій ліміт вичерпав, — обломав зелений. — Сховище не гумове. Енергію потрібно відновлювати — зарядити акумулятор типу. Ну нічого, скоро відновиться енергетичний баланс. І пам'ятай: Вартовий може брати силу тільки від свого Сховища.

— Жаль, — хмурюсь.

— Ініціація і телепортація зжерли багато, — пояснює зелений, — згодом навчишся економити. Відпочивай. До нічних зборів розбуджу.

— Зборів? А як…? — головою торкаюся подушки і знову відключаюсь.

***

Хран розбурхує мене в пів дванадцятого ночі. Каже, що Брюс чекає мене вже біля під’їзду.

Я тихцем вдягаюся в шорти і футболку, засовую за пояс, на всяк випадок, нунчаки та вступаю у сандалі. Ночі теплі. І хочу вже спробувати відімкнути тихо вхідні двері, щоб не розбудити маму. Та Хран вчасно зупиняє мене.

— Не за бувай, — шепоче, — в межах будинку і біля нього ти можеш пересуватися крізь Міжсвіт, так швидше і не використовуй енергію, яку вже увібрав в себе, бери її для телепортації з потоків. Заощаджуй сили.

Я роблю, як він каже і в мене все виходить. Дійсно так краще. На цей раз було легше і вже добре орієнтуюсь в будинку через призму Міжсвіту.

Матеріалізуюся біля зовнішньої стіни дому в темному кутку двору, подалі від очей консьєржок.

Брюс проводить мене до дитсадка навпростець — через пустище, там під дошками є лаз під парканом будмайданчика, що навпроти садка. Пролазимо крізь нього, а потім перелазимо ще паркан дитячого садка і там вже нас зустрічає патлатий мужик і чомусь проводить на горище де скрізь купи коробок, зламаних меблів, рваних матраців.

Звисає шнур, на кінці якого жевріє лампа. Залізний дах за день нагрівся. Під вечір тут сауна. До півночі трохи охолов. Не найкраще місце вибрали. Але на Вартових ні краплі поту, всі без ілюзорних масок. Крізь вітрове вікно лине свіже повітря.

— Спершу, познайомимося, — каже патлатий, киває в бік двірника, це — Боря, в Міжсвіті — Брюс. Вартовий з двору, біля будинку твоєї дівчини.

— Вона не моя дівчина. — Відчуваю, як обличчя стає кольору стиглої полуниці.

— Ага, — продовжує Ден. — Звиняй вже, що її і тебе, а і того лисого, налякали, але так ти пройшов швидше ініціацію, а інакше, ще мо з півроку чекали б. А ти нам скоро потрібен будеш.

— Нащо?— напружуюсь.

— Не спіши, все я поясню, а Брюс, до речі, найкращий боєць району, навчить тебе всьому. Очищати все від бруду в нього в крові. А я Ден, або Патлатий. А ти?

— Макс.

— Ні. Ти Дзиґа, — сміється Брюс,— крутишся в бійці як той Джекі Чан.

— Дзиґа, так Дзиґа, — погоджуюсь, — а таких як ви...ну вас...нас багато?

— Кілька груп,— відповідає Брюс, — у кожної свій квартал сили та район відповідальності. Так от, Ден в нас головний — всі квартали в межах вулиць Центральної, Лісової так Квадратної — його зона відповідальності. Я за Центральну відповідаю, за Лісову — Злата. А ти поки будеш за свій провулок відповідати, як навчишся, а там далі видно буде.

— Що значить відповідати?

— Не хвилюйся. У нас тут найменше Гнилих. — повідомляє Ден.

— Кого?

— Паразитів! — плюється Брюс.

— Вони теж Вартові?

— Ми схожі лиш тим, що беремо енергію Міста, — каже Ден. — Вартові живляться енергією від позитивних емоцій, беруть частину світлої енергії, навіть якщо там є негатив, але який ще не став постійною негативно-агресивною течією.

