Місто знає, кого обирати

Допиваю молоко, приймаю душ. Вигляд не дуже, та взагалі пощастило, що цілий лишився.

Одягаюся і валюся на ліжко. В думках кавардак. Сил немає зовсім. Зараз би заснути. А може це сон і коли я засну тут, то прокинусь там в реальності, де нічого цього не було. Спогади вриваються в голову, як лисиця в курник — чортів ліфт і Йода-домовик, але то ж точно був сон і це, мабуть, сон чи реальність?

— А реальність — це що?

Я повертаю голову на звук. На більше сил не вистачає. Хоча хочеться дати драпака, але тікати з власної квартири, якось зовсім не по-пацанські.

На столі сидить і махає лапами той самий Йода з ліфту.

— Знову ти? Коли ж блін я прокинуся! Ти що за чорт?

— А я гребу? — знизує плечима рептилоїд.— Твої ж думки таке зі мною зробили.

— А хто гребе?

— Вічне питання.

— Ти читаєш думки?

— Думки — енергія, як і я. Вважай, я і є думки.

— Що за фігня? Ти моя підсвідомість, типу?

— Нє, так ми далеко не заїдемо. — Хитає зеленою макітрою. — Ну добре, пояснюю як є. А ти лежи, слухай і не перебивай. Сили бережи. Фігня, короче, така: цьому двору і будинку двадцять шість років. Одні будують, інші оселяються, живуть. Кожен лишає частинку енергії в цих стінах, яка накопичується і утворюється місце сили — Схрон. Він матеріалізується, зазвичай, в старе авто, гараж, кімнату, горище, підвал. Від енергії народжуються Хранителі. Після активації Схрону, енергія переходить у будинок і двір, які стають Сховищем — акумулятором типу, що живить це місце силою. Місто стає сильнішим, живішим, по суті воно — поєднання усієї енергії Сховищ, Хранів, Вартових, Гнилих, Блукачів, Зниклих.

— Та блін! Хто вони всі такі?

— От нетерплячка в одному місці! Не перебивай! Так от. Як я казав, ти розбив скло, розкрив Сховище сили і активував Схрон сили, а сьогодні ось пройшов Ініціацію. Сховище прийняло тебе, значить ти потрібен Місту. Все просто.

— Ага, як два пальці!

— Тупиш. То нічого.

— Блін, та ти нормально поясни!

— Ти — Вартовий — охоронець міста, я Хран — бережу енергію, розподіляю рівномірно її потоки в Сховищі, а ще слідкую, щоб ти її не розбазарював. Ясно?

— Ні! А що роблять Вартові?

— Все, щоб будинок, двір, місто очистилось від гнилі.

— Сміття вивозять?

Йода закочує очі і махає трьохпалою долонею.

— Пізніше зрозумієш.

— А ті, з пустиря, теж Вартові?

— Так. Малий Брюс він же Боря — ти знаєш де живе. А Ден, з дитсадка.

— І я стану бомжем, як вони?

— Ти станеш тим, ким станеш. Але ти вже Вартовий і це факт.

— Але мене ніхто не питав. Бути героєм круто, та це якось не правильно.

— Не питали, але Місту видніше.. Ми частина його життя, а воно частина нашого.

— І що? Я ще замалий для цього! І яке він має право командувати.

— Але це ж твоє! Згадай минуле, ти хотів стати таким! Завжди за справедливість був битий, бив інших, це в тобі. Навіть подругу таку знайшов!

— Та нічого я не хотів. І Яна тут ні до чого. Ми просто друзі і все.

— Ага, друзі. Ти просто ще не зрозумів хто ти, ким хочеш стати. Мабуть, зрозумів би пізніше, але Місту ти потрібен зараз. Ти до цього йшов, згадай минуле і ти зрозумієш.

— Згадати? Що?

— Де ти жив, як ти жив. Пам’ятаєш?

Я піднявся і присів на ліжку, подивився на Йоду-домовика.

— Пам’ятаю… Забудеш таке.

***

Я народився в райцентрі. Мама покинула мене відразу після народження. Їй було сімнадцять років. Гайнула в місто шукати кращої долі і грошей. Хто мій батько не знаю. Там, темна справа.

Дід помер, до моєї появи на світ. Десять років жив з бабою. Вона працювала поштаркою. Коли не допомагав їй по господарству, то тинявся з хлопцями на вулиці. Лазили в покинутих хатах, в розвалинах ферми, ганяли на веліках, халабуди будували в посадках, палили вогнища, ловили рибу, купалися. Круто було.

Я не давав ображати ні себе, ні інших. Втручався, коли бугай пресує малого, був битий, але й іншим перепадало. Часто мене обзивали чи то сиротою, хоч наче мама і була, то байстрюком. Та і мою маму обзивали по різному. Приходилось частенько битися через це.