Гнилі ж, навпаки, живляться темними злими емоціями. Тому вони заохочують злочини. Можна сказати спонукають людей до поганих вчинків, направляють на слизький шлях, спокушають різними способами і тих хто ментально нестійкий піддається. Енергія, створена з агресії, заздрощів, спричинення морального та фізичного болю роз’їдає свідомість Гнилих, як наркота, нікотин чи алкоголь руйнує організм і в той же час наповнює силою і вони кайфують, як наркомани, від цього. Вони довго відносно не живуть, але їх більше ініціюється. В кожного це протікає по-різному, залежить від рівня їх сили і вміння контролювати свою жагу. Розумієш?

— Угу, — киваю, міркуючи про себе, що здається дійсно розумію, як це.

В селі з друзями, якось крав із чужих сіток карасів на ставу, кидав каміння в потяг на станції, як той мчав мимо. Та і коли колишніх однокласників провчив в місті. Це наче і азарт, адреналін, пригоди, але потім залишається кислий присмак в душі.

А як був допоміг старому полагодити лавочку, його щира радість і подяка дійсно окриляли і хотілося робити щось таке знову і знову.

— Місто процвітатиме, коли в ньому буде більше позитиву, — продовжував Патлатий, — а якщо навпаки: гниль в думках людей розповзеться Містом, не лишиться жодної світлої думки, все потоне в енергетичних нечистотах, якими потім затопить країну і світ. Ми не повинні допустити, щоб це розширювалось Містом, країною, світом. Але на таке велике Місто нас мало, Паразитів набагато більше, так вони слабші і сконають скоріше, але натворити поганих справ добряче встигають. Храни, з дворів де немає ініційованих Вартових, як можуть нам допомагають, але живитися силою з їх з неактивованих Сховищ ми не можемо. Ніхто не знає як Місто обирає тих хто буде Вартовими і пройде ініціацію. Тому таки от діла.

— А прості люди про вас… нас знають?

— Ну, міфи й казки не зі стелі беруться. — Каже Ден. — Ти Храна з Домовиком порівнював, а ми типу як Чугайстри, чув про таких?

— Ага. Он Ден викопаний Лісовик, — сміється Брюс.

— Мовчав би вже, гоном переросток. — сміється Патлатий. — Але ні, про нас ніхто не знає. Я так думаю. Між нами і гнилими є одна спільна негласна домовленість. Ми не відкриваємо наше існування людям. Бо люди, зазвичай, такі створіння, що хочуть знищити все, що відрізняється від них і тим паче те, що може становити для них загрозу. Але ніхто нікому не забороняє розкривати себе, але таких випадків було мало і далі чуток, легенд і казок це не пішло.

— Але не всі такі, — хочу заперечити.

— Не всі, — зітхає Ден, — але давайте подискутуємо на цю тему пізніше. А зараз я розповім дещо, а ти послухай, а потім все детально розжуємо, а то часу не знаю ще скільки в нас, а тре придумати щось. — Бо з дня на день знесуть цей дитсадок. І мені гаплик.

— Як? — видихаю.

— В тому році знайшли якийсь грибок і все закрили на карантин, потім затіяли капремонт, потім виявилось, що держава продала заклад чи хтось приватизував. Якась темна справа. Народ обурився, преса приїздила, показали в новинах, мер сказав розбереться на камеру ну і заглохло. А дитсадок єдине найстаріше в районі Сховище. Тут енергія дітей, вона найчистіша, ці стіни — потужне Сховище живої сили, яка помогла зародити твій Схрон і створила мене.

— Що зробила? — не розумію.

— Ну тут таке діло. Мати моя, була вихователькою в цьому дитсадку. Працювала і вагітною до останнього, довго не могли знайти заміну, а коли знайшли — почалися перейми прямо в групі, поки швидка приїхала, в лікарню везти було пізно і пологи приймали на дитячих ліжках. І вгадай в який садок ходив? — всміхається. — Я відчував силу ще змалку. Грався енергетичними потоками. Після бійок в школі тут зализував рани, набирався сил і перемагав. Потроху зрозумів, що до чого, навчився володіти енергією і розподіляти в собі і в Сховищі. Так от і виріс. А потім познайомився з іншими з Міжсвіту: Вартовими і Гнилими. Гнилі перші вийшли на контакт, підіслали якусь бабу, зваблювала мене і хотіла завербувати, щоб я змінив колір сили і перейшов на їх бік. Та як прийшла так і вийшла, точніше — вилетіла, як пробка, від мого копняка. Влаштувався завгоспом тут. Такий от я Хран і Вартовий одночасно. Єдиний в Місті. А ти в нас наймолодший Вартовий. Час змінюється, життя летить швидше. Місто це відчуває, йому потрібні свіжі, молоді сили, тому ти і пройшов ініціацію, мабуть.