Мама стала на ноги в місті. Зробила кар’єру — від прибиральниці в елітному масажному салоні до власниці свого салону. Обслуговувала якихось «ВІПів». Обзавелась потрібними зв’язками і пробилась на гору.

Тоді бачив її рідко і не розумів чому її немає поряд. Інколи привозила іграшки, смаколики і допомагала грошима. Та часу на спілкування зі мною не мала чи не хотіла. А одного разу все пішло шкереберть — померла баба. Похорон пам’ятаю, як в тумані: труна, якісь люди, кіпіш скрізь, сльози — мої, мамині, чужих людей.

І от я в місті.

Пізніше мама продала землю і хату. Мабуть, це і допомогло їй з бізнесом. Спочатку жили в старому будинку, на околиці. На зйомній квартирі було тісно, на вулицях міста — дико. Мене накрила апатія, здавалося один в чужому світі.

В новій школі став відлюдником, в класі на образи не відповідав, коли били відбивався на автоматі. Якось в трьох мене завалили. Став тупо прогулювати.

А мати все так же пропадала на роботі. Вихідні були, але рідко. Та ми якось не дуже спілкувались. Я в основному читав, чи грав на компі. Вона пробувала наладити контакт зі мною. Та якось не клеїлося в нас.

Тинявся вулицями та дворами і потроху звикав до них.

Раз, після уроків, трійка знову мене чекала на задньому подвір’ї школи. Але я був готовий, дістав з рюкзака міні битку (замовив в Інтернеті), вдарив одного по нозі, іншого — в плече, третього — у вухо. Рухатися вмію швидко. Городські такі не повороткі. Хотів, щоб всі отримали по заслузі. Злість охопила мене, я міг їх покалічити, якби ті не розбіглися вчасно. Це жорстоко, але не жорстокіше ніж чинили вони, запевняв себе, та повного задоволення так і не відчув. Було то все якось неправильно, хоч до мене більше ніхто не чіплявся, але деякі дивилися, як на дикого звіра. А я не хотів ним бути. Короче, то все дійшло до вух директора. Городські стукачі ще ті. Розборки почалися і все інше. Наробив шуму.

Я все як було розповів мамі. Вона довго мовчала. Потім спокійно попросила, щоб пообіцяв до такої крайності ситуації не доводити, старався вирішити все без крові, якщо не загрожуватиме життю і здоров’ю. І попросити врешті решт поради в неї. Дві голови все ж кращий вихід з халепи знайдуть. Не кричала, не повчала, не звинувачувала, лиш обійняла. Я пообіцяв і тоді зрозумів, що дійсно маю маму, не тільки на словах. Ми спілкуємося на рівних — вона не вважає мене малим. Один одному завжди кажемо правду і не маємо секретів.

Потім мамині справи в салоні полізли вгору і ми переїхали в центр — у власну квартиру, хоч і не велику і не в новобудові, але це вже на дім. Я перейшов в іншу школу, де і здибався з Яриком. А щоб я мав куди дівати енергію й направляв свої сили в потрібне русло, мама віддала мене на кікбоксинг. Так і призвичаївся повністю до цього нового життя.

Не звичний мені раніше світ, став рідним.

І от тепер звичний світ знов змінюється.

***

Кіношний чудик з іншого світу, щось продовжує шепотіти мені.

— Місто не заставляє. Воно обрало тебе, бо це твоє. Всі Вартові такі. В тебе є призначення, як і в інших. От наприклад Брюс. В шістнадцять осиротів. Займався східними єдиноборствами, вигравав змагання, досяг вершин чемпіонства. Але попав в секту, що використовувала вчення буддизму для маніпуляції свідомості простаків. Задурили ті гади наївні його мізки. Йшов за копійки, куди пошлють: охоронцем, вишибалою, на мітингах бився і думав, що то на благо, поки ледь не потрапив в тюрму. “Добрі господарі” витягли, відібрали квартиру, викинули з секти і знать не знають. Тепер живе в коморі для двірників й захищає народ від таких покидьків, робить все щоб їх наміри зазнавали краху. Чим менше такої гнилі, тим світліше в світі. Тобі випав цей шанс зараз. І не чекай, що будеш купатися в славі і тобі скажуть спасибі. Ні! Майже ні! Деякі подякують. І ці миті кращі, ніж тисячі подяк! Ти потрібен Місту, можливо, щоб допомогти врятувати дитсадок, аби восени він відкрився і живив район позитивом.

— А що з садком?

— Вночі Вартові пояснять. Забагато і так інформації для тебе, башка вибухне. — Тихо сміється. — Ініціація забрала купу сил, тому поки спи.

І після цих слів я засинаю, точніше — вирубаюсь.