— Я не хотів.

— Інколи вибирають за нас, але завжди ми можемо відмовитися, поки ти не почав користуватися на повну силою Сховища, можеш вийти з гри. А може ти той, який очистить місто від гнилі. Не просто так Вибухнув твій Схрон. Подумай на свіжу голову. Якщо паде дитячий садок, цей квартал може зогнити, а моє Сховище вже майже порожнє, як і я. Це помста гнилих, за те, що я колись давно знищив їх лігво, що було там, де зараз пустище і відправив на кладовище Брома — одного із сильних паразитів. Тепер гнилі хочуть відновити свій старий Схрон. Мабуть, на тому місці ще залишилися залишки негативної енергії.

— А що то за будинок був, і хто за Бром такий, ти його того… вбив?

— Не вбивав. Коли б убив, то став би одним із них. Вони самі себе гублять. Наша задача прискорити цей процес, позбавивши їх енергії, а далі вони самі зігниють. Відновлюються важче, ніж ми. Але я відволікся. Загалом історія така. Десь тридцять років тому, там де пустище, стояв триповерховий будинок, з червоної цегли при ньому своя котельня була з цегляною трубою. Ще тоді йому було років сто. Колись ця частина міста була околицею, де жив неблагополучний люд. Потім дореволюційні будинки зносили, будували нові. Червоний будинок стояв до останнього, із мешканців зосталась купка п’янчуг та нариків. Гнила енергія розпустила щупальця по всій околиці. Неспокійні були часи. Та будинок старий і чорна матерія енергії руйнувала його. Тріщини пішли в стінах. Потім пожежа. Дім визнали непридатним для життя і всіх виселили. Лиш Бром зостався. Але і після того, будівлю чомусь не зносили, поряд побудували новий будинок, той де живеш ти. Я завершив справу — дмухнув зарядом сили і дім розвалився. Бром став блукачем, його Хранитель — тарганом.

— Тарганом?— здивувався я, хоча куди вже було чому дивуватися, здавалося б.

— Ну, розумієш, якщо люди зникають з будинку і енергія Сховища повністю використовується, будинок стає таким собі замороженим Схроном, а його Вартовий чи Гнилий — Блукачем — Інакшим без власного місця сили. А якщо будинок зникає, то його Хранитель стає Зниклим — залишки його енергії матеріалізуються в тварину, жука, дерево, яка зазвичай поселяється, росте поряд з тим місцем де був Схрон і тиняється з блукачем чи вибирає собі по типу хазяїна з інших Вартових чи Гнилих і між ними утворюється енергетичний зв'язок.

Голова моя закипає. Стільки всього тре зрозуміти. А Патлатий продовжує розповідь.

— Блукачі, можуть жити як звичайні люди, без підпитки силою, але хто довго володіє нею, той завжди хотітиме ще, це як наркотик. Вони йдуть, часто, на кладовища — споконвічне нейтральне Сховище, де енергії можна брати скільки завгодно. Але то енергія тих, хто лишає свій сум серед могил на похоронах та від душ померлих. Той, хто нею володіє, рано чи пізно божеволіє — занурюється у минуле, перестає жити теперішнім. А минуле — це смерть. Блукачі бродять вулицями, лякають народ фразами, що вирвані із забутої розмови, дикими криками, чи співом.

— Ну як кажуть краще раз побачити все, ніж почути. — перебиває Дена Брюс. — Будемо сьогодні разом патрулювати вночі район. Готовий?

— Ні.

— Нічого, ніхто не готовий, бо що там нас чекає навіть Місто не знає. — Всміхається Боря, дістає з звідкись мітлу з товстим, гладким металевим держаком і йде до виходу. — Чого сидиш? — гукає до мене. — Пішли. Нунчаки взяв?

Я лиш мовчки кліпаю повіками, бо поки я дивився на Брюса, Ден зникає, наче його тут і не було ніколи.